Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

“Почав король пробувати й Хмельницького нахилити до згоди, і той не відмовився від переговорів про згоду-аби лиш були на користь всеї Руси. Додав, що на все погодиться, аби лише Річпосполита через своїх будучих комісарів проголосила Руський нарід вільним, як десять літ тому проголосив Голяндців король гішпанський. Остовпів король від такого грецького лукавства (graecum ingenium) Хмельницького, тим не менше велить воєводі руському Лянцкороньскому спішно їхати до Чигрина і всякими способами притягти, Хмельницького на польську сторону. Але на марно пішли всі зусилля воєводи-бо Хмельницький думав тільки про знищеннє Польщі. Коли він 1 травня дістався до Чигрина і другого дня виложив причини свого приїзду, побачив Хмельницького вороже настроєним; він все толкував в злу сторону і підозрівав, що воєвода приїхав на те тільки аби вивідати секрети Хмельницького і його потайні заміри та відкрити їх московському цареві. Не знати, чи то присутній шведський посол піддав йому такі підозріння, чи самому Хмельницькому се спало на думку, тільки постановив відразу збентежити воєводу такими докорами і прибити неприготованого. Але щоб не виглядало, що він з місця відкидає всякі переговори, просить наперед виложити способи замирення, що йому доручили в Польщі. Воєвода повів справу обережно: нічого більше не хоче від Хмельницького тільки воєнного союзу проти шведського короля, нічого не згадуючи про Москву. Але на сю пропозицію воєводи Хмельницький зпочатку став сміятися, далі впав у гнів. “Що за божевіллє останнє вашого короля і вашого сенату! Просити в союз проти Шведів козаків, котрих так недавно, минулого року ви хотіли знищити до одного битвою під Ставищами? Тепер ви, не згадуючи навіть про договір, хочете гратися козацькою кровю? Сі чудові вояки, що так відважно давали вам відсіч, мають падати жертвами ваших забаганок! Досить глумитися з відважних людей. Я сам досить глупо вів справу, занадто довіряючи Полякам, завсіди віроломним. Жалую, що свого часу пішов з Потоцким на його фальшиві переговори про замиреннє. Але вимагали того обставини; заразом робив я уступки старому гетьманові, котрого досить вимучив у татарських кайданах; робив для короля, про котрого думав инакше, ніж він себе в дійсности показав. Тепер нехай знає Польща, що я більше трактувати не буду инакше як на користь цілої Руси,-себто щоб Поляки признали Русинів свобідними, шанували їх як приятелів і сусідів, а не вважали за своїх підданих і невільників. Щоб шляхта виріклася навіки всяких претенсій, коли які має. Бо згода і Поляк разом на Руси жити не можуть”.

“Се не стільки з жалем, скільки з погрозою говорив Хмельницький. Воєвода мовчав, і скоро поїхав з Чигрина нічого не зробивши-удаючи нібито скоро приїде знову” (243-4).

Хоч се оповідання користається довірєм в науці 9), воно очевидно являється літературною інвенцією автора. З королівського експозе (в інструкції Шумовского) видно, що Лянцкороньский доти не їздив до Хмельницького, вичікуючи вислідів місії Тшкевича і Любовіцкого. В 20-х же днях квітня король уже знав, що комісію відложено на неозначений час, і по сім Лянцкороньскому менше ніж коли небудь було поводів забиватися до Чигрина. Але дещо в сім образку Рудавского інтересне-починаючи від дати 1 травня — сього терміну комісарського з'їзду в Білій Церкві, що ми знаємо від Радзєйовского. Далі ся ідея інтересів “всеї Руси”, так підчеркнута в оповіданню: ми повинні її звязати з проблємою приєднання Західньої України, що дійсно в сім часі ставилося в гетьманськім осередку. Нарешті уявленнє задушевних мрій гетьмана і війська: повного визволення України від Польщі, від соціяльних претенсій шляхти, від суприматії Корони. Все се влучено так добре як рідко.

Примітки

1) Радзєйовский в листі писанім 3 травня говорить про термін комісії .. травня в Білій Церкві, але король, даючи інструкцію Шумовскому 26 квітня, мав очевидно відомости свіжіші-що вже термін сей знято.

2) Жерела XII ч. 470, з ориґіналу коронного архиву, копія в Осол. 227 л. 38.

3) Де Нуайє писав про се: “Коли Татари покинули нас, щоб відвезти до дому здобич забрану в Прусії, козаки напали на них при повороті, відібрали всю здобич, постинали всіх Татар, яких запопали, і всіх бранців Шведів, примовляючи їм, що вони піддані безсовісного короля (prince sans foi), а Поляків і Прусаків пустили-с. 277.

4) Московські посли приїхавши до хана 14 н. с. травня, вже застали його, а закінчилася місія Шумовского 2 червня н. с., того дня хан відправив його-Крим. справи 1655 р. кн. 39 л. 42.

5) Московські посли по приїзді почули, що Орда готовиться до походу, в поміч Янові-Казимирові на шведського короля: коні вигодовані і люди на поготові, “а ногайські мурзи Уракові кочують з улусними своїми людьми за Дніпром на козацькій стороні, тому що хан з гетьманом у брацтві і згоді”- кн. 39 л. 34.

6) Московські посли застали їх в Криму, але не бачили й їx імен не подають; приставу що був при козацьких послах хан заборонив під карою смерти не давати їм бачитися з польськими послами. Тамже л. 39.

7) В москов. ориґіналі: литовські.

8) Богдан Хмельницкий, вид. Лит. фонда с. 611. Wojna Szwecka c. 303.

9) За Кубалєю без усякого застереження приймав се оповідяннє Рудавского і Липинський (“Україна на переломі” с. 43-4).

УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКІ НАПРУЖЕННЯ-В СПРАВІ БІЛОРУСЬКІЙ: МІСІЯ ЛОПУХИНА, РОЗМОВИ З ГЕТЬМАНОМ 6-12 КВІТНЯ: МОСКОВСЬКІ ЖАЛІ НА ПОВЕДІНКУ КОЗАКІВ НА БІЛОРУСІ, ВІЛЬНЕ І НЕВІЛЬНЕ КОЗАЧЕННЄ ЛЮДНОСТИ, ТОРТУРОВАННЄ КОЗАКІВ, ГЕТЬМАН ОБСТОЮЄ КОЗАЧЧИНУ. ПРОПОЗИЦІЯ В СПРАВІ ЗАВЕДЕННЯ ВОЄВОДІВ НА УКРАЇНІ, СПРАВА БЛЬОКАДИ КРИМУ, ПИТАННЯ ОКУПАЦІЇ ЗАХ. УКРАЇНИ. ПРЕТЕНЗІЇ ГЕТЬМАНА В СПРАВІ УКР. ЕМІҐРАЦІЇ. СПРАВА УКРАЇНСЬКИХ ШИНКАРІВ. СЛІДСТВО В БІЛОРУСЬКІЙ СПРАВІ-ЖДАНОВИЧ І СИВЦОВ. МІСІЯ Д. БАЛАБАНА. ВІДПРАВА ЛОПУХИНА. ДОДАТКОВІ МОСКОВСЬКІ ЖАЛІ. ПОСИЛКА ДО ГЕТЬМАНА ПОРТОМОИНА, РОЗМОВИ ЙОГО З ВИГОВСЬКИМ 15 КВІТНЯ.

В межичасі приїхав нарешті Лопухин. Виряжати його почали мабуть зараз же по відправі Половця: вірчий лист йому виставлено ще 7 (17) лютого. Але почали, видко, напливати ріжні матеріяли-що також хотілось поручити висвітлити славному дипльоматові. Наказ послам виготовлено 10 н. с. березня, і на перший плян висунулася в нім справа Нечая: видима річ, одержана від могилівського воєводи одписка про вмішання гетьмана в справу виводу козаків з Могилівського повіту неабияк схвилювала уряд. Потім до неї прилучилися ще инші відомости про козацькі непорядки на білоруськім фронті; знову пройшло 10 день в підбиранню матеріялу перше ніж Лопухин виїхав з Москви (19 березня н. с.), а наздогін йому ще посилали все нові та нові доручення щодо Білоруси й инших справ 1).

31 н. с. березня Лопухин з своїм товаришом дяком Кузьминим були на українській границі, а 5 квітня приїхали до Чигрина. За дві версти від міста стрів їх Юрко Хмельниченко й Іван Виговський, полковники й осаули з 200 козаками і зсівши з коней питалися про здоровлє. Приїхавши на кватиру посли зажадали скорої авдієнції, і на другий день вона вже була їм визначена-гетьман сповістив про се Лопухина через осаула Гр. Ковалевського, і він же другого дня, 6 квітня привів коней для послів і провів їx на гетьманський двір, а там їx стріли “коло коней” Виговський, суддя, осаул Мисько з козаками, а гетьман “стрів у сінях”. Війшовши до світлиці, після звичайних церемоній Лопухин переказав царське доручення. Воно починалося від звісного вже нам листа гетьмана до могилівського воєводи, щоб він не виводив козаків з Могилівського повіту, а військо щоб не піддавалося під суд воєводів (вище с. 1167). Цар, висловляв велике здивованнє, що гетьман без відома царя приписав Могилів до Ніжинського полку, і настановив тут осібного полковника могилівського: “Самому тобі, гетьмане, відомо, що Могилів здався на імя царського величества, і царські московські люде сиділи в нім в облозі, голод і всяку нужу терпіли, а не козацьке військо. А хоч би й козаки добули Могилів, то без царського указу приписувати його до Ніжинського полку не годилось”. В Могилеві стоїть московська залога, села тутешні роздані на прогодованнє воєвод і війська, а також могилівській шляхті, що присягла цареві.-“Тому ц. вел. і велів вивести козаків з Могилівського уїзду, а бути там царським ратним людям, дворянам, дітям боярським” і т. д.

Далі зверталась увага гетьмана на непорядки, що сталися в козацькій займанщині в момент смерти Золотаренка. Цар велів йому лишити в Новім Бихові на зиму “для береженья города и уЂзду” кого небудь з старшини, і Золотаренко полишив був в Н. Бихові полковника Івана Дорошенка, доручивши йому тримати далі в бльокаді Старий Бихів, з огляду що там уже показався великий недостаток в поживі. Тим часом Дорошенко невідомо з яких причин не мавши ніяких вістей про неприятеля, не давши знати могилівському воєводі, покинув Н. Бихів, лишивши в нім великі запаси, а сам став в Чаусах-хоч Чауси належать до Могилівського уїзду і записані до царських дворцових сіл (а не до козацької території). Скориставши з сього старобихівська залога налетіла на Новий Бихів, погромили міщан, захопили запаси і тим поправила своє становище в С. Бихові-а то вже були близькі до того щоб піддатися з недостатків. Отже Дорошенко “учинил кабы измЂною”-почувши про великі недостатки Старобиховців, полишив в Н. Бихові запаси, і Старобихівці, мавши змогу захопити їх “в осаде укрепились”.

А вийшовши до Чаусів, Дорошенко з своїми козаками почав докучати шляхті і всякого чину людям в Мстиславськім повіті, котрі піддалися цареві. Козаки з Кричева і Чаусів “по присылке полковника Ивана Нечая” нападають на шляхетські маєтности і на царських салдатів, бють, грабують і чинять “всякое разоренье”, так що шляхта і люде тікають на всі боки. В селі Жиливлі напали вони на майора московської служби Ст. Цятокрута: як він туди приїхав з 10 салдатами, другого дня прийшли дві хоругви козацькі з Чаусів, побили того майора й його салдатів, забрали зброю, побили й пограбили селян, і т. д.

“За присилкою” ж Нечая до Мстиславського, Борисівського, Ординського й инших уїздів приїздять козаки з Чаусів та инших місць, бють і грабують салдатів і “проїжжі станиці”, що посилаються з Вильна до царя. Бють і грабують місцевих селян, “а декотрі пристають до них (козаків) для воровства, і вони їх приймають, а ті селяне наводять їх на инші осади, грабують і побивають 2), і богато місць спустіло від такої руїни”. Про се цар писав до гетьмана з Путивльцем Іваном-Тонкого, а після того 30 (с. с.) січня прийшли з Чаусів козаки Гнат Слизький та Іван Конюшенський до села Романова Кописького уїзду, зруйнували, селян били й мучили, жінок і дітей брали на муки і забрали з собою до Чаусів. Заповідали, що прийдуть і під Копись, і справді прийшло в тім часі під Копись богато кінного й пішого люду, стали на передмістю (на посаді), почали бити й грабувати людей, а жінок і дітей забирали в полон. Стояли під городом два дні, до города приступали. Воєвода дав знати до Могилева, звідти прийшло військо, питали тих людей, чи вони люде литовські чи Запорізькі Черкаси? Коли Черкаси-то нехай би такого лиха не чинили, а тих хто завів таке воровство, нехай би скарали смертю, а самі вертали до Нового Бихова. Люде ті відповіли, що вони Лисовчики, підполковник Федір Константинович (Константинов) з товаришами, і дали бій царському війську. Але коли розпитано взятих в неволю, виявилось, що се було Запорізькі Черкаси, а не Лисовчики: “Лисовский полк” присяг цареві, і в нім підполковника Константиновича не бувало, видно, що се з козацького (Черкаського) війська, тільки назвав себе Лисовчиком.

Поки в тих краях був наказний гетьман Золотаренко при нім такого воровства не бувало, а коли й виникла яка небудь сварка, то він зараз чинив слідство і управу давав, а цар. вел. служив вірно, які вісти відки небудь бували-він царським воєводам доносив зчаста 3).