Розділ «ГОВАРЦ КАРТЕР ШУКАЄ ГРОБНИЦЮ ФАРАОНА ТУТАНХАМОНА»

— Так, під три чорти, вони теж золоті. Я не знаю красивішого зображення царського подружжя на витворах мистецтва останнього тисячоліття. Ліворуч сидить сам фараон Тутанхамон, гарний, як молодий бог. Перед ним стоїть його дружина Анхесенамон і змащує йому плече. — І ніби пояснюючи сліпому, яке враження справляє цей витвір давнього мистецтва, Картер повів далі майже благальним тоном: — Скільки життя вклав митець у рухи цих рук! Схожа на дівчинку цариця, сповнена несміливої шаноби і водночас ніжності, торкається плеча свого божественного чоловіка. В лівій руці вона тримає чашу з пахучим олієм. І над обома сяє яскраве сонце. Його проміння, здається, пронизує високе подружжя. Подивіться: обличчя в обох вкриті червоною емаллю, вони наче пломеніють. Прикраси на головах зроблені з бірюзової емалі. А зверніть увагу, як виблискують сріблом їхні шати, як міняться всіма барвами орнаменти, інкрустовані кольоровим склом і карнеолем. Який же сліпучо-гарний був цей трон, коли його несли з майстерень до царського палацу!

Завваживши, що репортер швидко записує в своєму нотатнику, Картер полагіднішав.

— Не забудьте також сказати, — повів учений далі, — що трон з його прикрасами дає нам добре уявлення про політичні й релігійні суперечки під час владарювання Тутанхамона. У написах на троні згадуються обидва фараонові ймення — Тутанхатон і Тутанхамон. Атон, сонячне коло, був єдиний бог, кого звелів шанувати фараон-єретик Ехнатон. Тож, можливо, юний фараон був іще прихильником культу сонця, коли для нього робили цей трон.

— Дуже цікаво, — промурмотів репортер і підвів очі з нотатника. — Ви кажете, цей трон не має ціни? А я все-таки гадаю, що за якусь певну суму його можна було б купити.

— Я вже вам казав, що такої суми немає. Його знайдено тут, отже, як і всі інші знахідки, він належить Каїрському музею.

— Так, але знайшли його ви, а лорд Карнарвон фінансував розкопки.

— Але ми не шукачі скарбів, любий пане, ми — археологи, що провадять розкопки для науки, для її дальшого розвитку.

Репортер замислено похитав головою.

— Цього я ніколи не збагну — жодної винагороди за стільки років праці!

— Моя винагорода більша, ніж ви гадаєте, — усміхнувся Картер. — Я люблю все, що гарне, гідне поваги і по-справжньому мистецьке. І я насмілююся сказати: ще нікому до мене не випадало бачити стільки прегарного. А може, це ще не все.

Репортер знову схопив олівець.

— Ви сподіваєтеся ще знайти тут щось надзвичайне?

Олівець заважав Картерові. Він сухо відказав:

— Я не сподіваюся знайти золоті скарби, як вам, може, здається; їх позабирав Менафт. Та я гадаю — ще якісь витвори мистецтва подарують мені велику радість.

Репортер підозріливо зиркнув на вченого і попрощався. Йдучи, він постукував олівцем себе по губах і бурмотів:

— Хіба можна йому вірити? Це ж неймовірно, щоб розумний чоловік роками грабався в землі заради кількох старожитностей. Певне, він знайшов таке, про що не хоче нікому розповідати. Еге, а винуватий в усьому, мовляв, клятий Менафт. І той зовсім не небіжчик, а десь живе собі й тішиться, що Картер допоміг йому обдурити весь світ.

ЗОЛОТА СТІНА

За кілька хвилин замурований вхід до, усипальні буде пробитий. Запрошені гості посідали в розставлені навкруги крісла. Тут зібралися урядовці і вчені. Шемріт їхніх голосів, рипіння крісел, шурхіт ніг — усе дуже нагадувало той приглушений гомін у класі, що передує початкові уроків.

Перед запечатаною стіною, що відділяла передпокій від іншого, ще невідомого приміщення, було зведене східчасте риштовання. Коли в супроводі Каллендера і Мейса ввійшов Картер, запала тиша. Лорд Карнарвон підвівся, виявляючи пошану до вірного співробітника. Та його сподівання, що Інші гості наслідуватимуть цей приклад, не справдилося.

Якийсь сивий бородань у золотих окулярах нахилився до свого сусіди й проказав: