Розділ «Невигадані історії»

“Довідавшись, що я студент, – згадував він, – мені було поставлено кілька питань про погляди на роботу ЧК, про настрій селян, про настрій і психологію підпільних працівників, як на них впливає розкриття підпільних організацій у Києві, чи не убиває це енергію і, взагалі, чи є надія на переворот власними силами...”

“(Тільки) переворот зсередини власними силами – от наша гарантія в майбутньому”, – такі думки висловлювали старшини повстансько-партизанського штабу. Розуміли вони і те, що з ними рахуватимуться лише тоді, коли відчують їхню реальну силу. А старшини ППШ, як видно, такої сили за собою не відчували...

На прощання Юрко Тютюнник сказав: “Єдине, в чому можна схилитися перед комуністами, так це Чека... Жодна влада не могла поставити так ідеально розвідку і шпигунство, як вони, й ніколи ніхто не зуміє так поставити...” Знаменні це були слова, особливо коли врахувати, що сказані вони були чекісту...

Після розмови Каріна зарахували на постачання. Взагалі, кожен підпільник, який приїжджав з України, одержував, як і працівники ППШ, 250 польських марок добових (при прожитковому мінімумі в 700 марок). Гроші видавав польський поручник, тим самим підкреслюючи, що платить не Петлюра, а Польський генеральний штаб... Полякам і на цей раз не вистачило делікатності.

Оселився Сергій у гуртожитку експозитури, проти парку Келінського. За два дні в гуртожитку він познайомився з кількома підпільниками, що в ці дні перебували у Львові. Сотника Нестеренка Карін охарактеризував таким чином: “Родом із Катеринослава, низький, шатен, сутулий, голений, обличчя вузьке, ніс прямий, довгий, погляд швидкий, років 28”. Сотник Хоменко був “середнього зросту, широкоплечий, шатен, обличчя широке, ніс гострий, очі блакитні, плечі широкі, вуса англійські... років 29-ти”. Виявився земляком Нестеренка.

Добровольський (“він же Ангел”) був “середнього росту, сутулий, обличчя кругле, рябе, очі зелені, вуса довгі, червонощокий, ніс приплюснутий, років 32-х”.

Зустрівся Карін також зі студентом Соколовським, що прибув від начальника Київського району, штаб якого знаходився в районі станції Мотовилівки.

І портрет Соколовського зберегла чіпка пам’ять Каріна: “Високий, довга шия, блідий, обличчя вузьке, бліде, покрите неголеним мохом, очі блакитні, волосся шатена, довге, нагору, років 23-х родом, із Києва”. Лісовий, помічник отамана Вінницького району, мав такі прикмети: “середнього зросту, блондин, з ластовинням, вуса і борода руді, очі блакитні, років 24, вчитель і мешканець Брацлавщини”. Матеріали про них Карін згодом передав через “Пограособотделение № 7” на ст. Жмеринку...

Чекіст страшенно хотів потрапити в табори для інтернованих вояків Армії УНР. Досягнув свого за допомогою одного старшини штабу ППШ.

Вражень у Каліші та Олександрові-Куявському Карін набрався досить... “Табори уявляють собою якісь загони (для) брудних (і) обірваних людей, що мріють тільки про погром...” – писав він.

Стан козаків Карін оцінив як такий, що “не може бути гіршим”. Це було “одноманітне животіння” тисяч людей. Інтернованих Карін назвав “дикунами голодними”.

Чекіст зауважив спроби введення в таборах дисципліни і стройових занять, “але це погано вдається”. На його думку, козацька маса трималася в таборах “тільки страхом”, що викликали розповіді старшин про вбивства тих, хто повертається до України.

“Яка б розмова не починалася, – писав Карін, – всі... (живуть) перспективою погрому, як тільки захоплять Україну. Особлива увага звернена на розвиток серед цієї маси антисемітизму, починаючи тим, що Інтернаціонал утворився ще в царстві Вавілонському євреями... Загалом настрій інтернованих лютий, варварський. Майже щотижня звідси відправляють створені з самих надійних головорізів загони до прикордонної смуги Польщі. Тут їх озброюють і відправляють в Україну на роботу. Вся маса інтернованих безумовно вірить офіцерству, що вони не пізніше Різдва займуть Україну. Але самі старшини вірять у це (лише) в хвилини веселощів, а в хвилини, коли серце тужить, вони проклинають все і вся...”

Навів Карін слова одного українського старшини: “Як тяжко на душі, що день, то гірше мука, надія на краще з’являється тільки уві сні та мріях. От це весь смисл життя: хвилини надії та мука без кінця”.

Зі здивуванням для себе чекіст з’ясував, що в Єлисаветградському повіті діє ще одна підпільна організація. В цьому йому допомогла розібратися вчителька із м. Хмелеве Марія Гуржос, яка прибула до ППШ від підпільної мережі Березняка, Королька і Коваленка. Марія була середнього росту, брюнетка років 35, трохи косоока. Говорила хрипко.

Від неї Карін довідався, що організація Березняка налагодила “всі зв’язки” в повіті та з Холодним Яром. Марія особисто їздила для зв’язку в Чорний ліс. Тепер її прислали в Польщу за грошима.

Чекіст звернув увагу на те, що авторитет Березняка в повстансько-партизанському штабі “вище набагато”, ніж у Новицького. На думку Каріна, саме через це Володимиру Новицькому грошей не передали, лише наказ.

А наказ був такий: “Ліквідувати всі дрібні повстанські спалахи, якомога ширше налагоджувати зв’язок з іншими організаціями, ніяких особистих порахунків між начальниками окремих загонів бути не може, в іншому випадку винуваті будуть покарані... Літературу розкидати по Україні і, якщо можливо, розмножити. Ніяких активних виступів...”

Чекіста повідомили, що Гулого-Гуленка призначено командувачем Південною групою, а відтак всі його розпорядження єлисаветградські підпільники мусять виконувати. Все ж про виступ Гулого “з активною силою в штабі не говорилося”.

Далі сповіщалося, що наказ про повстання передасть генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. До того часу “наш пароль “Гармата”, їхній пароль – “Чота”. Зв’язок тримати через явку в селі Ерделевці, де жив “кореспондент Харченко”, чи через Сергія Даниленка в Єлисаветграді, тобто через чекіста Каріна.