Розділ «Невигадані історії»

Козаки рушили через Галайки. “Село неначе вимерло. Хати пусті, не затикані клеченням, двері в хатах і ворота настіж поодчиняні. По вулицях тиняється худоба без догляду... хазяїв нема”. Біля колодязя – гурт козаків. Хотіли напитися, але криниця обезводніла. Запитали у дідуся, де поділась вода.

– Таж цілий день люди тікають... – відповів старий. – Ще відколи живу, не бачив, щоб стільки люду йшло через Галайки, як сьогодня... Їдуть підводами й пішки, йдуть аж із-під Уманя, тікають. То й випили всю воду з керниці.

– А ви ж, дідуню, чому не тікаєте, он же більшовики йдуть?

– А куди мені, старому, тікати? На все Божа воля, від смерти не втечеш. Он невістка з дітьми вже на Володарку поїхала, а я, старий, зостався, хати доглядатиму. Бог його святий знає, що воно буде... Десь мій син також пішов на хронт під П’ятигори... Аякже, ще звечора виправив всіх наш ватажок. Не знаю, чи живий син. Хто його знає, що воно з тими більшовиками буде. Кажуть, силу людей наших вирізали.

З Галайок попростували на Черепинку. За нею шляхом, скільки оком не кинь, чорнів довгий ряд підвід. “То все втікачі”. По цей бік Черепинки підвод уже не було, хіба окремі групки людей, що відстали.

Повстанці наздогнали двох старих жінок із клунками і дівчину в новому кожусі – “бідна, вдягнула, щоб не достався більшовикам”. А козаки ще й зуби скалять – питають, чи не змерзла вона. Бідна дівчина тілько сумно головою похитала та заплакала.

З Чечельницьких полів Олександр подивився на П’ятигори, де ще недавно була лінія оборони. Від села на Тетіїв шлях вказувала величезна курява – “то ворожа кіннота простує на Тетіїв”. Треба поспішати, щоб будьонівці не відрізали від Росі.

Ось і Черепинка, рідне село Олександра. До нього підійшла сусідка, питає, чи не бачив її чоловіка.

“Що їй казати? Її чоловік був під П’ятигорами, а звідтіль (майже) ніхто не вернувся. Серце стискається в грудях... Все навкруги таке дороге, миле, таке рідне... Це все приходиться кидати, і невідомо, на який час. Що станеться з ріднею, яку дати пораду?”

Повстанець забіг на хвилю до рідної хати, але там нікого не знайшов. Вибіг у садок – де ж мама і брати?!

“Що робити?! – це питання не давало спокою. – Чи лишитися дома, чи йти далі?.. Ні, лишатись не можна, таким пощади не буде”.

Але з рідними треба попрощатись. Де ж вони?!

“А садок зелений, тихий, – писав Олександр, – неначе просить: “Останься, куди йдеш, де найдеш краще, як тут?”

Ось і дружина. Веде за руку сина. Плаче.

Чи побачаться ще?

Синок простягнув рученята:

– Татку, дай мені калабінку.

– Не можна, Валюню, он більшовики йдуть, треба стріляти. Дай краще я тебе поцілую.

Хлопчик образився, що йому татко не дав погратися, і одвернувся.

– Валюню, попрощайся з татком, він далеко йде, – каже схвильовано мама.