Розділ «Частина перша Парадоксальна облуда»

О. І. Мусіним–Пушкіним. Наступні коментарі, починаючи з примітки 19, якісно інші: вони переповнені посиланнями на «Родословник князей великих и удельных рода Рюрика», виданий 1793 р. в частині 5–й «Записок касательно Российской истории» Катерини II. Припускаю, що оскільки в примітках 1–18 нема посилань на «Родословник», то ці примітки були підготовлені до 1793 р.» [101, с. 160].

Усі дослідники «Слова о полку Ігоревім» замовчували працю над ним імператриці. Ось так, по–страусиному. Робили подібне недарма. Адже, якщо визнати втручання Катерини II в текст геніального «Слова», то, цілком очевидно, треба буде пояснити, навіщо це робилося. Що абсолютно не дозволено.

І ще на одну деталь хочу звернути увагу читачів. Це питання про Тмутаракань. У далекі часи наші предки Тмутараканню називали рязанську землю та навколишню місцевість. Послухаймо Б. І. Яценка:

«В. В. Капніст застерігав, щоб не шукали Тмуторокані біля Азовського моря, куди руські князі через половецькі стійбища доходити не могли. К. Ф. Калайдович теж не був упевнений, що Тмуторокань була на Таманському півострові. Ще В. М. Татіщев писав, що Тмуторокань була поблизу Мурома і ніде інде, окрім області Рязанської, бути не могла (Татищев В. Н. История Российская. —Т.2. —С.315). Справді, коли у 1194 р. Олеговичі вирішили повернути до Чернігова тмутороканські землі, то рушили в похід на Рязань… Отже, Ігор спрямував свої війська у 1185 р. не на Тамань, а у верхів’я і середню течію Дону. «Тмутороканський бовван» — володар тих земель; можливо, тут натяк на Всеволода Суздальського» [5, с. 116].

Як вам це?

Було Катерині II і членам її «Комісії» що ховати від людських очей. Тут ідеться не тільки про «Історію Російську» В. М. Татіщева, яку піддавали цензурі понад 50 років, а й про «Слово о полку Ігоревім», яке імператриця особисто опрацьовувала до останніх днів свого життя, але так і не дозволила за свого життя надрукувати.

Я вже не раз писав, що Катерина II була розумною й освіченою людиною свого часу. Але в нашому випадку зі «Словом», мені здається, вона діяла інтуїтивно, розуміючи, що геніальному авторові, київському русичу, який смертельно ненавидів її попередників, довіряти не можна. Бо саме вона, Катерина II, наприкінці XVIII століття і відстоювала інтереси тієї далекої Хинови.Вона розуміла: небезпека ховалася в кожному слові геніального твору. Тому й зволікала, перечитувала, виправляла, редагувала, вичікувала. Боялася свідка минувшини.

О. І. Мусін–Пушкін у запалі гонитви за славою першовідкривача «Слова о полку Ігоревім» забув про звичайну обережність. І таємне стало явним.

8

Працюючи над книгою «Країна Моксель» багато років, я завжди хотів доторкнутися до старовинних історичних оригіналів, до тих безпосередніх носіїв істини, які московська історіографія старанно приховувала, оминала або відверто фальшувала.

Ще в дев’яності роки в Алма–Аті мені доводилося контактувати з італійцями, німцями, росіянами тощо, які були переконані, що оригінали доповідей Іоана де Плано Карпіні Папі Інокентію IV і Вільгельма де Рубрука королю Франції Людовикові IX, напевне, збереглися. Тому що вони є настільки величними реліквіями, що зникнути безслідно не могли. Особливо коли йшлося про доповідь Плано Карпіні.

Московські царі та їх прислужники ніколи не мали доступу до бібліотек і сховищ римського Первосвященика, в той час як у Франції московити практично завжди почувалися вільно і скуповували, а іноді й крали все, що душі завгодно. Тому я здійснив кілька спроб дістати у свої руки копію оригіналу доповіді Іоанна де Плано Карпіні, маючи намір звірити його текст із текстом виданої Катериною II книги «Історія Монгалів, названих нами Татарами».

Можливо, мої зусилля були не настільки старанні та наполегливі на початку роботи, але в Києві з часом з’явився просвіток. Мені вдалося познайомитися з великими умами України, а з деким із них навіть близько зійтися. Серед них Борис Іванович Яценко — геніальний на мою думку, вчений; Андрій Михайлович Нечитайло — людина, без сумніву, блискучого розуму; Василь Васильович Яременко — людина дуже оригінального мислення і надзвичайного працелюбства, та інші. Коли я попросив професора Яременка посприяти мені дістати копію оригіналу праці Плано Карпіні, виявилося, що він має вихід на Рим. Таким чином, на початку серпня 2006 року книга, за якою працю великого мандрівника вивчають в університетах Італії, опинилася у професора В. В. Яременка. Звичайно, з книгою був ознайомлений я як автор ідеї порівняння текстів: латинського (1246 року) і катерининського (російського, 1795 року).

Згодом професор передав мені зроблену на ксероксі копію книги досліджень доповіді Іоана де Плано Карпіні, авторства італійського професора Енріко Менесто і його колег. Але моя радість була передчасною. В книзі не виявилося оригіналу тексту доповіді Плано Карпіні. Потрібно було продовжити пошуки в цьому напрямі.

Свого часу професор Б. І. Яценко дуже делікатно та ввічливо дорікнув мені за перебільшення ролі Катерини II у фальсифікації російської історії: мовляв, вона справді доклала свого розуму і своїх зусиль до цієї брудної роботи, але не була головною дійовою особою. В ті роки я не міг звернутися до великого свідка XIII століття — Плано Карпіні. Якщо мені не вдасться це здійснити, пропоную молодим ученим виконати це завдання.

Нагадаю нашим читачам: книга Іоана де Плано Карпіні «Історія Монгалів» вперше в Російській імперії була видана 1795 року з особистого дозволу Катерини II. Видана не як переклад із оригіналу, а шляхом компіляції з інших європейських видань, з «доважками брехні».

Вдруге книга побачила світ в імперії у 1911 році у видавництві A. C. Суворіна під редакцією А. І. Малеїна. Редактор засвідчив: він перевидав катерининський текст без змін. Панові Малеїну доводиться вірити на слово, тому що знайти катерининський текст 1795 року видання нема ні найменшої можливості. Принаймні у мене.

Думаю, що Малеїн не мав потреби вносити спотворення до тексту. Якби він спотворював текст Плано Карпіні, то ніколи б не пропустив у праці Вільгельма де Рубрука «Мандрівка у Східні країни» (обидві праці були видані єдиною книгою) навіть найменшої згадки про «Країну Моксель». Отже, редактор Малеїн залишається поза підозрами.

Книгу Плано Карпіні було перевидано в радянській російській імперії Академією наук СРСР 1957 року. Маючи на руках два останні видання, 1911 та 1957 років, я зміг без особливих зусиль звірити тексти — і тут уже засвідчую їх повну ідентичність, зрозуміло, з урахуванням сучасного правопису.

Навіть вивчаючи ці тексти книги Плано Карпіні, спостережливий читач не може не помітити виразних недоречностей, явно не авторського походження. їх чимало. Зупинимося на двох явних недоречностях, що впадають в око.