Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

В місяці лютім писали цареві воєводи смоленські, що міщане (посадські люде) і селяне з уїздів Гір і Гірок скаржилися на свою братью мужиків, що поприставали знову до козаків (Черкасів): ті козаки двори їм руйнують, самих їx бьють і мучать, так що й проходу від тих козаків не стало, навіть на торг до них ніхто не сміє їхати.

Також з Могилева писали воєводи, що на ті села, де вони розкватирували царських офіцерів, наїздять козаки, села нищать і селян рубають, майно забирають. І як воєводи посилали до козаків, щоб вони виходили геть, козаки їх не послухали, з Могилівського повіту не пішли, а воєводських посильщиків бють, грабують, вяжуть і сажають до комір. Воєводи посилали в тій справі до Чаусів, до полковника Корнія, але Корній козаків не стримує.

Також ті козаки, що приїздять в ріжних справах до Могилева, воєводів не слухають, до приказної ізби приходять з великим шумом, з погрозами, могилівських міщан бунтують й приводять їх “в сумнЂнье” 4).

А 23 (с. с.) лютого був лист від смоленських воєвод, що писав їм з Малих Горок капитан Мещеринов: приїхали 1 лютого з Чаусів до Горок два сотники козацькі, щоб набирати мужиків у козаки, а приїхавши торг в місті знищили, селян мучили і грабували. Ті що позаписувалися в козаки наново, їздять по селах і селян мучать, шаблями бють. Селян, що не хочуть іти з козаками-таких забирають з собою силоміць. Таких “ворів” Мещеринів ухопив трьох і прислав до Смоленська. Сотник Олекса Боярський з козаками хотів його самого вбити. А полковники з Чаусів пишуть, що ті козаки їздять без їх відому.

В уїздах Оршанських і Горських, в Колишськім, в Дубровенськім, в Мстиславськім козаки теж приходять, селян бють, грабують і палять, так що від того козацького нищення ті повіти спустіли, а государевим людям з городів проїхати не можна.

Нехай же гетьман пішле відповідних людей до Могилева, до Чаусів і до инших городів і велить вивести відти до козацьких городів полковника Нечая і Корнія, сотників і всіх козаків, і надалі ні Могилева, ні Чаусів ні всіх вищевичислених городів не приписує до Ніжинського полку і нікому не дозволяє писатися могилівським полковником, тому що тими городами цар велів завідувати воєводам смоленським і могилівським. З тими післанцями, що гетьман пішле, посли від себе пішлють (для контролю) свого стрілецького сотника Микиту Сивцова 5). Івана Дорошенка за його явну зраду, що він город кинув без указу, нехай гетьман велить скарати на смерть. Федора Константиновича за його вчинки нехай теж велить розшукати і скарати на смерть без милосердя. З Нечаєм і Корнієм за те що вони насилали козаків на городи й уїзди, нехай накаже поступити згідно з військовим правом, що вони заслужили, аби й инші не квапились “так воровати і смути чинити” між царським військом. Про се нехай гетьман видасть сувору заборону: щоб козаки до себе “для воровства” селян (“деревенских мужиков”) не приймали, кривд царським людям ніяких не чинили, і щоб усіх козаків з Могилева і з повіту виведено негайно (с. 120-133).

“На се гетьман сказав: “Були про се прислані грамоти вел. государя до Поклонського й Золотаренка: велено прибирати козаків хто схоче в Могилеві і Чаусах і по инших городах, на тій підставі охочі люде позаписувалися в козаки, живуть вони по тих городах, мають свої доми і вивести їх відти до козацьких городів ніяк не можна. Козаків Ніжинського полку, що полишилися на залогах в Могилеві в Чаусах і до инших містах, або людей не оселих (“которые безсемейные”)-тих накажу 6) вивести. Але якби почати під теперішню пору виводити в козацькі городи козаків оселих (“которые живут домами”), то в війську піднялось би велике невдоволеннє, і можна з того сподіватися великої біди.

“Іванові Нечаєві велів я тими козаками завідувати і могилівським полковником писатись тому що над тими козаками (місцевими, вписаними на підставі царського розпорядження) полковника не було (по скільки оселих козаків вивести не можна, нема рації лишити їx без полковника).

“Про Ів. Дорошенка вже ми чули і перед сим царським наказом, що він покинув Н. Бихів, і я велів тримати його в кайданах в Ніжині до царського наказу; тепер, після царського наказу звелю його скарати горлом. Федора Константиновича не знаю, велю розшукати, і коли доведуть на нього в слідстві те “воровство”-я велю з ними зробити так як з Дорошенком, згідно з наказом вел. государя.

“Про Івана Нечая і Корнія полковника і про тих козаків що наїздили “для воровства”, государевих людей били й грабували, а полковники їх в тім не стримували 7), пішлю для того умисно і коли ті воровства потвердяться, я Ів. Нечаю й Корнієві і козакам учиню відповідно до їx вини чого вони будуть варті.

“А про те кого на те слідство післати, і про полковника Ів. Нечая-щоб його козаків з Могилева і Чаусів вивести і надалі йому полковником не бути,-про се я поговорю з суддями, полковниками й осавулами: як вони постановлять, про се вам відомо вчиню”. (л. 134-5).

На се посли сказали: “Поклонському і Золотаренкові велено було 8) прибирати козаків тому що тоді був неприятель, а тепер неприятеля ніде нема; в Могилеві і по инших містах велено бути воєводам і з ними ратним людям, а уїзди тих городів роздано для прогодовання воєнним людям і шляхті, що приїздять до великого государя, щоб йому служити і бути під його високою рукою. Тому козакам в Могилеві, Чаусах і по инших городах бути нема по що”. А гетьман на се:

“Неприятель великого государя і всіх нас польський король стоїть тепер з військом у Львові, і з ним у вел. государя ніякого договору нема. А тепер ще наступає другий неприятель-шведський король. Коли тепер тих козаків з їx господарством зруйнувати-се пронесеться по всім війську Запорізькім, і я побоююся від козаків усяких заворушень-бо у нас люде вільні!” 9).

І далі він казав іще (каже Лопухин): “Великий государ, польський король і шведський король всі хочуть мене і козаків мати при собі 10). Нехай же вел. государ буде ласкав-тих козаків, що мають у Могилеві та в Чаусах господарства 11), тепер виводити не велить, аби від них не було якогось заворушення (шатости). Бо далі се не втіче: як служба скінчиться, тоді можна буде розвести 12). А тепер на Юра буде рада-як їм іти на неприятеля, і про се він чекає наказу від вел. государя”.

На сей натяк на польські та шведські залицяння посли розуміється нагадали гетьманові, що він зложив присягу на вірність цареві і повинен стояти в тім міцно,- аби “на прелестные письма польского и свЂйского королей не уклонялся и никаким прелестным писмам не вЂрил, также бы и полковников и ясаулов и сотников и Черкас подтверждал, чтоб они помня православную вЂру и своє обещание в. г. нашему служили вЂрно”. Гетьман на се сказав: “Я тому й кажу се, що просився (бив чолом) з усім військом Запорізьким до вел. государя і дали ми віру (присягли) бути під його високою рукою, і тепер служу вірно (і боюсь), щоб не вчинити в козаках якогось бунту (смуты)”. Але посли почали його переконувати, що вони краще знають ситуацію! “Смути в війську боятись нема чого, і нема з чого їй бути, бо в Могилеві, Чаусах та инших згаданих місцях козацького війська ніколи не бувало. Здобув ті городи вел. гос. своєю особою (!), піддавались і присягали з тих городів люде вел. государеві (не гетьманові себто), і потім як приходили під Могилів гетьмани Радивил та Ґонсєвский, сиділи в Могилеві в облозі ратні люде цар. вел. І тепер цар. вел. велів в Могилеві й по инших городах бути своїм воєводам і ратним людям, в Могилеві і в Чаусах поставити свої государеві двори. Козакам тут бути нема чого, а коли якісь міщане і селяне позаписувалися в козаки, ті мають бути по давньому-хто в яких людях був перед тим. А коли якісь козаки з инших городів поженилися з міщанками й селянками, ті мають іти до своїх старих місць, хто звідки прийшов. Незадоволення і розруху (сумнЂнья и шатости) в війську нема чого бути”.

Гетьман стримався від дальшої полєміки і здержливо відповів: “Я вам говорю як обіцяв 13)-що знаю, а ви то передайте вел. государеві, щоб було йому відомо”.

Далі в інструкції Лопухину передбачалися два пункти, котрих йому в розмові з гетьманом торкнутись не довелось. Перший дотикав загадкової смерти звісного нам сотника Івана Петровича. “Коли б Б. Хмельницький, або котрийсь полковник запитав про сотника козацького війська Івана Петровича, що був післаний від боярина кн. Ол. Трубецкого і товаришів до шведського короля і бувши у нього в Торуні в повороті був убитий в Троцькім повіті, разом з своїм хорунжим Климом, і всі листи його забрані, і вони стали б просити, щоб вел. государ велів розшукати про се вбивство,-в таким разі Ларивонові (Лопухину) і дяку Тимофієві говорити так: Про се убийство сотникове цар. в-ву не відомо; мабуть убили його і хорунжого в дорозі в якій небудь зваді непослушні ц. в-ву польські або литовські люде. Коли ж виявиться, що вбили їх царські піддані, цар винних не помилує” (л. 35-6).

Судячи з сеї стилізації, інцидент сей був добре відомий московському урядові, так само як тортурованнє козацьких бранців, і він почував себе в тім так само ніяково; але українська сторона не хотіла процесуватись і не порушила сих інцидентів.

Друга справа більш принціпіяльна:

Лопухину доручено було порушити перед гетьманом питаннє про заведення московських воєвод в головніших містах України, переказану свого часу через Матвеева; в наказі Лопухину продиктована була така промова до гетьмана: