Історія України-Руси. Том 7

32) Лїтопись Густинського мон. с. 13.

33) С. 146.

34) Витяг у Жуковича III с. 71.

35) П. Могила I дод. 37.

36) Так толкую я сей епізод, що став звісним доперва недавно, з протестації м. Йова — с. 141. Жукович, іґноруючи окружну грамоту з 13/VIII і звістки Смотрицького про успенський зїзд, думав з початку, що справдї тільки аж цецорська катастрофа рішила справу посвящення владиків; патріарх вернув ся з дороги і тільки під вражіннєм катастрофи відважив ся він і православні на сей сміливий крок. (Христ. Чтеніе 1905, VI с. 773 — вип. III с. 43). Потім він сам завважив заяву Смотрицького (в другім виданню Verificati-ї, л. 28 об.), що посвященнє стало ся перед цецорською катастрофою, і на тій підставі поставив сумнїв над традиційними датами посвящень у Густинського лїтописця (Хр. Чтеніе 1905, XI с. 580 — вип. III с. 47-8). Cлова протестації, що Пачановский лишив митрополита в Білій Церкві, posłyszawszy о nieszczęsnym obrocie woyny w Wołoszech, не противлять ся моєму толкованню, бо нещасливий оборот війни зазначив ся на три тижнї перед останьою катастрофою, і дїйсно перші священня могли відбути ся по поворотї патріарха перед цецорською катастрофою.

37) Густинський лїтописець каже, що Копинського посвящено 6/X, а Борецького „в недЂлю по немъ” 9/X с. ст. і вісїм тижнїв потім Смотрицького (с. 14); сї дати приймають ся звичайно. Але Смотрицький, як ми бачили, рішучо каже, що їх священо перед молдавською катастрофою, яка закінчила ся 7/X н. ст., а Борецький в протестації пише, що патріарх по посвященнї їх пробув ще на Українї майже пів року, Приходить ся думати, що священня стали ся ранїйше, але мабуть тут ваганнє можливе не велике.

38) Лїтоп. Густин. мон. 14; Epanorthosis Саковича с. 33 (виїмок И. Могили І с. 259), Лїтос с. 101 (Архивъ Ю. З. Р. І. X).

39) ЛЂтопись Густин. мон. с. 15-17. Грамота Борисковичу з датою 30.І в моск. архиві справ заграничних (у Макарія XI с. 263). Нововидана животовська запись (Пол. собр. лЂтоп. II 2 c. XIII) подає близшу дату побуту патріарха в Животові, 3-5/II. с. с.

ПЕРЕГОВОРИ З ПРАВИТЕЛЬСТВОМ 1620-1 РР.: РОЗРИВ ПОЛЬЩІ З ТУРЕЧЧИНОЮ, КОЗАКИ ПІД ЦАРГОРОДОМ, ПОХІД ІСКАНДЕР-БАШІ НА МОЛДАВУ, НЕЗРУЧНІСТЬ ЖОЛКЄВСКОГО В ВІДНОСИНАХ ДО КОЗАКІВ, БЕЗРАДНІСТЬ І ПАСИВНІСТЬ ПОЛЬСЬКОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА СУПРОТИ КОЗАЦЬКИХ ВІДНОСИН, ЦЕЦОРСЬКА КАТАСТРОФА, ПАНЇКА В ПОЛЬЩІ, ПОЛЬСЬКІ ЗАХОДИ КОЛО КОЗАКІВ, ПЕРЕГОВОРИ З ПАТР. ТЕОФАНОМ, СОЙМОВІ ДЕБАТИ, ПРОМОВА ДРЕВИНСЬКОГО, ПОСТУЛЯТИ ПРАВОСЛАВНИХ, ПОСТАНОВИ СОЙМУ 1620 Р.

Польські правительственні круги прожили весь 1620 р. в великій трівозї, яка все степенувала ся (зростала) протягом року. Над сподїваннє, згода уложена з Турками попереднього року показала ся не тільки не трівкою, а власне стала прелюдією до страшних плянів на повне завойованнє Польщі, прийнятих в султанських кругах. Близшим приводом розриву мав послужити факт, що в війнї семигородського воєводи Бетлен-Ґабора, члена протестантської лїґи, з головою католицької партії, цїсарем Фердинандом, польське правительство підтримувало свого союзника Фердинанда, і польські своєвільні банди т. зв. Лїсовчиків напали в осени (1619) на Угорщину й погромили військо Ґабора. Бетлен-Ґабор був турецький васаль і протеґованець, і ся польська півофіціальна участь в його погромі записана була на рахунок Польщі на турецькім дворі. До того Іскандер-баша додавав поголосок про пляни козаків до ґрандіозного морського походу на турецькі землї. Під впливом сього вже під весну 1620 р. в турецьких кругах була рішена й проголошена війна з Польщею. Султан рішив сам особисто на зиму рушити в похід, щоб з весною ударити на Польшу для завойовання, а поки що — вислати Іскандер-башу на Молдаву, щоб скинути воєводу Ґраціана, що скомпромітував себе як союзник Польщі. Всї представлення польського посла в Царгородї нїчого не помогали, його трактовано з найбільшою зневагою. Одинока річ, що могла б по гадцї візира відвернути війну — се коли б польське правительство зруйнувало пограничні українські міста і до чотирох місяцїв винищило козаків. З рештою турецьке правительство, не покладаючи ся на запевнення Поляків, само рішило забезпечити себе від козацьких нападів і вислало ще в мартї башу на днїпровське устє, щоб там побудував замки на козаків 1). Коли ж невважаючи на всї заходи в липнї своєвільні козаки дїйсно рушили на море, справа була безповоротно рішена: посол польський поспішив утїкти з Царгороду 2). Козаки пройшли в околицї Царгороду і грабували їх з нечуваною відвагою, а страх перед ними був так великий, що приходило ся киями згоняти турецьких матросів, щоб ішли на тих кілька ґалєр; які постягано, щоб вислати на козаків 3). Розумієть ся, ся флота в таких обставинах нїчого не годна була зробити козакам, і ті, попустошивши околицї Царгороду, пішли в иньші сторони. Здобули й спалили до останку Варну, де було не меньше 15 тис. людности. Бушували де хотїли по всьому морю, як доносив французький посел 4)

Війна була рішена. Іскандер-баша рушив з лїтом на Молдаву з великими силами; разом з тим з Криму пішла Орда, а Бетлєн-ґабор вислав своє військо. Воєвода Ґраціан благав помочи у Польщі. Жолкєвский розпоряджав дуже не великим військом, щось коло 5 тис. усього; від козаків не міг сподївати ся значнїйшої помочи, але рішив ся залишити сим разом оборонну тактику, якої розважно тримав ся в попереднїх кампанїях, а перенести війну на Молдаву. Був тут рахунок — що на молдавськім ґрунтї Поляки матимуть при собі військо Ґраціана, а давши Туркам його знищити, мусять на самі свої плечі їх прийняти. Але ще більше було тут полїтики нервів: старий гетьман, наслухавши ся дорікань і підозрінь за свою пасивність в попереднїх кампанїях, сим разом хотїв заткнути рота своїм критикам, і рішив ся рискнути. В своїм листї до короля, виступаючи в похід, він висловив ще раз глубоке своє переконаннє, що боротьба з турецько-татарським світом можлива тільки зачіпна, офензивна: пригадував такі пляни кор. Стефана і вказував, що тепер, маючи велику козацьку силу, сї пляни сповнити далеко лекше, нїж за кор. Стефана, коли козаків „не було і сотної части” 5).

Та в сїй козацькій справі шеф польських воєнних сил і з тим — номінальний зверхник козацтва нїколи не вмів відповідно знайти ся. Крівава різня солоницька, повна безоглядного звірства і підступу, лягла між ним і козачиною непрохідною прірвою на всї пізнїйші часи. Козаки не вірили Жолкєвскому, як се він сам признавав 6); для нього вони зіставали ся „роззвіреним хлопством”, „наволочю” 7), розбійниками (łotrostwo — улюблений його вираз про козаків). Він уважав одиноким розвязаннєм козацької справи нищити їх, рубати, топити в потоках крови, як писав воєводї Ґраціану 8). А тим часом сам знав найлїпше, наскільки труднїйшою стала всяка оружна розправа з козачиною. В усяких воєнно-полїтичних рахунках незмінно приходило ся йому рахувати на участь і поміч козаків; як державному полїтикови, належало йому супроти того думати про заведеннє певного modus vivendi з козачиною. Але його козацька полїтика зіставала ся полїтикою нервів шляхтича, який через шкіру чув, „що те хлопство з природи своєї народу шляхетському неприязне”, як він писав київській шляхтї. В відносинах до козачини знав він тільки одно — не попускати, нїчого не дозволяти, доки можна було страхом оружя стримувати їх. І жертвою сеї короткозорої полїтики, яка кінець кінцем розвалила річпосполиту, судило ся йому самому упасти тепер насамперед.

Жолкєвскому знаний був роздїл, який став ся серед козачини, і заміри своєвільників. Полїтичний розум наказував зблизити ся до партиї Сагайдачного, „котра тримаєть ся торішнїх постанов, уставлених комісарами його кор. мил.”, підтримати її против своєвільників всїми силами і прихилити до себе всякими можливими уступками. Безперечно, Сагайдачний ще стільки значив на Українї, що міг з свого боку дати дуже поважні контінґенти на турецьку війну. Але Жолкєвский стояв безрадно перед сим козацьким роздїлом, перед козацьким своєвільством і не робив нїяких серіозних старань, щоб притягнути козачину до себе. „Що до козаків не знаю, як там у них випадуть справи: коли візьме гору та сторона, що держить ся торішнїх постанов, уложеної комісарами вашої кор. милости, — то треба буде мати готове, що їм обіцяно дати”, писав він в листї до короля з 30/VI. Правда, розвиваючи тамже плян християнської лїґи против Турків і зачіпної війни з ними, він завважав, що коли б річпосполита прийняла сей плян, то треба залишити гадку про кари за давнїйші морські походи й заохотити козаків, давши їм „чого вони бажають, аби Туркам починили як найбільші шкоди і злости” 9). Але се був плян далекий від здїйснення: прийнятим бачити його не сподївав ся, певно, і сам Жолкєвский. А тим часом він полишав козацьким відносинам укладати ся самим, як їм Бог дасть, може не без тої задушевної гадки, яку висловляли щиро иньші шляхетські полїтики 20 лїт тому — „лїпше, що вони сами з собою будуть жерти ся”.

В липнї, коли приходив речинець виплати козацької платнї, Жолкєвский з підскарбієм коронним вислав до козаків своїх аґентів з запитаннєм, чи будуть вони тримати ся постанов комісії, — в такім разї їм буде виплачена платня. Аґенти сї були вислані, очевидно, на Запороже, до козаків своєвільних, і сам Жолкєвский розумів, що нїякою платнею їх не здержиш від своєвільств і від походу на море, до котрого, як донесено Жолкєвскому, приладили вони вже двіста човнїв 10). Отже ся сторона була безнадїйна. Але і до Сагайдачного зблизити ся Жолкєвский не старав ся, хоч той з свого боку робив перші кроки, видавши якісь унїверсали, де остерігав перед турецько-татарським походом. Що більше, саме в тім часї Жолкєвский думав над тим, як йому зловити в свої руки патріарха, вивабивши з козацької території, „щоб не вийшло більших розрухів серед козаків”. В результатї і партия Сагайдачного зістала ся на боцї, і коли навіть уважати „козаків наємних”, що значать ся між військом Жолкєвского 11), за козацький полк висланий Жолкєвскому в поміч Сагайдачним, відповідно до його льояльної полїтики, то сей малий полк (1600) виглядав би скорше на іронїю, нїж на реальну підмогу.

Накидати ся польському правительству Сагайдачному не було інтересу: в данім моментї треба було, щоб польське правительство його просило, щоб він міг диктувати йому бажання козацькі (спеціально в справі церковній). І тодї як Жолкєвский рушав на Молдаву, в пащу турецького льва, Сагайдачний з своєю партиєю займав ся саме справою священня владиків, певний, що незадовго річпосполита таки звернеть ся до нього за помічю, і тодї буде час їй дещо подиктувати.

Жолкєвский в перших днях вересня н. с. перейшов Днїстер і пішов з своїм військом в глубину Волощини, під Яси, щоб получити його з військом господаря. Але поява такого малого війська викликала тільки панїку серед Волохів, що зараня вважали справу програною і почали кидати господаря та приставати до Турків. Ґраціані, побачивши се, хотїв з душею тїкати до Польщі, але Жолкєвский затримав його. Коли з сподїваного молдавського війська до нього прилучила ся мала горстка дворян Ґраціані, було справдї ясно, що справу програно: перехід за Днїстер був фатальною помилкою, і Жолкєвскому треба було вертати чим дуж назад. Але амбіція старого вояка була лихим дорадником; Жолкєвский не хотїв вертати ся, отаборив ся під Ясами, на полях цецорських і став чекати Турків.

В другій половинї вересня (н. ст.) надтягнув Іскандер-баша з Ордою кримською і з Ногайськими Татарами мурзи Кантеміра; Жолкєвский рахував того війська на 60 тис., а иньші ще більше. Дві битви, зведені з ним, випали для польського війська не дуже щасливо, і вночи по другій битві в таборі пішла панїка. Ґраціані кинув ся тїкати; богато польських вояків також. По сїм Жолкєвский не вважав можливим довше тримати ся й розпочав похід назад, оборонною рукою. Йому удало ся таким чином зблизити ся до Днїстра, але в ночи перед останнїм переходом, в двох милях від Могилева, повторила ся такая втїкачка. Сим разом гетьмани нїчого вже не могли порадити, і туреціко-татарське військо, ударивши на Поляків, без труду розпорошило їх (дня 7 жовтня н. с.). Жолкєвский наложив головою, польний гетьман Конєцпольский і цїлий ряд иньших визначних панів попали в неволю. Мало що понад тисячу люда вийшло цїло. Польська корона зістала ся без війська і вождів, і великим щастєм було для неї, що тільки Татари роспустили свої загони по Поділю, Волини, Галичинї. Турецьке військо не перейшло Днїстра — хоч могло б брати тодї руками, що хотїло.

Але се ще не був кінець. Адже похід Іскандер-баші був тільки рекоґносціровкою, і головний похід, під проводом самого султана, мав доперва роспочатись. Соймови, скликаному ще перед катастрофою на початок падолиста н. с., правительство поручало нїчим иньшим не займати ся як тільки нарадами над способами оборони. Посольська палата, правда, раз у раз звертала ся до питання, які властиво причини викликали війну, і хто завинив в них; але се питаннє було дуже неприємне правительству, яке своєю австрофільською полїтикою справдї багато в сим завинило, і воно рекомендувало думати лїпше над способами оборони на будуще. Посольська палата ухвалила восьмерний податок, річ не бувалу; але те що можна було зробити з сими кредитами, було не бознащо — можна було найняти коло тридцяти пяти тисяч війська на оден рік. Рішено звернути ся до „християнських володарів” Европи, заохочуючи їх до участи в боротьбі з Турком. Але ознайомлений хоч трохи з европейською полїтикою міг вперед вгадати, що з тих посольств і пропозицій нїчого не буде; найблизший союзник, християнський цїсар займав ся християнїйшою боротьбою з протестантами і нїзащо не хотїв розривати перемиря з цїсарем поганським. Гадки всїх самі собою звертали ся отже до „прирожденного” ворога бусурманського світа — козачини.

Катастрофу молдавську вважали наслїдком помітування козацькою помічю. Сучасний львівський лїтописець записує поговірку, що ходила тодї: „канцлЂра Жолковского у ВолосЂхъ забито и Корецкого взято, бо безъ козаковъ войну почалъ, мовилъ такъ: не хочу я зъ Грицями воєвати, нехай идуть до ролЂ або свинЂ пасти” 12). Подібне говорило ся, певно, не тільки в самих українських кругах. Не бракувало і між Поляками полїтиків, які готові були навіть во главу угла покласти приєднаннє козачини для оборони Польщі. Маємо досить популярний меморіал про способи оборони річипосполитої від поган з тих часів 13), де великий натиск кладеть ся на потребу козацької помочи, як з огляду на число козаків так і на „імя їх у поган дуже славне і поважане”. Щоб приєднати їх, автор вважає головною річю „успокоеннє релїґії”, а за посередництвом радить удати ся до патріарха (Теофана), — пробувати навіть підкупити його; на опорожнену тодї луцьку катедру дати православним владику, якого собі бажають; побільшити платню козакам; „старшого і порядків їх не рухати”; роздати держави й староства впливовійшим козацьким старшинам, „але зробити то зручно”; для переговорів з військом козацьким вислати „не коморника анї дворянина, але сенатора, на котрого могли б ви покласти ся”.

Без сумнїву, подібні гадки сильно циркулювали на соймі. Проєкт орґанїзації оборони, внесений в початках сойму 14) і підтримуваний дуже сильно посольською палатою, головний натиск клав на той пункт, щоб в службу державі взяти 20 тисяч козаків, з платою в 100 тис. золотих на рік. Було се дешево й сердито, бо реґулярного війська за ті 100 тис. золотих не удержало ся б і тисячі душ. Сенат пояснив посольській палатї, що король іще перед соймом вислав свого аґента до козаків, „щоб з ними про все умовити ся”, але тепер думає вислати ще скорійшого післанця 15). Для того щоб заохотити козаків до служби Польщі, вважали дуже пожаданим посередництво патріарха. Гадка ся була прийнята королем уже в початках сойму, і з дня 10/XI н. с. маємо королївський лист, висланий з дворянином Барт. Обалковским до патр. Теофана. Король просив патріарха вплинути на військо Запорозьке, аби воно сповнило королївський наказ і взяло участь в війнї з Турком; ширше мав в тих справах переговорити з патріархом Обалковский 16). Про зміст сих устних переговорів деяке понятє може дати грамота патріарха до козаків, видана ним наслїдком сих переговорів і в такійже мірі призначена для козаків, як і для правительства польського, котрого жаданнє сповняв він сим листом. В сїй написаній „на задану тему” грамотї (другого дня по посвяченню Курцевича в Терехтемирові), патріарх намовляв козаків, аби з усею силою ставили ся на службу річипосполитій, бо сим здобудуть ласку королївську, славу війську свому, молитви патріарха для себе і всього війська, віддадуть прислугу своїй отчинї, і т. д., і на рештї — „то теж вашою щирою і визначною прислугою від найяснїйшого короля і пана вашого здобудете, що ту відновлену нами в св. церкві руській єрархію: митрополита й епископів, нами посвячених на місце тих що відпали від св. апостольського константинопольського престолу, він потвердить і забезпечить своїм королївським дозволом і привилеями — сього пильно-пильно маєте доходити у наясн. короля, пана вашого, вашими пильними прошеннями” 17).