Розділ «Частина перша Парадоксальна облуда»

Схоже на те, що початок Радзивилівського літопису зазнав значної редакційної правки у другій половині

XVII століття…» [25, с. 94].

Як бачимо, все до примітивного просто і традиційно. Готуючись до крадіжки назви «Русь» для Московії, Петро І грубо зліпив Радзивилівський літопис, швидше за все в Кенігсберзі, а можливо, і в самому Санкт–Петербурзі. Він вчинив дуже просто: велів вписати у єдину книгу частину візантійської та світової історії, частину київського літопису Нестора (такий існував) і частину пізніх записів (найімовірніше ХV–ХVІ століть) про події в ростово–суздальській землі до 1206 року, тобто сфальсифікував сам текст.

Проте згодом фальсифікували не лише текст. До речі, абсолютно в усіх зошитах книги були підтерті номери аркушів, а окремі вставлені чи вилучені, що змінювало сам зміст тексту Радзивилівського літопису. Так, привертає увагу те, що вставлений після «припасування» аркуш із церковнослов’янським номером 9 та арабською цифрою 7 цілком змінив територію майбутніх володінь династії Рюриків. Він приписав їм Біле озеро, Ростов, Муром тощо. Саме на цьому аркуші йдеться про запрошення Рюрика на князювання у Новгород. Маємо абсолютно відверту фальсифікацію «Повісті минулих літ». Я б навіть уточнив — нахабну брехню.

Таким чином намагалися об’єднати київську землю та її слов’янський етнос із ростовською землею та її (мерянським) фінським етносом.

Послухаймо: «…фальсифікаторові не дуже важливо було, який саме аркуш вирвати; головною метою було звільнення місця для аркуша з церковнослов’янським номером 9. Церковнослов’янський номер на попередньому аркуші 9 було переправлено на церковнослов’янське 10. Так звільнилося місце… Відзначимо, що навіть при побіжному перегортанні рукопису цей аркуш відразу впадає в очі. Його кути найбільше порвані. Він цілком явно є окремим аркушем, тобто — не частиною цілого розвороту…» [25, с. 89].

Головними завданнями катерининської «Комісії» при роботі з літописом було «уточнення» тексту. Тому й вносили подібні підробки. Зверніть увагу: фальсифікація здійснена саме в катерининські часи. Як встановив професор О. О. Шахматов, нумерація аркушів Радзивилівського літопису, як арабська, так і старослов’янська, зроблена після того, як рукопис взяли в палітурку. А папір палітурних аркушів має на собі філіграні (знаки виробника) кінця XVIII століття. Катерининський папір! Про папір 1792 року випуску ми ще будемо говорити дещо пізніше.

Але ось ще цікавіше: вставивши той, з арабським номером восьмий аркуш, підготували ґрунт для наступної фальсифікації. Бо на тому потертому аркуші наклеєний шматочок паперу, де нас повідомляють: «…перед сим не вистачає цілого аркуша». Нахабно працювала «Комісія для складання записок про стародавню історію, переважно Росії»!

Цей аркуш, якого «не вистачало», не був звичайним. Аж ніяк! Він пов’язав історію становлення Великого

Київського князівства зі світовою історією. Послухаймо, про що в ньому йдеться:

«У рік 6360, індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] — Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому. Тим‑то і звідси почнемо, і числа положимо.

Отже, від Адама до потопу 2242 роки, а від потопу до Авраама 1082 роки; від Авраама до виходу Мойсеєвого [з Єгипту] 430 років, од виходу Мойсеєвого до Давида 601 рік; від [смерті] Давида і од початку цесарювання Соломонового до полонення Єрусалима 448 років; од полонення до [початку цесарювання] Олександра [Македонського] 313 років, од [смерті] Олександра до різдва Христового 333 роки. Од різдва Христового до [початку цесарювання] Костянтина [Великого] 318 років, а од [початку цесарювання] Костянтина до [смерті] Михайла сього 542 роки.

Од першого року [цесарювання] Михайла сього до першого року [княжіння в Києві] Олега, руського князя, 29 літ; од першого року Олегового відтоді, як він сів у Києві, до першого року [княжіння] Ігоревого 31 рік; од першого року [княжіння] Ігоревого до першого року [княжіння] Святославового 33 роки; од першого року [життя] Святославового до першого року [княжіння] Ярополкового 28 років, Ярополк [Святославич] княжив 8 літ, Володимир [Святославич] княжив 37 літ, Ярослав [Володимирович] княжив 40 літ. Тому‑то від смерті Святославової до смерті Ярославової 85 літ, од смерті Ярославової до смерті Святополкової 60 літ» [65, с. 11].

Фальсифікацію з «браком аркуша» катерининська «Комісія» здійснила «блискуче». Адже вони теж розуміли, що два (або більше) вклеєних аркуші з «чужорідним» текстом впадають в очі. Тому вчинили дуже просто: «знайшли» новий літописний звід, так званий Московсько–Академічний, у якому «Повість минулих літ» вже має текст, якого «бракувало». Швидше за все, щось не дало змоги залишити новий «знайдений» літописний звід цілим і неушкодженим для нащадків. От чому він «згорів 1812 року» в Москві.

Між іншим, нагадаю читачам, що до захоплення Москви Наполеоном у 1812 році з неї вивезли всі архіви. Знаменитий археограф та історик Микола Миколайович Бантиш–Каменський (1837–1814) пропрацював у московському архіві 50 років. «Ця праця була перервана вторгненням у Москву Наполеона, коли довелося рятувати архів. Відправив його 23 серпня 1812 року в 105 скринях на підводах спочатку до Володимира, а згодом до Нижнього Новгорода» [11, с. 470].

Таким чином, евакуацію архівів Бантиш–Каменський провів за 23 дні до вступу Наполеона у Москву (15 вересня за старим стилем). А нам розповідають «байки» про «раптове захоплення Москви Наполеоном», «про труднощі евакуації» і т. ін.

До речі, М. М. Бантиш–Каменський та О. І. Мусін–Пушкін, у якого начебто згоріли величні реліквії, були дуже добрими знайомими, приятелювали і спільно працювали в катерининській «Комісії». Така відверта, парадоксальна брехня московської історії.

Однак ми дещо відхилилися від теми. Не викликає сумніву, що «Московсько–Академічна» версія «Повісті минулих літ» є похідною від Радзивилівської. Професор О. О. Шахматов навіть змушений був зізнатися: «Схожість їх майже наскрізно переходить у тотожність» [26, с. 44].

Як вірний слуга московського шовінізму, професор намагався відшукати всі можливі виверти, щоб заперечити цю дивовижну тотожність. Однак, як не силкувався професор, але був змушений визнати: «Московсько–Академічний список містить вказівки на те, що він зроблений з ілюстрованого оригіналу…, Московсько–Академічний список у кінці має таку ж плутанину у викладі подій…, як і Радзивилівський» [26, с. 46].

Як не викручувався О. О. Шахматов, як не намагався ухилитися від відповіді, однак дорога привела його до фальшивого Петрового першоджерела — так званого Кенігсберзького (Радзивилівського) літопису.