Розділ «Частина перша Парадоксальна облуда»

Якщо Іван Грозний вказав напрям фальшування — до Стародавнього Риму через землю і князів Київської

Русі, то Петро І вказав метод — присвоєння Московією історії Великого Київського князівства. Саме для цього він «скопіював Кенігсберзький літопис». А всю подальшу, класичну операцію блискуче здійснила Катерина II, наповнивши світ сотнями так званих «загальноросійських літописних зводів».

Саме цими «зводами», написаними буцімто літописцями–послідовниками, Катерина II та її «Комісія» сплели у спільну тканину несумісні і навіть ворожі етноси й землі.

Пропоную простежити цей процес фальшування. Звичайно ж, почнемо дослідження з катерининської «Комісії».

Звертаю увагу читачів на той факт, що ще до видання Указу про створення «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова, тобто ще до 4 грудня 1783 року, Катерина II багато років працювала над офіційною версією історії Московії. Послухаймо академіка Ніла Олександровича Попова (1833–1892):

«При дослідженні видання сеї книги (йдеться про книгу «Випис хронологічний з історії Російської», надруковану в «Отечественных записках» № 120 за квітень 1830 р. — В. Б.), яка нещодавно побачила світ невеликим накладом в описаному тут вигляді, а до того навряд чи комусь відомої.., не можна було дістати ґрунтовних відомостей; при зіставленні її з відомими всякому любителеві вітчизняних діянь «Записками стосовно Російської Історії», спочатку надрукованими в «Собеседнике Российского Слова» в СПб. 1783–84 pp. 8 ч. а., потім окремо в СПб. 1793–1801 pp. під тією ж назвою, немає сумніву, що це один і той самий твір Імператриці Катерини Великої. Він також виданий німецькою мовою в бібліотеці для Великих Князів Олександра і Костянтина (Bibliothek der Grossfürsten Alexander und Konstantin), Берлін, 1784–1786, 7 книг, 12 ч. а., і вміщений в останніх чотирьох книжках цього видання. Тут усі записки доведені з 682 до 1157 (Георгій II), а також, як і в обидвох російських виданнях, надруковані не у вигляді таблиць, мабуть, тому, що не дає змоги формат у 8 і 12 ч. аркуша» [9, с. 75].

Над створенням російської історії Катерина II працювала, починаючи з шістдесятих років XVIII ст. Сподіваюся, читачі пам’ятають, що вона переїхала на постійне мешкання до Росії в 1745 році, після того, як вийшла заміж за спадкоємця російського престолу Петра III. Через рік після сходження на престол Петра III (1761) Катерина

II скинула його з трону і знищила фізично, на довгі роки закріпивши за собою престол. Однак ця сторона питання нас не цікавитиме.

Академік Петербурзької академії наук Н. О. Попов у своїй праці нагадав, що вся діяльність Катерини II в царині російської історіографії фактично була засекречена настільки, наскільки щось подібне в ті часи можна було здійснити. Бо до фальсифікації російської історії залучалося чимало людей. Він так і написав: «Не можна було дістати ґрунтовних відомостей; при зіставленні її з відомими всякому любителеві вітчизняних діянь «Записками стосовно Російської Історії».

На противагу іншим, у цьому питанні імператриця не афішувала свою діяльність.

Отже, вже у 1783–1784 роках, після видання своїх «Записок стосовно Російської Історії», Катерина II загнала російську науку в бажане русло, надавши їй зв’язаного вигляду і промосковського, шовіністичного тлумачення. Без сумніву, імператриця працювала не сама, а з великою групою підручних людей. Тому цілком закономірно постає питання: навіщо 4 грудня 1783 року Катерина II створила «Комісію для складання записок про стародавню історію, переважно Росії». Потреби в «Комісії» вже не було: станом на 4 грудня 1783 року повним ходом друкувалися катерининські «Записки», а в 1784 році багатотомне видання побачило світ у повному обсязі.

Що ж робила «Комісія», яка складалася з кращих умів імперії, майже десять років? Хоча, швидше за все, «Комісія» діяла до самої смерті Катерини II, тобто до кінця 1796 року. Існують непрямі докази цього. Про них ми поговоримо далі.

Звертає на себе увагу той факт, що вже в 1784–1786 роках до відома європейської спільноти було доведено офіційно викладену історію Московії німецькою мовою. Відредаговану Катериною II, людиною європейської освіченості, її не було відкинуто, а сприйнято і тиражовано по різних країнах Європи як офіціоз.

Так на довгі роки було знищено пам’ять про українців–русичів, справжніх спадкоємців київської державності ІХ–ХІІІ століть. Звичайне московське шахрайство, яке привласнило собі минуле Великого Київського князівства, завдало страшного удару по українському слов’янському етносу. Применшувати роль цього злодійського катерининського удару по українцях–русичах ніколи не варто. Цей шахрайський удар був жорстокіший, ніж програш битви під Полтавою. Не забуваймо про це.

І останнє, на що звернув нашу увагу професор Н. О. Попов, — засекреченість матеріалу про катерининську «Комісію» навіть станом на 1884 рік, коли він друкував свою працю у «Виданні Імператорського Товариства історії і Старожитностей Російських при Московському Університеті».

2

Мені довго довелося шукати прізвища людей, які працювали в катерининській «Комісії», доки я не зрозумів схему процесу фальшування. Зосередивши у своїх руках практично всі стародавні першоджерела (книги, зводи законів, літописи, хронографи, синопсиси, картини тощо), Катерина II усвідомила необхідність систематизації дорогоцінного матеріалу та одночасного його сортування і тлумачення. Цей процес збігся з періодом осмислення історичного шляху Московської держави, її минулого і майбутнього.

І хоч імператриця з цього приводу мала власну думку, без копіткої аналітичної праці вчених мужів вона, звичайно, обійтися не могла. Тому було створено систему фальшування: окремі, наближені до Катерини II люди переглядали й сортували історичні першоджерела, далі матеріал вивчали й аналізували, з нього за визначеною схемою робили виписки. На наступному етапі відбувалося редагування і зведення матеріалу в єдине ціле.

І, врешті, друк та видання матеріалу для загального вжитку.

До речі, саме про таку схему роботи свідчить Указ Катерини II від 4 грудня 1783 року.