Історія України-Руси. Том 7

„Стійте твердо, не хитаючи ся анї трівожачи ся! Веселими ногами поспішайте на блаженне мучеництво! Вертають ся для нас ті лїта і днї, які були від часів апостольських до Константина Великого... Тїште ся переслїдуваннєм, муками, смертю братиї нашої — бо велика нагорода наша на небі”.

Але відзиваючи ся до найбільш ідеальних мотивів в душах своїх земляків і вірних, як до ultima ratio, включно до готовости жертвувати всїм для своєї віри, митрополит не залишав і більш реальних доріг для оборони своєї справи 22).

Два тижнї пізнїйше він внїс до книг київського ґроду заяву, так само від себе і від усїх владик, від духовенства і всього суспільства, де обвинувачував унїатський епископат, що він, незаконно претендуючи на епископські права в народї руськім, подвигнув короля і правительство на репресії против православних і законно (канонїчно) поставленної православної єрархії 23). Не виступаючи просто против правительства, митрополит недвозначно давав до зрозуміння, що останнї королївські унїверсали й репресії незаконні — супроти актів і конституцій, до яких відкликав ся. І вичисливши далї ті насильства, кривди, беззаконности, які останнїми часами потерпіли православні в Вильнї, Могилевї, Минську, Орші, а також — з ріжних приводів по ріжних місцях України (в Перемишлї, Ярославі, Сокалї, Буську, Белзї, Красноставі, Берестю, Пинську, Кремінцї й ин.) 24), він складав на унїатських владиків одвічальність за наслїдки, які можуть з того вийти. „Коли б через такі вчинки, не дай Боже, народ руський в кривдї і безправности так значній і так очевидній прийшов і мусїв прийти до якогось розруху, — заявляє отсим жалібник, що се стало ся б не через когось иньшого, і не з чиєї причини, а від самих тих унїатів — через те що вони так ґвалтовно наступають на волю і релїґію, особи й майно”.

Сї слова звучали як недвозначна погроза, і так не залишили її перетолкувати унїатські публїцисти, хоч православні й поясняли, що в сих словах не було нїчого більше крім остороги й засвідчення власної неповинности в таких можливих наслїдках 25). Постава київських митрополитських кругів мусїла бути грізна: вони мусїли розуміти, що тепер — або нїколи вони виграють справу. А для того їм треба було самим дїлом переконати правительственні і клєрикальні круги про небезпечність розпочатих репресій. В Київщинї ходили про се досить грізні поголоски. Аґент королївський кс. Оборнїцкий, росповідаючи про раду козацьку 15/VI н. с. (сю його реляцію наведу зараз), каже, що козаки грозили ся, як би король не потвердив новопоставленних владиків, — „брати в неволю шляхту, як їм радив Борецький”. Звістка в кождім разї схоплена на місцї, серед розгару подїй, а не в далеких поголосках виленських чи варшавських. Вона не правдоподібна: заходи в справах релїґійних все ще опирали ся в значній мірі на православні елєменти шляхетські, і то як раз у Київщинї й на Волини, а на них мала б звернути ся козацька жакерія; саме тепер митрополит дбав про те, щоб заохотити їх до найживійшої оборони релїґійної справи, і, розумієть ся, не міг заразом підіймати на них козачину. Але як відгомон того, что говорило ся в Київщинї, звістка ся має повну вартість. Православні круги київські далекі були від пасивної покори і взиваючи суспільність до готовости потерпіти муки й переслїдування, меньше всього склонні були до пасивного непротивлення злому 26). Але перше нїж думати про якусь активну опозицію, вони мали ще дорогу опозиції пасивної. Не вони самі, правда, а козачина грала тут ролю. Але можна було вплинути на неї в сїм напрямі.

Примітки

1) Архивъ Ю. З. Р. I. V ч. 1; грамота датована 1620 роком, але між епископами згаданий і Паісий Іполитович, поставлений на виїздї з України.

2) З польського становища беручи, не були се дуже льояльні поучення, і в польско-унїатських кругах були поголоски про се, що патріарх ганив козаків за походи на Москву і забороняв їх (Sowita wina — Архивъ І. VII с. 485). Щоб обілити патріарха, Veriticatia niewinnosci (Архивъ с. 340) оповідає, що коли козаки з Сагайдачним просили патріарха самі, з власної інїціативи, аби дав їм розгрішеннє за їх московський похід, то патріарх пояснив їм, що козаки, сповняючи наказ свого правительства, не мають гріха, а поносять вину тілько за ту злість, яку показали з власного завзятя, і з неї розгрішив їх патріарх.

3) Літоп. Густин. мон. с. 16.

4) Витяг у Макарія XI с. 265.

5) Sowita wina — Архивъ Ю. З. Р. І. VII с. 495, 497.

6) Археограф. сборникъ вилен. І ч. 138, II ч. 29.

7) Арх. сборникъ II ч. 29 (переклад).

8) Sowita wina — Архивъ Ю. З. Р. І. VII с. 487, Грамота з 15/III против Борецького і Смотрицького до Вильна в витягу у Жуковича III с. 107, унїверсал з датою 22 марта в перекладї друкований в ВЂстнику Зап. Россіи 1864/5 кн. XII ч. 5. Очевидно до ріжних місць були вислані грамоти проти ріжних владиків — так на Волинь були вислані грамоти против Курцевича, владики володимирського — Архивъ І. VI ч. 197.

9) Verificatia 1. с. с. 282.

10) Повний титул: Verificatia niewinności y omylnych po wszytkiey Litwie i Białej Rusi rozsianych żywot y uczciwe cnego narodu Ruskiego upad przyprawić zrządzonych nowin pod miłosciwą pańską y oycowską naywyższey y pierwszey po Panu Bogu narodu tego zacnego zwierzchności y brzegu wszelkiey sprawiedliwości obronę poddane chrześcianskie upatrzenie. Було два видання: перше має дату 5 квітня (передруковане в Архиві Ю. З. Р. VII. I), друге вийшло з датою 16 червня, значно розширене і доповнене новим документальним матеріалом.

11) Передрукована в Архиві Ю. З. Р. І. VII.

12) На Sowit-у Win-у православні відповіли книжкою Obrona verificaciey od obrazy maiestatu krola i. m. czystey (передрукована тамже). Унїати на се випустили аж дві брошюри: List do zakonników monastera sw. Ducha i Ехаmеn Obrony. Православне брацтво на се видало, на поч. 1822 р.: Elenchus pism uszczypliwych i Appendix na Ехаmеn obrony. З унїатської сторони вийшов Antelenchus ігумена троіцького Ант. Селяви.

13) Замітка Кіев. Старини (1905, X с. 140 в сїй справі) (чи не пок. Антоновича?) представляє справу так, мов би всї нагінки на православних робили ся правительством про око: король дав наперед свою згоду на посвященнє православних владиків, а пізнїйші грізні унїверсали його були „не більше як дипльоматичною уступкою з боку короля всемогучій в тодїшнїй Польщі клєрикальній партії”, і тому сї унїверсали не мали лихих наслїдків для владиків. Але правительственні репресії, хоч не зачепили самих осіб владиків, пішли далеко по за дипльоматію й принесли православним багато біди, і з кореспонденції короля з Сопігою (що тримав ся більш поміркованого напряму) видно, що король на нову єрархію мав завзятє дуже велике (у Коґновіцкого Zycia Sapiechów І с. 341-4).

14) Див. вище с. 444.

15) Про се пише на початку лютого 1621 р. (н. ст.), на підставі звістки від котрогось владики (мб. українского) Ост. Тишкевич: „козаки запорозькі, взявши Білгород, відобрали три тисячі наших невільників” — у Жуковича III с. 150.