Розділ «Частина перша Парадоксальна облуда»

Диваком О. І. Мусіна–Пушкіна можна вважати тільки в тому разі, якщо припустити, що в 1792 році він робив переклад тексту, який з’явився в 1795 році. Це вже само собою—нонсенс! Навіть не нонсенс, а просто дурниця!

Тому не варто вважати так званий катерининський переклад К–перекладом. Це був звичайний робочий документ імператриці, який демонстрував її аналітичну працю над текстом «Слова».

Серед матеріалів Катерини II, які стосувалися її роботи над «Словом», збереглося багато таких, де вона наказовим тоном пояснювала, як потрібно трактувати те чи інше місце героїчного епосу. Послухаймо її вказівки стосовно ікони Богородиці Пирогощі:

«Богородиця Пирогоща є образ Володимирської Богоматері, писаний Лукою–євангелістом, перенесений з Царгорода до Києва купцем Пирогощею. Князь Андрій Юрійович Боголюбський в 1160 р., взявши сію святу ікону батька свого князя Юрія Володимировича, приніс у новозбудований град Володимир» [101, с. 213].

У такий спосіб Катерина II намагалася узаконити верховенство Москви над Києвом. Мовляв, сама Богоматір, перебравшись із Києва до Володимира, а далі—до Москви, узаконила перенесення столиці держави.

«Виникла парадоксальна ситуація: ікона Пирогоща, за твердженням… (Катерини II. — В. Б.), була забрана до Володимира–Суздальського в 1160 р., а за свідченням автора «Слова» ця ікона була в Києві в 1185 р.» [101, с. 213].

Грандіозна московська брехня! Однак це помилка не Катерини II. «Слово» з 1792 до 1796 року перебувало в імператриці у процесі компіляції та переробки і, зрозуміло, до смерті Катерини II (17 листопада 1796 року за старим стилем) ця робота не була завершена. За часів Катерини II вважалося, що у «Слові» йдеться про похід Ігоря Олеговича, який помер 1147 року, тобто про похід 1103 року.

Послухаймо Бориса Івановича Яценка:

«Невпевненість І. П. Єлагіна, який вважав, що йдеться про похід Олеговича Ігоря (помер 1147 р.,) вплинула і на О. І. Мусіна–Пушкіна, і на інших членів… (катерининської «Комісії». — В. Б.). Не дивно, що діючими особами у «Слові» були визнані великий князь Всеволод Олегович (помер 1146 р.), Святослав Олегович (помер 1164 р.), Роман та Мстислав Ростиславовичі (обидва померли в 1180 р.), які не могли мати ніякого відношення до подій 1185 р…. Напрацьований за цією концепцією матеріал був покладений в основу історичних коментарів. Коли ж помилка була помічена і встановлено, що у «Слові» мовиться про похід Ігоря Святославовича (не Олеговича!) в р. (а не в 1103 р.), то в поспіху не вдалося привести усі коментарі у відповідність до цієї дати» [101, с. 214].

Тепер читачам стає зрозумілим безапеляційне твердження Катерини II про ікону Богоматері Пирогощі. Якщо похід князя Ігоря відбувся на початку XII століття, як вважали Члени катерининської «Комісії», то цілком зрозуміло, що в 1160 році ікона могла бути вивезена у Володимир–Суздальський. Однак цього не могло статися, якщо похід Ігоря відбувся у 1185 році.

І пастка з московським «доважком брехні» замкнулася. Скільки не брехали, а облуда однаково вийшла на світ Божий.

Не існувало на початку XII століття Ростово–Суздальського князівства! Тому автор «Слова» не міг у своєму творі звертатися до Великого князя Всеволода! Тим більше, що князь ростово–суздальської землі Всеволод (Велике Гніздо) народився у другій половині XII століття; сидів на великому княжінні з 1176 до 1212 року. Зрозуміло, Катерина II з членами своєї «Комісії» про це знали. Тобто, в первинному тексті «Слова о полку Ігоревім» слів звернення до Великого князя Всеволода та його вихваляння бути не могло. Інакше імператриця з членами «Комісії» виглядають як звичайні дурники. Що зовсім не так!

До речі, зауважте: автор легендарного «Слова» тільки до Всеволода звертається офіційно, за титулом: «Великий княже Всеволоде!» До інших князів він звертається по–родинному: «Ти, буй Рюрику і Давиде!» або: «А ти, буй Романе і Мстиславе!» і т. ін.

Працюючи з 1792 року над героїчним епосом, Катерина II звернула увагу, що автор «Слова» вихваляв українську землю (Русь) та українських князів і жодним словом не звертався до майбутніх князів Московії. Подібного не можна було допустити, тим більше—в історичних творах. Адже це повністю перекреслювало десятилітню роботу Катерини II та її «Комісії».

Ось чому в геніальний український епос втискається «доважок брехні» про звертання до Всеволода, про його міць: «Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломом вилляти!»

Вище я вже говорив про цю неймовірну дурницю. Ростово–суздальська земля та її населення в кінці XII і на початку XIII століття перебували у жахливій дикості. Полонених суздальців у ті роки продавали «дешевше за овець», а в битвах знищували, як звичайне стадо тварин.

Згадайте знамениту Ліпицьку битву 1216 року!

Маючи перед собою взірець фальсифікації Петром І так званого Кенігсберзького літопису, коли до геніального твору Нестора «Повісті минулих літ» «дочепили» декілька сторінок, які описували ростово–суздальську землю, Катерина II точнісінько так само (але вже — всередину) вклинила звертання автора «Слова» до ростово–суздальського князя Всеволода, звеличивши майбутню Московію і предків.

Свідчень, які підтверджують працю Катерини II над «Словом», існує багато. Вище ми говорили: «Слово о полку Ігоревім» було написане на катерининському папері зразка 1792 і 1795 років. Послухаймо ще раз Б. І. Яценка: «Таким чином, робота над перекладом К була виконана ще до появи копії К двома дослідниками в 1792–1794 рр. Заключна частина була доопрацьована і переписана з урахуванням копії К на аркушах 51–52… Отже, підготовлений, в основному, в 1792–1794 рр. переклад К був остаточно відредагований у 1795 р., після виникнення копії К [101, с. 158–159].

І ще одне свідчення цілеспрямованої праці Катерини II над «Словом»: «Примітки 1–18 були укладені ще в 1792 р. (за життя І. Болтіна), згодом дещо підредаговані