Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Тут і далі по цілій Україні Павла вражала маса вдів і сиріт. “Ми помітили в сій країні, себто у козаків,-записує він на початку оповідання про подоріж через Україну, “несчисленну силу вдів і сиріт-тому що відколи повстав гетьман Хмель і до нинішнього часу не припинялися страшенні війни. Протягом цілого року, вечерами, як зайде сонце, сироти ходять по всіх хатах: хором співають гімни пресвятій діві, приємним голосом, що захоплює душі. Сей голосний спів чути здалека. Скінчивши спів вони отримують з того дому (де співали) в дарунок гроші, хліб, або иншу страву і взагалі все потрібне для їх прожитку підчас учення. Через се більшість сиріт письменні, і взагалі скількість письменних дуже зросла, відколи настав Хмель і визволивши сей край, звільнивши сі міліони православних з кормиги ворогів їx віри, проклятих Ляхів” (2).

Приїхавши після Рашкова до Дмитрашкова, Павло так описує зустріч: “Проїхавши дві великі милі, ми над вечір приїхали до иншого города званого Димитрашково. Коли з'їхали з горба в простору долину, нас зустріла чимала юрба з міста і помогла нашим підводам виїхати на гору, де стоїть те місто. Тут тисячі (!) мешканців вийшли нам на зустріч. Перед усім сім священиків з семи церков сього міста, з корогвами і свічками, далі старшина і військо. Коли ся процесія наближалася, наш владика патріярх шануючи хрести й образи зліз з візка. Як звичайно, ми одягли на нього мантію і стали наоколо з відповідною пошаною. Потім як він поцілував ікони і хрести і благословив усіх, вони пішли наперед під голосний хоровий спів, від котрого хиталася гора і долина, особливо від співу хлопців. Вийшовши на гору і пройшовши міську браму, ми побачили на вулицях великі тисячі чоловіків і жінок-таку силу, що здивувалися їх множеству! Коли наш патріярх проходив повз них, вони падали перед ним на землю і лишалися так поки він не минав їх-тоді тільки вставали. Ми не могли вийти з диву особливо від такого множества дітей всяких літ, що сипалися немов морський пісок. При тім бачили в сім благословеннім народі побожність і страх божий, просто на прочуд. Так ми дійшли до церкви св. Димитрія. Нас впровадили до неї і протопоп відправив молебень 10). Нашому патріярхові піднесли святу воду, він покропив церкву і тих, що стояли найближче, а потім сипнув і на всю решту. Після того вони з співом і свічками пішли знову перед нами, до дому протопопа, де нас закватирували. Ввечері діти сироти знову ходили, співаючи гімни; їх спів тішив і захоплював души, а приємні голоси приводили до здивування” (4).

Переїхавши Україну Павло записує: “Знай що в козацькім краю в кожнім місті і в кожнім селі побудовані доми для мешкання бідаків і сиріт-при кінці мосту, або на краю міста. Знадвору на них повішано богато ікон. Хто туди заходить, дає їм на боже-не так як у краю Молдаван і Волохів, де (старці) ходять по церквах і своєю многолюдністю не дають людям молитись. В козацькій стороні бідаків так богато, що тільки бог оден їх знає; здебільшого се діти-сироти. Ходять голі, так що найтвердіше серце розривається побачивши їх. Кожного разу як ми до них приступали, вони тисячами збиралися наоколо нас за датком. Наш владика-патріярх дуже жалував їх, і нас дивувало, що вони так бідують живучи за часів Хмеля коли панує справедливість. Яково ж то було їм за Ляхів, як ті брали від кождої душі по 10 грошей на місяць” (с. 94).

Але коли таким чином все нагадувало на кождому кроці про кріваві гекатомби, що складалися безнастанно в боротьбі за визволеннє, про сей неустаний крівавий потік що плив через Україну, забираючи з року на рік найбільш активну, найбільш цінну частину людности,-заразом вражав сих чужоземців незвичайно сильний приріст людности невважаючи на такі тяжкі й трівожні умови життя. Ся форсовна продукція людського матеріялу на потреби визвільної боротьби викликала у сих чужинців подив і тугу:

“Знай, що в домах сеї країна ми бачили силу людей, худоби і птахів і дуже дивувалися, як у них того всього богато. В кожній хаті побачили ми, читачу, по 10 і більше дітей, з білим волоссєм на голові-так що ми за сю білість називали їх дідами. Вони старші одно від другого одним роком, і так ідуть драбинкою-на великий наш прочуд. Діти виходили з хат дивитися на нас-але ще більше милувались ми ними! Побачив би, як з краю стоїть найстарше, коло нього менше о пясть, і так далі все нижчі та нижчі до найменшого з другого краю. Най буде благословенний їх творець-що сказати про сей благословенний нарід? За сі роки в походах побито їх сотки тисяч. Тисячі забрали їх в полон Татари. Пошести вони давніше не знали, але в сих роках вона вибухла і серед них, забрала сотні тисяч до райських садів. А проте вони многолюдні як мурашки, і більш несчисленні ніж зорі. Подумати, що жінка у них родить 3-4 дитини нараз 11). Але певніше те що нам говорили (инші)-що в сім краю нема жодної неплідної жінки. Се вже річ очевидна, для кожного безсумнівна і провірена” (31).

На иншім місці читаємо: “Кожне місто і містечко в козацькій землі богате на людей, а особливо на маленьких дітей. Кожде місто має мабуть 40, 50 тисяч людей, і ще більше. Але дітей більше як трави. І всі вміють читати, навіть сироти! Вдів і сиріт у сім краю множество. Чоловіків побито в безнастанних війнах. Але у них гарний звичай: дітей своїх вони женять замолоду, і через те їх більше як зір на небі і піску на морі” (51).

Невважаючи на неустанні кровопускання полуднева Україна, котрою переїздив автор, як бачимо, здавалася йому сильно залюдненою, добре загосподареною і упорядкованою, так само наддніпрянська і задніпрянська. Він пише, переїзжаючи через Побоже: “Всі сі місточка лежать недалеко одно від одного. Так воно і по всій козацькій землі. Яка се благословенна країна! Не пройдеш віддалення такого як між Алєпо і Тушан-ханом (з годину дороги), як здибаєш на дорозі 10, 8 або хоч 5 сіл-се на самім великім шляху, а направо і наліво від них-без числа! Кожде місто має потрійні деревляні стіни, добре утримані. Зовнішня закриває приступ кінноті. Потім, в середині, ще дві лінії стін з ровами між ними. Неодмінно єсть замок з гарматами,-так що коли неприятель переможе і перейде всі три лінії стін, люди ще можуть утікти до замку і там боронитись” (с. 18).

На иншім місці читаємо таке загальне поясненнє: Лядська держава складалася з трьох частин. Одна та що зайняв і відібрав від них гетьман Зиновій; вона має довжини на місяць дороги, і стільки ж впоперек; вона вся повна мешканців, фортець і укріплень, як гранатове яблуко. Друга частина та що Ляхи держать і тепер. А третю, середню-гетьман спустошив цілком: спалив її городи і села, вирубав чоловіків, а більша частина людности стала татарськими бранцями. Вона стала порожнім степом-границею між гетьманом і Ляхами, на кілька день дороги (с. 35).

Козацька Україна й її устрій описується в таких виразах:

“Знай, що у Хмеля тепер 18 полковників, себто башів. Кожен править богатьма городами і кріпостями, з несчисленною силою мешканців. Між ними єсть 4 або 5 таких що мають під своєю владою 40, 50, 60 містечок, а обовязаного до служби війська 60, 50, 40 тисяч. Найменший має 30-40 місточок і 30-20 тисяч війська. Нижчі чином мають по 20 місточок і менше, а війська тисяч 20 і нижче. Всі сі тисячі збираються в похід до Хмеля, разом більше 500 тисяч. Вони вповні досвідчені в усяких воєнних штуках, а коло 100 тисяч при гетьмані-(особливо) хоробрі юнаки, зручні в військовій їзді. Ті вояки давніше були простими селянами, без усякого воєнного досвіду, але поволі вивчилися; сі ж юнаки з дитинства вчилися їзді, стрільбі з рушниць і луків, і відвазі. Треба знати, що всі сі вояки не отримують ніякої платні, але сіють збіжа скільки хочуть, потім жнуть і збирають, і ніхто не бере з них десятини ні чогось такого: вони свобідні від усього. Та і усі піддані козацького краю живуть так: не знають податків, ні харачу ні десятини. Хмель тільки віддає в оренду орендарям всі митні оплати купців на границях своєї держави, та приходи з меду, пива і горілки за 100 динарів (червоних). Сього йому стає на видаток на цілий рік, і більше він не бере нічого” (36).

Ентузіястичні відзиви Павла про козацьку відвагу та воєнну штуку, і спеціяльно про Тимоша Хмельниченка, що йому здавався ідеалом козацького юнацтва, ми вже бачили вище (так само М. Костина-хоч як неприхильного козацькій інтервенції) 12). Я відложив до сього місця загальні уваги Павла про козацький обичай: ”Козаки сильні на війні, ніколи не уступають і не тікають 13). Вони великі митці в будові таборів-сьому вони навчилися за останні два роки від Поляків (!). Їх табори-се насипані з землі шанці: її сиплють наоколо війська, аби ніхто не міг напасти на козаків несподівано. Кожен має свою охорону 14)-яму в землі. Ставши на ноги вони стріляють з рушниць: випускають свій набій, а коли стріляє неприятель, ховаються в ямах, і жодна куля їx не влучить: самі влучають, а в них не влучають. Життє провадять дуже мізерне, в походах задовольняються незвичайно малим: крім житнього сухаря і води не знають нічого. Нема у них ні шатрів, ні гарної одежі. І при тім витрівалі вони дуже” (І с. 92).

Примітки

1) Перед тим читаємо: “Його імя Іхміль і так назвав його попередній польський король, в додаток до його власного ймення; се на їх мові значить-проворний” (II с.6). Се повторяється і тут (я пропустив)-так що автор дає два пояснення: Хміль значить проворного чоловіка і заразом се імя рослини, котра нагадує звичаї козацького гетьмана. Я упускаю опис хмелю, поданий при тім, але він виглядає як парафраза або відгомін звісної пісні: “Чи не той то хміль, що на тичині вється. Чи не той то Хмельницький, що з Ляхами бється?”

2) Про Євреїв-рандарів Павлові, очевидно, довелося наслухатися богато, але він не постарався зібрати разом сих оповідань, і тільки натякає на них по ріжних місцях. Напр. згадує про великі оплати за тавра, чи печати, що побирали з переїзжих на Україні “прокляті Євреї” що роспоряджали тими що приїздили і від'їздили й чинили їм ріжні утиски” (II с. 113). Див. також нижче його оповідання про Євреїв-коршмарів-с. 979.

3) Се гра слів: малоазійські езіди-дуалісти вважаються слугами сатани.

4) Муркос догадувався, що сі три брати-провідники козацьких повстань: може Наливайко, Павлюк і Острянин. Але цілком ясно, що Павло оповідає про Сагайдачного, а його брацька фундація (Павло каже що Брацький монастир Українці називали “Сайташки”-с. 78) дала йому привід заступити єдиного Сагайдачного кількома братами і перенести його діла на сих апокрифічних братів. Чому саме трьох? се або звичайне епічне число-три брати, або вплив оповідання про старих київських фундаторів Кия з братами (хоч сеї лєґенди Павло не згадує виразно).

5) “Чому я називаю їx проклятими? поясняє він перед тим (II с. 2)- тому що вони показували себе більш нікчемними і лихими ніж лукавці-погани: мучили християн і задумували знищити саме імя православних. Нехай сохранить господь во віки царство Турків-бо вони беруть харач і не мішаються до справ віри. Але сі прокляті незадовольнилися тим, що брали харач і десятину з Христових братів, а тримали їх у неволі і віддавали у власть ворогів Христа-немилосердних Євреїв. Не тільки забороняли ставити їм церкви і проганяли правовірних священиків, але чинили насильства над їх побожними і чесними жінками і доньками. Бог видячи їх пиху, лукавство і нелюдськість до братів-християн, наслав на них свого вірного слугу і раба Хмеля, і той відомстив їм-знищив їx пиху” (с. 3).

6) Порівняти далі (II с. 157) очевидно пізнішу приписку: московська династія звалася “князі”, вона веде свій початок з Риму; кождий монарх з сього роду звався “князем”; также назвали вони і Хмеля.

7) Про польське віроломство супроти козаків Павло згадує й потім у Москві, при нагоді наступу Радивила на Могилів: “Коли Хмель поремагав і збирався їx знищити, вони (Поляки) давали йому тверду присягу, і він ставав до них ласкавим і пускав їх, вони ж ламали присягу і йшли на нього новою війною” (III с. 118).

8) Пор. вище оповіданнє про взятого в неволю капеляна Потоцкого.