Розділ «Князь Ігор»

Всі зручніше повсідалися. Навіть діти  замовкли.

І тоді  Володимир торкнувся пальцями струн  — і попід високою стелею терему покотився  їхній  мелодійний передзвін, що  раптом змінився тривожно-уривчастим  тупотом кінських копит, тонким посвистом стріл, скреготом мечів та шабель, грюкотом списів об щити. На  слухачів, здавалося,  навіть війнуло терпким запахом далекого полинного половецького степу.

Пролунав останній акорд — і  затих. Тиша запанувала така, ніби  ніхто  і не  дихав.

Вона тривала якусь хвилину чи  й  дві.

Потім Володимир підняв голову, відкинув назад важку гриву   каштанового волосся,  обвів   поглядом принишклий зал  і  своїм глибинно-грудним,  видобутим мовби з  самого серця  голосом запитав:

А чи не ліпше було  б нам,  братіє,

почати старими словесами

ратних повістей

про похід  Ігорів,

Ігоря Святославича?

Запитав — і зробив паузу, ніби  чекав на  відповідь. Зал, ждучи, мовчав.

Тоді він,  ніби  роздумуючи, легенько торкнувся пальцями струн, пройшовся по них  і раптом, пригасивши їх звучання, сам  відповів:

Ні,  початися цій  пісні

по бувальщинах нашого часу,

а не по замислу-бо Яновому!

Терем завмер. Багато Русь-Україна знала княжих співців,   — у  кожного князя було  їх  по  кілька. Та  серед них особливої слави зажив Ян  Вишатич, співець незвичайний, не  схожий на  своїх   сучасників. Старше покоління знало його, чуло,   любило і  вважало неперевершеним. І ось  цей князь-ізгой, якого батько вигнав з дому  за непокірність, не хоче  бути  схожим ні  на  кого, навіть на  великого Яна!  Він відкинув Святославове бажання почути щось схоже  на пісні Яна, а твердо заявив, що  відмовляється наслідувати славетного співця, а  торуватиме свій   власний шлях, як  велить новий час.

Усі поглядами прикипіли до натхненного обличчя Володимира Ярославича. А воно, ясне, одухотворене, було  прекрасне: високий засмаглий лоб,  виразні брови, з-під яких яскравими голубими вогнями сяяли дві  зорі, прямий ніс  і невелика, коротко і майстерно підстрижена борідка — все це  так  гарно виліплене, вирізьблене, скомпоноване, ніби його  творив сам  Господь Бог  або,  принаймні, якийсь прославлений скульптор Еллади.

А під  його  пальцями то громом рокотали, то ридма ридали, то весняним леготом шептали срібнострунні гуслі.  А з його малинових уст  злітали все  нові   і  нові, ніби й  давно знані, та все  ж якісь незвичайні, несподівані слова:

Ігор  до Дону  воїв  веде!

А вже  ж біди  його