Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Французький посол дав знати свому урядові про приїзд татарського посла 3 грудня і дану йому авдієнцію 7 грудня; хоча мова йшла про орґанізацію кампанії против Москви, але французький посол старався вивідатися, чи нема тут в дійсности плянів проти Польщі. “Татарський посол підчас свого побуту в Стокгольмі говорив, що його пан, Поляки й козаки змовилися на похід на Москву, але тут думають, що Поляки зброяться против Москви”. — Теки Люкаса в Осол. 2973 л. 13-14. Довідатися ближче про се послові не вдалось, але дуже правдоподібно, що такі балачки йшли.

В посольстві до Криму Елякова і Кузьмина (Кримські справи, кн. 30 т. II. 1651): "Да посланники ж в Крыму провЂдали у литовских полоняников, что посланы де от крымского царя послы в Литву к королю, да в нЂмцы в Свию. В Литву послан Маметь ЧилибЂй для казны, что взять у литовского короля по договору шездесят тысячь яфимков, чтоб крымской царь войною на них не ходил. И в Лит†де ныне тому крымскому послу в том отказали и казны не дают потому, что де крымской царь с Черкасы на них, на польских людей стоит за одно. И о том де прислан в Крым от короля гонец толмачь Ромашковичь. А в Свию де посланъ в послах в прошлом году Аджи Мустафа для того: писал де к крымскому царю литовской король, што Псковичи царскому величеству учинились непослушны и хотят изменить, а свейская де королева с царским величеством хочет войну учинить, и чтоб де крымской царь шол войною на государевы украинные городы, а к свейской бы де королеве о том послал от себя про то вЂдомо учинить, и свейская де королева за то ему Ислам-ГирЂю царю даст большие подарки, а литовской де король хатЂл в тЂ ж поры итти с своей стороны войною на государевы ж городы. А послан де из Крыму в Свию посол Аджи-Мустофа через Литовскую землю. И нынешние де зимы писал к крымскому царю, что ему в Свие в том отказали, а сказали, что свейская королева с царским величеством в мирном постановленье, и тот де посол будет, чаять, вскоре (л. 180-182).

14 квітня ”Жид Юсупко сказывал посланником: вчерашнего дня пришол в Крым крымской посол Аджн Мустофа, которой посылан был в Свию к свейской королеве, да с тЂм жо послом прислан в Крым ис Свиі от королевы гонец Маиор Суйги(?), а людей с ним семь человек, а прислан де тот гонец к царю с поминки; а какие поминки присланы, того, сказал, не вЂдает. А говорят де, что будет от свейской королевы в Крым и посол, а чают тому послу быть через Московское государство, потому что ныне литовской король крымского посла и свейского гонца через свою Литовскую землю не хотЂл и пустить. А прислала де свейская королева к крымскому царю того гонца с тЂм, чтоб крымской царь шол войною на литовского короля, а она де королева с своеи стороны пойдет на того ж литовского короля, а с великим де государем, цар. и вел. кн. Ал. Мих. вс. Руси у ней королевы вЂчное мирное укрепленье” (210).

Сей гонець був Йоган Майєр, що переїздивши через Україну до Криму і з Криму описав свою подоріж — його записки в Архиві Ю. З. Р. III ч. IV. Але цікаво, що ніяких доручень в українських справах він, очевидно не одержав.

Портрети татарських послів до Швеції видані в Theatrum Euroрaeum c. 86-88.

ПОЧАТОК КАМПАНІЇ, КОРОЛЬ ДАЄ НАКАЗ ГЕТЬМАНАМ, МАРШ КАЛІНОВСКОГО ПІД БАР В ЛЮТІМ 1651 Р.

Повертаюся до наведеної звістки нунція про наказ від короля гетьманам в середині січня. Не маємо підстави ні відкидати її ні підозрівати: вона йде з занадто доброго джерела, переказана досить виразно і конкретно, і супроти неясностей і баламуцтва инших джерел доста авторитетно і ясно пояснює, звідки і як почала ся кампанія: з чого то прийшло до голови польному гетьманові Каліновскому повести наступ на козаків, не чекаючи скомплєктування війська. Коли комісія ще сиділа у Варшаві, і навіть редакція інструкцій не була доведена до кінця (як писав 13 січня канцлєр воєводі Кисілю), давати таке роспорядженнє гетьманам, котрі не були комісарами і мали одинокий спосіб кінчати з козаками — збройним наступом, посилати такий королівський наказ, як його переказує Торрес, значило одно — наступити так щоб справа була скінчена не далі початків березня. Мотив ясний: весна, на переконаннє польських кругів, мала принести наступ з'єднаних козацьких, татарських, турецьких і незнати ще яких сил, коли тому не запобігти. З другої сторони щоб дістати можливість трактувати про субсідії Польщі на війну з Турками, треба було приборкати козаків. Але цінно те, що коли Коховский висловлюється в формі обережного сумніву — чи Каліновский на козаків наступив не з наказу короля 1), а инші старі історики представляють справу так, що Каліновський був спровокований козацьким військом — його переходом за лінію і нападом на Бар, і тільки відповів походом на поход 2), — ми тепер можемо з усякою певністю сказати, що гетьмани польські — Потоцкий і Каліновский були приневолені розпочати наступ на козаків передчасно — перед скомплєктованнєм війська, наказом короля, що прагнув як найскоршого погрому козаків, для того щоб обернути їх против Турків і на тій підставі одержати постійні кредити Венеці.

Процитую небезінтересні з сього погляду вказівки у згаданім уже листі кухмістра коронного з 27 лютого: “Писав королеві й. м. сам воєвода браславський (Ст. Лянцкороньский, оден з головніших учасників кампанії), що козаки Шаргород зайняли й уфортифікували. Король й. м. дуже дивується такій необережности п. польного гетьмана, що він не захопив його і не забезпечив. Мусять там конче дати по лобі, так розуміє король й. м., а сам хоче рушити за три тижні. Але сей замисл відмінить рада панів сенаторів — бо на погибіль би рушив посполите рушеннє. І то не до Львова, а до Володимира і до Олики має йти; одначе на се не треба покладатись, бо його голові з змінами не трудно”. Як бачимо ніяк не Каліновский був ініціятором наступу, се король підганяв його і сам рвався в похід.

Все се стверджують і реляції обох гетьманів — Каліновского і Потоцкого, вислані зараз в початках кампанії. Ні оден ні другий не вважають потрібним чим небудь мотивувати свій наступ, як то роблять пізніші оповідання: нема тут мови про якусь провокацію з козацького наступу, перехід за лінію, наступ на Бар, бунтованнє козаків і т. д. Оден і другий пишуть так, як писали б до людей, які твердо знають, що гетьмани не були ініціяторами сього наступу, а дістали наказ і його виконують. Потоцкий, повідомляючи про перші успіхи кампанії, пускається в міркування, де йому тепер умістити базу дальших операцій: “вибравши осідок війни, спокійно виглядати місця для дальших безсмертних тріумфів кор. маєстату”. “Ближче від Винниці я його (такого місця) не бачу — там, при тім місці прийдеться мині стати за військом і чекати того русько-скитського звіря — він не дальше від нашого війська як 12 миль. А чей найвищий пан то дасть, що і він з прибраними собі до помочи монстрами за високим щастєм й. кор. мил. упаде, а імя божого помазанця зістанеться славне будучим вікам і страшне гордому потомству”. Але висловлюючи таку свою готовість він нагадує, що з своїми силами він того всього не потрапить доказати, і йому треба прислати свіжі військові контінґенти.

Так само і Каліновский, розповівши як він погромив Нечая, говорить як про річ самозрозумілу, що по сім погромі він збиравсь і збирається до дальшого походу на Україну, але нагадує, що в поміч Нечаєвому полкові сунуть нові козацькі сили, і за ним сам Хмельницький, тому коронне військо повинне дістати підмогу і в людях і в артілєрії. Се знов, очевидно, треба розуміти так: наказ виконую, але ви ж нас не видайте, не зіставте без обіцяної підмоги 3).

Примітки

1) Incertum an iubente ita rege — с. 223.

2) Я мушу тут трохи ближче освітити се питаннє, бо під впливом старих польських оповідань про початок кампанії, він і в новішій літературі представляється доволі баламутно.

Найбільше тут заважило оповіданнє Коховского, переважно теж бране не так з його латинського ориґіналу, як з ріжних перекладів і перерібок. В латин. ориґ. читаємо:

“Каліновский, польний гетман, з огляду на те що всяка надія на спокій зникала, а до того ще провокований неприятелем, пускається збройним походом на Україну, не знати — чи за наказом короля. Бо Нечай, полковник браславський, щоб підняти до війни чернь Волини і Поділля, напав на Бар — поза лінією, а коли йому сю несправедливість виткнено, — гордо відповів польському гетьманові, зневажливо нагадуючи попереднє (погром і неволю — як се толкує автор Pamiętn. do panow.) і легкодушно викликаючи його до битви під сю хвилю. Се викликало чоловіка непризвичаєного до зневаги на те що він — як ведеться при виклику — противставив зброю зброї. До того ж боліло йому, що його — пана величезних маєтностей, не пускають на Україну, і кожде ледацтво володіє його дідицтвом. Маховский за той час повертав нічого недобившися що до забезпечення безпечного в'їзду комісарам: Хмельницький відмовляв присяги в тім, що їм вільно буде їздити — хоч се їм всяко належало і з огляду на авторитет короля і на поважаннє до того обовязку, що вони взяли на себе; він хотів, щоб вони їхали не озброєні і з таким числом супроводу, яке він визначить. Тому гетьман (Каліновский) розіслав скрізь листи, закликаючи чернь, щоб верталася до послуху королеві й була певна його милосердя; поясняв, що польське військо приходить тільки задля погамовання повстання — аби козаки, залишивши смуту, підлягали звичайній юрисдикції, згідно з зборівськими пактами, а піддані повернулися до звичайного підданства. Але коли побачив, що вони уперто зневажать собі сю приману милосердя, він на початку лютого рушив військо з Станиславова. Захопив в Ворошилівці сотню Шпаченка сотника, не випустивши ніяких вістунів сього погрому, і якийсь час затримався тут, аби добре зміркувати наміри ворогів і дати час припізненим корогвам поспіти до війська. Нечай уже (раніш) вийшов з Бару, укриваючи наближеннє більшого війська в поміч — коли гетьман (Каліновский), розгніваний сим відступом провокуючого, і довідавшися, що той собі безпечно справляє вакханалії в Красному, давши собі духу на запусти, — покладаючись на те, що Шпаченко держить сторожу, — постановив скоренько пустити на Бахуса Марса” с. 224.

Як бачимо, оповіданнє дуже поплутане, і на короткий час кількох тижнів, навіть днів тут згромаджено цілу масу подій, котрих вистало б на добрий місяць.

Коли міг вертатись від Хмельницького Маховский, післаний від короля після сойму? В середині лютого н. с., що найскорше! Тим часом на початку лютого Каліновский уже йде походом з Станиславова (Станиславчика над Мурахвою); видав перед тим універсали, що лишилися без послуху; Нечай пішов на Бар і вернувся, і т. д.

Ясно що се якась перспектива поза катеґорією часу, без усякого хронольоґічного підкладу, і її зовсім не можна брати за реальну повість про події, як узяв її свого часу Костомаров, і потім Ґурский в своїй спеціяльній історично-стратеґічній студії: О działaniach wojska koronnego Rzeczypospolitej Polskiej w wojnie z kozakami (okres od dnia 19 lutego do 10 lipca 1651 roku. Bitwa pod Beresteczkiem) — Bibl. Warszawska 1887, maj. Каліновский в Станиславові, коли Нечай сидить в Барі у нього в тилу, і марш Нечая з Бару до Красного, повз Станиславів, се цілковитий абсурд, сплетений без усякого орієнтування в реальних обставинах просторони.

У Твардовского Нечай тільки наміряється йти на Бар, “де наші недалеко мали свій збірний пункт”, але польське військо спішно вдень і вночи побігло йому на зустріч. Се вже краще, хоча з другого боку весь малюнок до крайности загальний і не конкретний. Хмельницький, довідавшися через своїх шпигунів, що на соймі ухвалено війну, — "виповів поголовно всім Ляхам мешканнє на Україні — бити і мучити їх зачав, післав по татарську поміч, наперед велів наступати Нечаєві з полком під Браслав і за Божською лінією”, а сам ладив всі ті сили, котрими воював в попередній війні, — не чекаючи трави. Король же, бачучи се, щоб його заняти і затримати, зараз же зимою велить гетьманам іти спішно з кварцяним військом на Поділлє, сам же незадовго збирається йти з військом наємним. Отже “гетьмани не дармують — насамперед розвиває свої корогви польний, почувши про Нечая з військом на межі Браславщини і Поділля. Він простував на Бар, де неподалеку мали збірне місце наші. Зараз против нього побігли наші день і ніч, і тихенько впавши до Красного захопили його”.

Як бачимо, гетьмани тут дістають наказ наступати на Поділлю, щоб заняти Хмельницького; се була б цінна вказівка -підтримувала б відомість Торреса, — тільки що взагалі представленнє таке загальне і мало конкретне, що не можна бути певним, чи автор має в памяти реальний факт королівського наказу, чи просто укладає оповіданнє так як йому здається правдоподібніше.