Розділ «Частина перша Парадоксальна облуда»

Таким чином з’явилася вказівка Петра І, в якому напрямі проводити фальсифікацію літописів. Саме об’єднанням давнього літописання Київського і Московського князівств обґрунтовувалася єдність слов’янських і фінських земель.

У перші роки початку XVIII століття не мала значення наявність у «копіях» «виразних слідів західноєвропейського впливу; так, ми знайдемо тут… західні середньовічні черевики, західні головні убори та чепчики у жінок; одяг князів (ростово–суздальських. — В. Б.) виглядає як своєрідна західна далматика; жінки часто–густо одягнені в західні… сукні — вузькі в талії, що тягнуться по підлозі, які вони — теж за західною модою — ледь піднімають спереду, щоб не наступити при ході…» [20, с. 2].

Головним було — показати існування літопису. Бо доступ до «копії» — фальшивки Петра І, як і до самого «оригіналу», був закритий.

Однак зверніть увагу: саме Петрова фальшивка стала наріжним каменем усіх так званих «загальноросійських літописних зводів».

І цілком обґрунтовано російський академік О. О. Шахматов зробив висновок стосовно фальсифікації:

«Я заперечую саму можливість того, що Нестор знав літописну оповідь в тому її вигляді, в якому вона дійшла до нас…» [27, с. 64].

Прошу не забувати: жоден російський вчений за попередні сто років не заперечив фундаментальний висновок О. О. Шахматова.

5. У 1736 році несподівано для європейських держав імператриця Анна Іоанівна почала військові дії проти Кримського ханства — васала Оттоманської Порти.

Існував таємний заповіт Петра І про необхідність «зачистити» кримські архівні документи, які бережуть правду про Московію від XIII століття (швидше за все, з часів хана Батия). В них і була остання Клятвена грамота, дана Петром І кримському ханові, та оригінал або копія Акта про капітуляцію армії московитів у 1711 році. Цілком очевидно, що ця причина була дуже вагомою для організації воєнної кампанії з боку Московії. Однак не лише вона.

Ще 22 жовтня 1721 року, «під час урочистої церемонії з приводу Ніштадтського миру, канцлер Г. І. Головкін від імені Сенату звернувся до Петра з проханням… прийняти титул «Батька Вітчизни, Петра Великого, Імператора Всеросійського» [87, с. 395].

Звичайно, Петро І прийняв титул імператора. Московію тим самим указом оголосили Російською імперією, а московитів — росіянами. Все відбулося, як у звичайному анекдоті. Але не все так просто було на міжнародній арені. Європейські країни не бажали визнавати Московію Російською імперією, а московитів — великоросами. Послухаємо самих московитів:

«Про бажаність офіційного визнання нового титулу поставили до відома всіх іноземних послів та резидентів у Петербурзі. Відразу виступила з визнанням тільки Пруссія. Голландія визнала Петра імператором в 1722 році. Данія — в 1723. Щоправда, інших визнань Петро за життя не дочекався… Така картина служила відображенням попередньої тенденції — протидіяти піднесенню Росії» [87, с. 396–397].

Не мали бажання провідні країни Європи — Австрія, Англія, Франція, Польща, Оттоманська Порта, Швеція, Іспанія та інші — визнавати Московію Російською імперією. Навіть більше — Оттоманська імперія і кримський хан, посилаючись на договір про мир 1713 року (укладений після Прутської поразки), вимагали від Московії виведення всіх її військ з території України та виплати данини Кримському ханству.

Відчуття загрози від того, що насувається ганьба, підштовхнуло імператрицю Анну Іоанівну на кримські авантюри 1736 і 1737 років. Честь царської династії та її секрети доводилося захищати силою зброї.

Парадокс історії! Навіть дипломати–московити майже відкритим текстом визнали цей велетенський облудний парадокс. Послухаймо:

«Прикладом можуть служити заходи російської дипломатії у зв’язку з укладенням Белградського договору 1739 року, який вважається найневдалішим за всю історію російської дипломатії, оскільки плоди війни з Туреччиною, задля яких поклали 100 тисяч солдатів, упустили зі злочинною легкістю» [87, с. 428].

Московити чесно визнали: під час війни 1736–1739 років вони «ні за цапову душу» поклали трупами понад 100 тисяч солдатів. Хоча, слід визнати, що покривати землю сотнями тисяч трупів для російських правителів не дивина віддавна.

6. Про діяльність Єлизавети Петрівни (1741–1761) на поприщі фальсифікації російської історії говорити не станемо. Імператриця не була настільки розумною, щоб займатися цим питанням. Проте її оточення та інстинкт самозбереження штовхали Єлизавету тим же шляхом фальсифікації, тим більше, що до цієї праці було залучено Академію наук імперії. У березні 1753 р. Єлизавета Петрівна запропонувала М. В. Ломоносову написати «історію Російську», що той особисто засвідчив «в представленні до канцелярії Академії наук 12 березня 1757 р.,…що в березні 1753 р. чув наймилостивіше повеління…, щоб я доклав старань своїх до написання Російської історії» [19, с. 574].

Не будемо повторювати розповідь про те, як праця патріота Московії М. В. Ломоносова зазнала цензури і була переполовинена. Тільки після уважного її вивчення Катерина II дозволила видати в 1766 році першу половину книги М. В. Ломоносова «Стародавня Російська історія від початку Російського народу до смерті великого Князя Ярослава Першого, або до 1054 року» [88, с. 1–140].

Друга половина книги «Михайли Васильовича» світ не побачила, хоча була доведена до «великого князя Івана Васильовича, коли Росія зовсім звільнилася від татарського поневолення» [19, с. 576].