Розділ «Частина перша Парадоксальна облуда»

Мені дуже довго довелося шукати третього учасника так званого «мозкового центру» катерининської «Комісії». Саме ця, третя людина мала прямий вихід на імператрицю і виконувала процес об’єднання київських і московських джерел у «загальноросійські літописні зводи». Як бачимо, ця людина була не простим виконавцем, а особою, наближеною до Катерини II і наділеною величезними повноваженнями.

А те, що така особа існувала, не викликає сумніву. В катерининському «Указі від 4 грудня 1783 року» виразно зафіксовано: «Серед членів цього зібрання повинно бути троє або четверо людей, не обтяжених іншими посадами або достатньо вільних, щоби працювати над тією справою, яка їм доручається» [13, с. 564].

Я став шукати серед довірених осіб Катерини II цю третю «необтяжену людину». І, звичайно, знайшов. Бо шила в мішку не сховаєш. Ним був знаменитий Олексій

Іванович Мусін–Пушкін — церемоніймейстер імператриці, а пізніше — обер–прокурор Синоду.

Саме Синод після скасування Петром І в Московії патріаршества керував усіма церковними справами, аж до царської цензури і церковних тюрем (були й такі тюрми!). При цьому обер–прокурор у самому Синоді за часів Катерини II мав необмежену владу.

Як бачимо, під особистий контроль Мусіна–Пушкіна були поставлені всі церковні архіви і церковна цензура. Нас цікавить насамперед саме цей аспект діяльності обер–прокурора. Адже московська історіографія завжди подавала діяльність цієї людини не як виконавця волі імператриці, а як такого собі аматора–філантропа, любителя–збирача старовини, що докорінно суперечить дійсним фактам. Насправді ж Мусін–Пушкін був людиною, яка виконувала чітке державне завдання. Далі ми простежимо його діяльність.

Відразу ж після представлення Мусіна–Пушкіна в Синоді Катерина II видала «Указ від 11 серпня про зібрання (вилучення. — В. Б.) з монастирських архівів та бібліотек усіх старовинних літописів та інших до історії дотичних творів» [9, с. 20].

Однак права й обов’язки Мусіна–Пушкіна посадою обер–прокурора Синоду в указі не обмежені. Вони значно розширені і дещо уточнені. Послухаймо: «Катерина II… доручила йому (Мусіну–Пушкіну. — В. Б.) робити виписки з них (раритетів. — В. Б.), а також з інших стародавніх писемних пам’яток про все, що стосується Російської історії, дозволивши водночас шукати і вимагати (вилучати. — В. Б.) всюди, що вважатиме для того потрібним» [9, с. 20].

Саме Мусін–Пушкін був «третьою вільною людиною» катерининської «Комісії», яка в 1791 році отримала практично необмежені права у сфері своєї діяльності. Сторонню, неперевірену людину Катерина II ніколи не наділила б такими повноваженнями, до того ж на восьмому році роботи таємної «Комісії».

Не будемо наводити сотні прикладів «діяльності» «Комісії» й особисто обер–прокурора Синоду Мусіна–Пушкіна із «зачистки» історичних першоджерел. Вони грандіозні, і для їх вивчення знадобиться багато часу і багато світлих умів. Ця робота попереду. Проте зазначити напрям діяльності московських фальсифікаторів історії та їхню практику — необхідно.

Отже, почнемо з Мусіна–Пушкіна. Простежимо його діяльність із «зачистки» історичних джерел в одній тільки Ростовській єпархії протягом 1791–1792 років. Як пам’ятають читачі, згідно зі щоденниками статс–секретаря імператриці Катерини II О. В. Храповицького, «Комісія» до кінця 1791 року закінчила роботу зі «створення», якщо хочете — «купівлі», «знаходження» багатьох «загальноросійських літописних зводів». І, зрозуміло, якщо навіть серед членів «Комісії» були люди з іншою точкою зору на історію Московії, хай навіть не ворожою, проте — іншою, то слід було вилучити всі історичні джерела, які служили базою для подібних думок, аби позбавити противників московського шовіністичного офіціозу точок опори. Ось чому з’явився на світ «Указ Катерини II від серпня 1791 року»; ось навіщо обер–прокуророві О. І. Мусіну–Пушкіну було надано необмежені «повноваження» з вилучення «до історії дотичних творів».

Приступивши до обов’язків обер–прокурора, Мусін–Пушкін негайно видав наказ Синоду про повсюдний перепис літератури, яка була наявна в усіх церковних установах, насамперед у монастирях, де церковники часто–густо самі писали подібні твори.

До листопада 1791 року в Ростовській єпархії (про неї ми й поведемо мову) був закінчений перепис церковної літератури. Всі списки перепису були доправлені в Ростовський Архиєрейський Дім, а реєстр — у Синод. Послухаймо свідчення історика:

«У листопаді 1791 p., згідно з указом про збирання історичних свідчень про Росію, літописні книги в РАД (Ростовському Архиєрейському Домі) були переглянуті й описані. Був укладений Реєстр на шість рукописних книг… Після цього ними зацікавився обер–прокурор Синоду О. І. Мусін–Пушкін… Наприкінці 1791 чи на початку 1792 р. найцінніші твори були вилучені зі збірників (Мусіним–Пушкіним. — В. Б.), а через деякий час О. І. Мусін–Пушкін одержав у своє розпорядження і збірники» [5, с. 140].

Зверніть увагу, як діяв Мусін–Пушкін: вилучив зі збірників певний матеріал, не залишивши жодних слідів. Цілком зрозуміло, що до подібної манери дій, коли на вилучення архівних матеріалів не складається акт чи опис, вдаються або злодії, або люди, котрі приховують сліди своєї діяльності.

Тут доречно нагадати, що вилучення будь–якого писемного матеріалу з установи можна зробити шляхом звичайного розпорядження вищого органу влади. Однак такий метод дій було відкинуто імператрицею з самого початку, бо він залишав сліди. Ось чому московські фальсифікатори згодом подавали дії Мусіна–Пушкіна як любителя–фанатика «російської старовини і раритетів». Мовляв, діяв самостійно, скуповуючи рідкісні писемні джерела зі звичайної людської цікавості.

Проте в нашому випадку сліди Мусіна–Пушкіна як державного службовця збереглися. У реєстрі Ростовського Архиєрейського Дому, який був укладений 29 листопада 1791 року, хронографи № 2, № 3, № 4 мали, відповідно, 492, 590, 432 сторінки. Копія Ростовського Реєстру 1791 року збереглася в архівах. У кінці того ж 1791 року зі всіма шістьма джерелами, названими в реєстрі, ознайомився обер–прокурор Синоду Мусін–Пушкін. Після його ознайомлення з хронографами книги зменшилися в обсязі: у № 2 залишилося 480 сторінок, у № 3—570 сторінок, в № 4 — 429 сторінок. Про ознайомлення Мусіна–Пушкіна наприкінці 1791 року з книгами збереглися свідчення в архівах. Не викликає сумніву: про свої дії з вилучення частини тексту Мусін–Пушкін доповів Катерині II, і вона, ознайомившись з матеріалом, поставила вимогу вилучити з Ростовської єпархії всі рукописи у повному обсязі. У серпні 1792 року весь матеріал, вже за повним описом (реєстром), був переданий особисто Мусіну–Пушкіну, про що архиєпископ Ростовський доповів рапортом Синоду. І ці документи збереглися.

До речі, жодне з цих рукописних джерел більше не повернулося в Ростовський Архиєрейський Дім.

Ми навели наочний приклад із багаторічної практики «Комісії» та особисто Мусіна–Пушкіна. Проте подібних прикладів збереглася величезна кількість. Поговоримо про деякі з них.

Вилучалися джерела, які зберігалися не тільки в церковних установах, а й у приватних осіб, котрі якимсь способом роздобули їх. Так, після смерті Івана Болтіна, що настала 7 жовтня 1792 року, всі його особисті архівні матеріали були вилучені у спадкоємців, щоправда, за гроші, і передані в руки обер–прокурора Синоду Мусіна–Пушкіна. Послухаймо свідчення: