Розділ «Частина перша Парадоксальна облуда»

Так з’явилися на світ «загальноросійські літописні зводи»: Львовський, Лаврентіївський, Никонівський, Іпатіївський, Троїцький (якщо він існував), Симеонівський та інші.

В «Енциклопедичному словнику», виданому Ф. А. Брокгаузом та І. А. Ефроном, міститься чіткий опис роботи професора Харитона Андрійовича Чеботарьова у складі «Комісії»:

«Чеботарьов робив вибірки з російських літописів для започаткованих за вказівкою Катерини II «Записок зі стародавньої російської історії» [62, с. 451].

Поставте собі просте запитання: скільки сторінок (зошитів) тексту з 1783 до 1792 року міг виписати Чеботарьов, працюючи на Катерину II, наприклад, не більше двох днів на тиждень?

Ось мій підрахунок: рік складається з 52 повних тижнів, а з 1783 до 1792 року набирається понад 8 років праці. Маємо 800 робочих днів. Якщо за робочий день переписувалося бодай два аркуші, то професор Х. А. Чеботарьов передав Катерині II не менше ніж 3200 сторінок виписаного зі старовинних раритетів тексту. Гадаю, що сторінок було значно більше. Однак це не принципово. І не суттєво, чи то професор переписував своєю рукою, чи у нього був писар. Головне — професор особисто відпрацьовував матеріал, який передавав.

Але ж іще паралельно працювали:

Антон Олексійович Барсов,

Микола Миколайович Бантиш–Каменський,

Олексій Іванович Мусін–Пушкін,

Іван Микитович Болтін,

Іван Перфилович Єлагін.

Слід зазначити, що внесок двох останніх у переписування матеріалу з раритетів був значно меншим. Проте заперечити його теж не можна.

До речі, зверніть особливу увагу: весь цей виписаний зі старовинних літописів матеріал ані в царському архіві, ані в архіві Академії наук не зафіксований. Згоріти — не міг, адже передавався в Санкт–Петербург до імператорської канцелярії. А викинути подібний матеріал ніхто не посмів би, адже він оплачувався з державної скарбниці і принаймні до 1796 року, року смерті Катерини II, був у її руках. Про що це свідчить?

Відповідь проста: матеріал було використано для справи.

Праця членів «Комісії» була суворо планованою і підконтрольною, а виписки зі старовинних раритетів робили за чіткою схемою.

Нагадаю: всі так звані «загальноросійські літописні зводи» спочатку містять у своєму складі «Повість минулих літ» Нестора, доведену до 1111 року, де останній аркуш відсутній; далі до тексту додано матеріал князівств ростово–суздальської землі. Текст обривався чи то в кінці XIII, чи то в ХІV–ХV століттях (для створення позірної стародавності літопису). Саме так були написані всі «загальноросійські літописні зводи», «знайдені» за часів Катерини II. Іпатіївський «загальноросійський літописний звід», у якому йдеться тільки про українські землі та їхніх князів, чомусь було «знайдено» останнім, вже у післякатерининський час. Вище було сказано, навіщо його було «знайдено», або, по–іншому, «відкрито». Не будемо повторюватися.

Цікаво, що абсолютно всі «загальноросійські літописні зводи» текст «Повісті минулих літ» подають за варіантом Радзивилівського (Кенігсберзького) літописного зводу, начебто «знайденого» особисто Петром І у Кенігсберзі (за кордоном) 1716 року. У наступному розділі ми детально розглянемо цю «знахідку» Петра І. Хоча читачі, напевно, пам’ятають, що тільки в руках В. М. Татіщева було одинадцять варіантів «Повісті минулих літ». Абсолютно різних!

Як так сталося, що за наявності численних варіантів «Повісті минулих літ» в усіх «загальноросійських літописних зводах» опинився один і той самий текст, ще й «знайдений» за кордоном, у Німеччині?

Для відповіді на це запитання пропоную поглянути на зовнішні елементи «знайденого» в 1716 році першим Радзивилівського списку і «знайденого» останнім серед «наріжних» Іпатіївського списку.

Отже, Радзивилівський звід.