Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Але найбільш відоме яскраве оповідання жовнинського козака Леська. Був він у війську, як гетьман стояв під Борком, і з-під Борка пішов з військом до Волоської землі, під город Сучаву в поміч синові Тимофієві,-тому три тижні (оповідалося 11 с. с. жовтня, так що виходило б, коли рахунок докладний-на кінець н. с. вересня). Була з ним Орда, а самого хана нема, тільки салтан-царевич. Приходили до гетьмана полковники і говорили: не годиться нам чужу землю обороняти, а свою без охорони кидати. А гетьман вийняв шаблю та й порубав черкаського полковника Єська в ліву руку. Бо у гетьмана під ту пору було підпито. А потім прийшов він до козаків, поклонився в землю тричі, велів їм дати бочку меду, і говорив: Дітки мої, напийтеся, а мене не подайте! А козаки йому сказали: “Пане гетьмане, в тім воля твоя, а ми всі з тобою готові” 5).

Так кінець кінцем на перекір всякій опозиції і всяким раціям був прийнятий плян нових операцій на Волощині, на виручку Сучаві. Так означується мета походу в козацьких кругах-хоча похід самого гетьмана під Сучаву ледви чи міг бути в пляні. “Пішов гетьман у Волоську землю, а з Волоської землі мабуть піде під Камінець против короля”, говорив послам жовнинський отаман 6). “Гетьман побіг нашвидку в Волоську землю, виручати людей, що лишилися після його сина в облозі” 7).

Треба було одначе переконати до сього Орду-в супереч забороні Дивана і опозиції, яка через се була против походу на Волощину серед мурз 8). В польськім таборі загальне переконаннє було, що хана до походу взагалі переконала перспектива сучавських скарбів Лупула, і так говорили й татарські бранці, як побачимо нижче 9). Пляни на Волощину були у хана справді ще в Криму-зараз побачимо про се відомости. Але їх оформленнє вимагало тепер часу.

Разом з тим, з огляду на королівські пляни наступу на Україну-що мусіли бути відомі під Борком, і се визначало тутешні тактичні ухвали,-рішено було на тутешній раді вислати нове посольство до Москви, з повідомленням про польський наступ і про пильну потребу московського війська на Україну. Післано з тим чигиринського отамана Лаврина Капусту-при кінці вересня н. с., як ми бачили, він був уже в Москві 10). Про зміст посольства знаємо тільки з протоколу московського собору 1 (11) жовтня. Ясно, що інструкція Капусті складалася під Борком, і се була оборотна сторона листів висланих до короля з Поліцким. В тім що оповідається про се посольство в соборнім протоколі особливо важне се домаганнє присилки воєводів з “ратными людьми” до Київа й инших міст 11). Не маючи ориґінального тексту інструкції не можемо констатувати, наскільки ся стилізація посольства, дана соборним протоколом, відповідала ухвалам під Борком, а не була піддана Капусті московськими дипломатами на місці, або не була на власну руку постилізована для собору. Як відомо, ся висилка воєвод до українських міст послужила основою всеї пізнішої московської політики на Україні, і се дуже жалко, що ми не можемо означити, наскільки вона була власним московським винаходом, а скільки до того привід дала козацька старшина своїми бажаннями як найскорше показати Полякам московське військо на Україні. Думається мені, що гетьман і старшина наказали Капусті допевнятися негайної висилки на Україну московських воєводів з військом (т. зв. в московській урядовій термінольоґії полкових воєводів), а московські дяки спрепарували з сього прохання присилки воєвід “городових”-до головніших українських міст. Прохати присилки війська Капусті було доручено безсумнівно.

Коли рішено було, що першим ударним завданнєм кампанії буде визволеннє Сучави і розвязка волоської експедиції, і заручились для сього згодою хана, взялись переводити ґрупованнє військових сил. Досі головні сили концентровано під Білою Церквою, під командою Демка Лисовця, “наказного гетьмана” 12); тепер дано йому наказ вибрати з них і вислати до гетьманського війська “людей лутчих и конных”, а решті далі стояти під Білою Церквою,-так оповідали московським послам в середині жовтня н. с. 13).

Все се-і вичікуваннє мобілізованих сил, і переґрупування війська і зносини з ханом, очевидно, мусіло взяти досить часу.

Московські вістуни, що в першій половині жовтня н. с. побували за вістями в Лубнях, Миргороді й инших містах, чули там, що гетьман стояв 4 тижні на Сухім Тясмині, чекаючи хана, а як нарешті його людям тут стало “голодно”, перейшов на Ташлик, і там стоїть досі. Сюди 20 вересня (с. с.) прийшов хан-дальших відомостей люде не мали, хоча знали вже, що Тимофія вбито в Сучаві-“коли виїздячи з города бився з королівськими людьми, ті його вбили з гармати” 14).

Московським же послам оповідав чигиринський козак Харько Сивий, що гетьман стоїть на Богу, в містечку Соболеві (тепер Соболівка), і коло нього, з милю або більше, стоїть хан з Ордою, і з ним Орди тисяч з 40, а тисяч 20 пішло з козаками на Волощину 15).

Сі відомости приблизно орієнтують нас в розвою походу. Приблизно місяць гетьман з своїм табором простояв на дніпровсько-бозькім вододілі (може саме так, як оповідали вістунові-з початку над Тясмином, потім над Сухим Ташликом), очевидно- міняючи місце для паші і провіянтування, і дійсно-при кінці вересня або на початку жовтня міг зійтися остаточно з ханським кошем. Хан рушив з Криму в 20-х днях вересня. Московські післанці Хомяков і Клочков у своїм звідомленню про свою місію в Криму оповідали, що поїхали вони з Криму вересня 14 (24), а хан пішов “на Литву” перед тим днів за три-“з ним нуреддін-царевич, Буйнак-царевич, ширинський князь і инші ближні люде з усіми кримськими людьми і з Ногаями-що давніш кочували на Молошних Водах, а тепер кочують за Дніпром під Чорним Лісом”. В Криму лишився калґа і мало хто з ним. “Казали їм, що цар (хан) пішов в поміч Хмельницькому на короля, а чули вони, що цар велів пустити в війську чутку, мовляв іде він на короля “нарочно”,-а від Татар вони чули, що цар пішов за порозуміннєм з Хмельницьким у Волоську землю, до Сучави-виручати його сина Тимофія, а виручивши-воювати Польську і Мультанську землю”. Татари кажуть, що на Польську землю йти їм не можна, бо дуже вона спустошена-“богато місць повойовано і спустошено, так що до жилих місць пустими місцями їм не дійти”. Але як король наступить на Хмельницького ближче, то цар поможе йому на короля. І він при послах вийшов уже з Перекопу й перейшов Дніпро, а посли виїхали з Перекопу 23 с. с. вересня 16).

В сих татарських оповіданнях в Криму, і в польських вістях про те що хан не мав охоти йти на Польщу, і тільки по сучавські скарби кінець кінцем був пустився,-очевидно було чимало правди. Як ми бачили вже з попередніх відомостей (с. 557), Татари були дуже знеохочені попередньою, літньою кампанією, вернувшися без здобичі і з ріжними обидами на козаків, що боронили їм брати ясир по козацьких містах, відбирали полонеників і т. и.,-а поза козацькою територією також мало чим можна було поживитися: настільки сі краї спустіли від війн, козацьких і жовнірських реквізицій; людність вивтікала, а та що ще лишилась, жила настільки “обережно”, що трудно було щось у неї взяти. Хан і його двір уже давно прийшли до переконання, що треба перенести свій промисел з польських земель на московські-але гетьман все викручувався від сих плянів, і хан все більше знеохочувався до свого союзника, підозріваючи, що він тримає московську руку, і серйозно остерігав його розривом союзу, якби гетьман справді хотів звязатися з Москвою 17). З другого боку, до ріжних непорозумінь за ясир, що дуже дражнили мурзів, прибули нові жалі на Тимоша і козаків з волоської експедиції. Ми вже бачили сі-на жаль невиразні звістки про непорозуміння з Татарами, їx переходи на бік Стефана господаря і т. д. (с. 558). Тепер зачуваємо, що рідня мурзи, котрого козаки тоді стяли-за зраду очевидно-далі ворогувала на козаків, аґітувала против гетьмана, і хан даремно силкувавсь їx погодити 18).

Тимоша взагалі недобре згадували в Криму-“ні хан ні мурзи не жалували за ним”, коли довідалися про його смерть-“хотів до чорта, нехай іде”, і та ж неохота переносилась на гетьмана. На нього відказували за такий нефортунний похід і старались робити все наперекір 19). Далі-неприємне враження робило на Татар мале проти попереднього козацьке військо. “Козацьке військо мале”; “татарське велике”, “Татар сила, козаків мало”,-говорили татарські бранці. “Козаків більша половина дома, а й ті що в війську бояться приступити” 20). Нарешті бентежив брак обопільного довіря. Татари мали таке вражіннє, що Хмельницький не зважається приступити з Татарами до королівського війська, боячись щоб Татари не кинули його, як будо під Берестечком і т. д. 21).

Кінець кінцем з ханом і головними мурзами було осягнене таке-сяке порозуміннє, союз відновлено і скріплено обосторонньою присягою. Про се маємо оповіданнє Виговського московським послам: “Коли нинішнього літа прийшов кримський хан до гетьмана в поміч, і гетьман зійшовся з ним на ріці Богу, хан гетьманові говорив: (нераз) приходив він з у сею Ордою гетьманові в поміч, і безнастанно обороняє його від неприятелів, а гетьман йому ніякої присяги не зложив. Нехай гетьман йому присягне, що буде під його, хановою рукою. Коли ж гетьман присяги йому не вчинить, хан йому і тепер не поможе і надалі помогати не буде. Гетьман на се сказав: Коли хан йому шертує (присягне), що він козацьких городів і сіл не руйнуватиме і православних християн, їx жінок і дітей в полон брати заборонить, а боронитиме його, гетьмана, і все військо Запорізьке,-він ханові присягне. Хан на се дав свою шерть (присягу), і гетьман ханові присягнув, щоб їм бути в братській приязни і любови, другові бути другом, а неприятелеві неприятелем; козацьких городів і сіл ханові не руйнувати і православних християн, їx жінок і дітей в полон не брати; коли ж Орда почне городи руйнувати і християн, їх жінок і дітей брати в полон, то ханові їx карати, а взятий полон відсилати гетьманові” 22).

Сим мало бути ліквідоване болюче питаннє про право на ясир. В міру того як краї за козацькою лінією, що були театром війни, з року на рік страшенно пустіли, так що Татарам трудно було поживитись, їх брала все більше охота на ясир з козацької території. Але по прикрих досвідах 1649 р., відсвіжених останньою кампанією,- того обурення і тих прокльонів, що спали тоді за сей ясир, на голову гетьмана, і того страшенного впливу, який татарські пустошення мали на розвій еміґрації з Правобічної України, гетьман і старшина видимо не вважали можливим нічого попускати в тім ханові, і рішучо застерегалися против яких небудь екскурсів Орди на козацькій території. Але питаннє-що приємне натомісць міг сказати чи пообіцяти гетьман ханові-крім невірної перспективи Лупулових скарбів!

В оповіданню Виговського звертає увагу фраза не розвинена і загублена в його дальшім викладі-що хан домагався від гетьмана присяги не просто союзної, а васальної-щоб гетьманові “бути під його хановою рукою”. Чи зложив гетьман таку присягу чи викрутився від такої форми, се не ясно. Але мені ся фраза приводить на память остороги-наведені вже вище, щоб гетьман не схотів піддатися під руку московского царя, і думається мені, що згадана фраза стоїть в звязку з отсею осторогою хана: не піддаватись Москві, а триматися Орди, і в останній біді-переходити на кримську територію (вище с. 558). Хмельницький мусів дати ханові під присягою якісь обіцянки в бажаному для хана напрямкові. Тим між иншим поясняється рішучий наказ Хмельницького, щоб московські посли не приїздили до нього до обозу-щоб не задати брехні всім його запевненням; се далі побачимо.

Так чи инак-союз відновлено і потверджено, і в звязку з сим начеркнено плян сеї кампанії. Похід під Сучаву на виручку Тимофієві в першу чергу, потім похід під Камінець-на короля.

В оповіданнях про се ми маємо два варіянти. Один говорить, що козацьке військо піде на Сучаву, инші-що виславши під Сучаву частину війська гетьман з головними силами піде під Кмінець на короля. Хронольоґічно вони походять з ріжних, хоч і близьких до себе моментів, і се можливо, що вони відбивають в собі ріжні варіянти пляну, що складався й мінявся, в залежности від відомостей, які приходили до гетьманської і ханської кватири над Богом 23). Про смерть Тимофія тоді ще не було певних вістей. Московським послам оповідали (11 (21) жовтня), що се неправду кажуть, ніби то Тимоша вбито (такі чутки вже ходили, але їх заперечувано): направду б то “гетьманич писав до батька, що його ранили, і він просить батька пожалувати його й прийти на поміч як скорше” 24) Се сходиться з наведеним вище оповіданнєм Коховского, що смерть Тимоша була затаєна на цілий тиждень, бо боялися, що довідавшися про смерть сина, старий гетьман не буде вже так журитися визволеннєм Сучави (с. 186). З оповідання галицького козака Степана Радивилова, що їздив до гетьмана з вістю про прихід московських послів, і привіз з обозу вже вповні офіціяльну відомість про смерть Тимоша 25), виходить що сю відомість гетьман одержав коло 20 н.с. жовтня, в переході з-під Богу над Дністер. Очевидно ще з-над Богу коло 15 жовтня гетьман вислав частину свого війська-20 тисяч козаків (як оповідав послам чигиринський козак Харко Сивий) разом с 50-ма тисячами Татар 26) під Сучаву по Лупулові скарби 27). Сам з ханом рушив над Дністер на короля, і тут став коло Степанівки-як оповідав той же Степан Радивилів, і тоді ж при нім-чи в переході, чи вже під Степанівкою-одержав відомість про смерть сина, коло 20 жовтня, як можна міркувати 28).

“Гетьман дуже засмутився, а при тім і радів, що його син не попався живим в руки неприятеля” 29). Вислав свого свояка Павла Яненка-“велів йому їхати до Тимофієвого тіла, де він його здибає, і відвезти просто до Чигирина-не завозячи до нього, гетьмана 30), а в Чигрині не велів без себе ховати”. І при тім, мовляв, заявив свій твердий намір, не вважаючи на сей страшний удар, довести війну до кінця і знищити сим разом короля: “Король і пани-говорив гетьман-богато разів йому присягали, але все брехали, і тепер брешуть: церкви божі руйнують, православних християн гублять, а чого Бог не попустить Ляхам зруйнувати, руйнуються православні християни від війська Запоріжського і від Татар: куди прийдуть забирають без останку збіже і всяку худобу, а як нема дерева-палять двори, хати, і від того (край) пустів. А коли б король не приходив, не було б такого знищення. Тому гетьман і постановив іти на нього просто з усім військом, з кримським царем і з Ордою, і коли Бог поможе на них-тепер він їх ні трохи жалувати не буде: не пускатиме живо, як попереду, ані не віритиме їм в нічім. Хіба що (король) втече, або десь у кріпкому місці засяде; коли ж буде якась змога, то він, гетьман, не побачивши його ані розправившися, назад не піде-аби вже війні дати спокій” (с. 53).

Операцій на Волощині вість про смерть Тимоша сама собою також не перебила: вони лишались потрібними для того, щоб виручити Сучавську залогу, родину Лупула і його скарби-поки не прийшли відомости про капітуляцію. Але про сю експедицію виправлену з-над Богу під Сучаву, не маємо ніяких ближчих відомостей. Татарські бранці оповідали на допитах в польськім таборі, що против яких будь операцій на Волощині була сильна опозиція серед мурз-щоб не стягти гніву Порти, бо вона вже остерігала хана, щоб не мішався до волоських справ і не посилав туди свого війська 31). Відомий нам Тохтамиш-аґа, що попав потім до рук польського роз'їзду, їхавши з листами до Ракоція, оповідав на допитах, що коли хан прийшов з Криму на “волость”, мурзи намовляли його спішити під Сучаву, але взяла гору гадка Сефер-казі візиря, і Субан-казі скарбника, що не можна туди йти, “бо то земля цісарська” (Отаманської Порти). Та мабуть се пізніше, офіціозне представленнє річи, коли вже довідалися, що Сучава скапітулювала. Татарські бранці, що вийшли з коша перед тим, поки прийшли вісти про капітуляцію Сучави, виразно говорили про сучавські скарби як мету ханського походу 32). Лупул приїхавши з Рашкова відвідував то хана то гетьмана, заохочуючи їx до походу на Волощину. Кінець кінцем вислано Камамет-мурзу, що й привів з-за Дністра язиків-але здається вони ще не знали про капітуляцію Сучави 33). Можливого після його розвідки вислано властиву експедицію-козаків і частину Орди, і вона стрілася з вістунами капітуляції-що Лупулова родина і все добро, яке ще лишалось, впала в руки Стефанового і Ракоцієвого війська. “Ті козаки й Татари, що гетьман і хан виправили до Тимофія під Сучаву в поміч, не дійшли до Сочави днів за два, як довідалися, що гетьманича не стало, а козаки помирилися й пішли з Сочави з Тинофієвим тілом” 34).

Волоське експедиція ставала тепер безпредметовою і тим часом як у польськім таборі галасливо святкували капітуляцію Сучави, як визначний польський успіх, одинокий успіх яким кінець кінцем могла похвалитися вся ся гучна кампанія,-хан і Хмельницький мусіли перенести всі свої гадки на розправу з королем.

Примітки