Історія України-Руси. Том 7

Правительство зрікло ся вже морського походу і думало ужити козачину для діверсії на Татар. Се була справа пильна, бо вже з кінцем квітня рушило ся турецьке військо з Царгороду. Щоб понудити до скоршої мобілїзації, вислано до козаків посла з грошима, з невиплаченою платнею за минувший рік, 20 тис. золотих. На раду, що мала формально рішити сю справу, їде в великім числї духовенство, з владиками, і їх козацькі партизани, з Сагайдачним на чолї — участники київського собору. Їх промовам і впливам удало ся осягти, що козачина взяла церковну справу за свою; поставила першою умовою правительственне затвердженнє відновленої єрархії.

Чи було се те, чого могли собі бажати київські круги? Не зовсїм. Після того як правительство в сїй справі встигло вже православних так безпардонно вивести в поле: наобіцявши всякого добра патріархови, вчинило такі нагінки на православних, а його самого проголосило шпіоном, ворохобником і т. д., тяжко було покладати ся на добру волю короля. В момент ради, в серединї червня н. ст., вже з повною очевидністю вияснило ся, як незмірно важна для правительства участь козаків у війнї. Хмари турецького війська вже присували ся до Дунаю, а польське військо ледво починало збирати ся, і було його мало, і було воно кепське, лихо споряджене і ще лихше дісціплїноване 8). В сумі козацьке військо, що взяло участь в кампанїї, було так велике як польське і нї трошки не гірше від нього — гірше уоружене, але не гірше дісціплїноване, і далеко лїпше вишколене в війнї з Татарами й Турками, а при тім в порівнянню з польським майже нїчого не коштувало. На козачинї лежала половина справи, і всяка дальша проволока, всяке відтяганнє козачини могло бути пресією на правительство просто незрівняною. Колиб козачина в сїм моментї поставила справу на вістрю меча — aut-aut, або правительство зараз дасть ґарантії її бажанням, або вона йде собі знову на Низ ловити рибу — се могло б в даних обставинах дуже богато зробити. І от така рішуча постава була потрібна київським кругам. Але козачина не поставила ся так рішучо. Як часто перед тим і потім, вона пішла тільки до половини: жадання поставила, але забезпечити їх сповненнє наперед не постаралась.

Чи була се психольоґія підданих, що навіть маючи в своїх руках владущих, так часто не важать ся виступити против них різко, відкрито, безцеремонно? На виступах українських перед тим і потім ми побачимо ту психольоґію, от і зараз ж через кілька тижнїв в Варшаві. Не наприкряти ся занадто, не наставати дуже, щоб не зразити, не виробити злого суду про таку свою настирність.

Чи самі київські круги не мали відваги сказати козачинї відкрито: поставте ся до кінця, „або-або”?

Все ж таки було лекше се порадити, нїж самому так поступати. І може був се брак податности у партиї Бородавки на київські жадання. Козачина Сагайдачного взяла давно церковно-національну справу за свою; вона могла вже перед тим вести серед козачини аґітацію за демонстрацією. Але козацькі головорізи Бородавки може й не брали сеї справи так до сердця, і дзенькіт червінцїв та перспектива великої кампанїї на королївській службі, добичництва і повної свободи та самоволї „на волости” під покривкою тої королївської служби може взяли перевагу над огненними словами митрополита, образами виленських мук і тортур і піетизмом для намов найсвятїйшого отця патріархат? І свою християнську ревність вони за лїпше вважали документувати погромом українських Жидів з приводу того жидївського кощунства (фіктивного правдоподібно) 9), нїж входити в конфлїкт за свою віру з „христианїйшим” королем!.

Не в інтересах козачини було доводити до повного розриву з правительством. Але може сей розлом, ся мала услужність Бородавки й його партизанів заважили потім на його упадку, судї, смерти? Бо церковно-національні інтереси українські в сїм моментї вимагали від козачини служби ревнїйшої, теплїшої, готовійшої...

Се все можливо, хоч тільки буде нашим здогадом.

Примітки

1) Listy ч. 15 (з Кракова, 9/VII н. ст.).

2) Sowita wina — Архивъ с. 497.

3) Знаємо його в витягу, надрукованім Лукашевичом в його книзї Dzieje kosciolów wyznania helweckiego w Litwie, I c. 165.

4) Лист писаний 28/VI, з „Фаустинова” (Фастова).

5) Пор. вище с. 457 прим. 2.

6) Замість підвисшення.

7) Centuriones, tribunos, attamanos, assawulos.

8) Читати напр. лист Ходкевича в Жерелах VIII ч. 143, або замітки Любомірского в його дневнику — Pauli c. 68.

9) Ось як оповідає се Оборнїцкий: In domo ditissimi Iudei (в Білій Церкві) et dilecti quondam d. Cracoviensis (Януша Острозького) dicta a Wicko inventa est in cellario imago Salvatoris, affixa lerrae quatuor clavis. Hanc extractam attulerunt cives ad d. hetman d. Borodawka i т. д.

ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1621 Р.: МОБІЛЇЗАЦІЯ КОЗАЧИНИ, ПОХІД НА МОРЕ І ПАНЇКА В ЦАРГОРОДЇ, ПОСОЛЬСТВО САГАЙДАЧНОГО Й КУРЦЕВИЧА ДО КОРОЛЯ, УХИЛЬЧИВІ ВІДПОВІДИ КОРОЛЯ, СОЙМ 1621 Р.

Козачина почала ладити ся до війни, шарпаючи Жидів та латаючи злиднї козацькі по волостях королївських і панських так сердечно, що ґвалт пішов по панських кругах. „І так аж занадто маю кривд від жовнїрів і всякого иньшого заблудящаго гультяйства, так що вже сливе все в мене попустошене, а коли ще і те немилосерде останнє маю від того своєвільства (козацького) терпіти, то вже сердцю моєму то було б рівне з смертю", писав королеви оден з найбогатших маґнатів України кн. Ю. Збаразький, і жадав суворої кари на Обалковского, за те що дав козакам позволеннє на збираннє запасів. Але не час був на якісь репресії. Король у відповідь признав велике своєвільство козацьке, але згадав тільки, що сам Обалковский вже занїс на них протестацію до київського ґроду. „Справдї, сильний то спосіб на таких чесних людей", поіронїзував на се маґнат, перший сенатор держави, що й сам розумієть ся не надавав би нїякої ваги такій протестації, занесеній на ньго 1).

Частина козаків таки пішла на море. Вийшовши з Запорожа, і обминувши турецьку фльоту, що стоючи коло устя Дунаю, мала стерігти від них краї турецькі, буяли на морю. Було їх, здаєть ся, не богато, але пополоху наробили страшенного і в безбороннім Царгородї й по иньшім побережу. „Не можна й сказати, який був тут страх великий", писав в серединї червня н. с. французькій посол з Царгороду. Шіснадцять кораблїв козацьких пройшло сими днями, дійшовши аж до Помпеєвої кольони на устю черноморської протоки (Босфору), знищили Карамусол, попалили й пограбили тутешнї села, і такий з того був перестрах, що сила людей від Пери і Касомбаші до Арсеналу вже почали перевозити своє майно до Царгороду". В столицї не було нїякої оборони, нїякого порядку; тільки три ґалєри стояли на сторожі Босфору, і каймакам, заступник візира, з начальником палат султанських на улицях назберали ріжної голоти, та позабиравши всяку зброю з чужих кораблїв, що стояли в портї, якось полатали крім тих ґалєр іще сорок ріжних кораблїв і вислали їх на козаків. Але сї імпровізовані моряки мали таке поважаннє для козачини, що підїхавши до козацької фльоти й побачивши, що козаки грабують якесь село, не відважили ся напасти на тих шіснадцять чайок — з яких половина людей була на землї й не могла їх боронити. Подивились на запалену козаками пожежу й тихенько, під покровом ночи вернули ся собі назад до Царгороду, а провідник сеї кумедної експедиції поспішив ся вислати 20 тис. цехинів до султанського табору — 15 тис. для самого султана, а 5 тис. для візира, щоб відвернути гнїв султанський за таке своє заячесердиє 2).