Розділ «Невигадані історії»

Юнаки не розгубилися. Стріляли вони влучно, не допускаючи до себе більшовицьку кінноту.

Побачивши осередок організованого спротиву, рештки сотні Ахтанева кинулися до юнацької лави. Намір всіх був битися до останнього, свідчила сестра-жалібниця Ольга Сіра-Ярмак.

Спочатку будьонівці атакували із запілля, а тоді вже і з фронту. Але юнаків таки добре вчили в школі: влучними пострілами вони валили одного ворожого вершника за другим.

Втративши кілька десятків коней і людей, червоні відступили.

Під час короткого перепочинку юнаки порахували набої.

І сумом наповнилися їхні серця...

Брак патронів і вирішив долю бою...

Переконавшись, що рушниці “пєтлюровцев” вже небезпеки не таять, будьонівці не поспішаючи затягували аркан. Спочатку обережно, потім сміливіше. Врешті оточили зусібіч.

Юнаки були приречені – куди не сягали їхні погляди, всюди наштовхувалися на табуни більшовицької кінноти.

Вихід знайшов хоробрий полковник Пархомюк.

– Хлопці, ми є в колі, – вигукнув він, – нам залишився тільки один вихід – вмерти в чеснім бою за нашу справу...

Коли будьонівці вже підійшли зовсім близько, Пархомюк кинув останню свою команду:

– На багнети!

І юнаки кинулися на ворога, але “дика хвиля червоної кінноти” залила їх, не давши опам’ятатися...

Більшовицький командир рубати заборонив. Дітей, “обідраних, босих, покривавлених, підганяючи списами та нагаями”, під дулами рушниць погнали до штабу 24-ї бригади Червоного козацтва, який розташувався у будинку священика.

“На подвір’ї було повно польських жовнірів, українських вояків та кілька жінок, – згадувала Ольга Ярмак. – Видно було, як червоні кати відводили за клуню раз по раз кількох полонених, – звідки потім доносилися страшні крики жаху, що внедовзі завмирали під глухими ударами шабель. Кінчивши зі своїми жертвами, катюги спокійно виходили з-за стодоли, обтирали закривавлені шаблі соломою і, сплюнувши, спокійно закурювали, чекаючи на чергові жертви. Присуди видавав комісар, жид, котрий сидів у холодку на ґанку хати, в розстібнутій шкіряній куртці”.

Тут із хати вийшов червоноармієць і щось зашепотів на вухо чекісту. Той підхопився і з пафосом промовив:

– Сєйчас пґієдєт камандіґ – таваґіщ Катовскій. Он хочєт паґлядєть на вас, пєтлюґовская сволочь!..

Довго чекати не довелося. На вулиці здійнялася хмара пилу, з якої вимайнуло з десяток донців – а з ними і Котовський.

Ольга Ярмак запам’ятала його таким: “Кремезний, лице пооране слідами віспи, майже на одно око сліпий, в чоботях, при боці козацька шабля, з-під картуза виглядала хвилька. В чорному френчі і такого ж кольору штанях “галіфе”, сидів визиваюче на тяжкому коні”.