Історія України-Руси. Том 7

9) Передруковано в додатках Ист. кіев. акад. Голубева ч. 8.

10) Г. Домецький, як вище.

11) Ист. кіев. ак. І дод. с. 8а.

12) Пам. Кіев. ком. II ч. 10.

13) Сї підписали ся по польськи. Останнї два ймення мабуть не шляхтичів. Mikołay Troianicki і по нїм Mikołay Tuczanicki — мабуть дублєт; Susło видавцї читають замість Susta (акт маємо в копії XVIII в).

14) Сї підписали ся по руськи; Невмержицького видавцї читають замість Несторыцкій, як в копії. Імена сих підписей полишив я в формі можливо близькій до документу.

15) Памятники кіев. ком. ч. 11 і 12.

16) Ibid. ч. 13.

17) Paraenesis c. 32.

ВІДНОВЛЕННЄ ЄРАРХІЇ: ТУРЕЦЬКА ГРОЗА НАД ПОЛЬЩЕЮ, РОЗДЇЛ МІЖ КОЗАЧИНОЮ, САГАЙДАЧНИЙ І БОРОДАВКА, ПЕРЕЇЗД ПАТР. ТЕОФАНА І ПЛЯНИ НА НЬОГО, СПРАВА ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ Й БЕЗУСПІШНІСТЬ СОЙМОВИХ ЗАХОДІВ, НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ДЛЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, БЕЗОГЛЯДНІСТЬ КОРОЛЯ, ВИМИРАННЄ ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ, ПЛЯНИ ПОСВЯЩЕННЯ НОВОЇ ЄРАРХІЇ, ПАТР. ТЕОФАН В КИЇВІ І ПОЛЬСЬКІ ЗАМИСЛИ НА НЬОГО, ПЕРЕГОВОРИ В СПРАВІ ПОСВЯЩЕННЯ, РОЛЯ САГАЙДАЧНОГО Й КОЗАЧИНИ, ПОСВЯЩЕННЄ МИТРОПОЛИТА І ВЛАДИКІВ.

Зазначивши ті обставини, які зробили з Київа — найбільш покозаченого з усїх більших міст України, центральне огнище церковного, культурного й національного житя України (й Білоруси), й ті моменти, які привели козачину до ролї протектора й оборонця сього руху, тепер деталїчно будемо переходити важнїйші явища суспільно-полїтичного і національного українського житя і слїдити участь в них козачини, як найбільш активного національного фактора українського тих часів. Прослїджуючи далї історію зросту козачини, її полїтичної й соціальної сили, ми паралєльно з тим будемо слїдити за історією сучасних суспільно-полїтичних і національних змагань українських, що так тісно вязали ся в сїм часї з зростом і ваганнями козацької сили. Многоважні подїї 1620-1 рр., до котрих ми підійшли в оглядї історії козачини, послужать нам вихідною точкою.

Ми полишили козачину зимою 1619/20 року, в тім моментї як польське правительство, полагодивши, як здавало ся, певно і міцно свої відносини до Туреччини і „змусивши” воєнною силою козачину до капітуляції, вважало можливими перенести свою увагу на захід, на боротьбу протестанських і католицьких партий і володарів, що мала незмірний інтерес для католицько настроєного короля Польщі й його близших повірників. Козацька старшина під проводом Сагайдачного відітхнула лекше, позбувши ся грози конфлїкту з шляхетськими шабельками, і приложила старання, щоб по можности делїкатним способом звести на нїщо ті обмеження, вложені на козачину комісією 1619 р. Як ми знаємо, в цїлім рядї пунктів вона полишила собі право переговорів і петицій до центрального правительства і правдоподібно не спішачи ся, по маленьку мала замір розводити сї переговори. Щоб зайняти загал козацький, Сагайдачний звернув ся до кримських усобиць, і як знаємо — з кінцем року козаки ходили на Перекоп, під його проводом, щасливо і добичливо, без образи маєстату річипосполитої 1).

Для козацької полїтики обставини складали ся тим прихильнїйше, що відносини з Портою в дїйсности не були зовсїм полагоджені і вже з початком 1620 р. почали приходити з Туреччини трівожні вісти, які наперекір недавнїм сподїванням ворожили близьку і дуже серіозну війну з Туреччиною. З Персією потверджено згоду в осени, турецьке правительство мало розвязані руки й воєвничі поради заохочували молодого султана Османа до нових воєн. Найлекшою здобичею здавала ся Польща й на неї приготовляла війна в найблизшім часї. Козачинї треба було тільки вичекати, і таку полїтику вичікування вів Сагайдачний. Але козацькім масам прищіпити її не було так легко і ще раз козацька стихія (як в 1617 р.) вирвала ся з його твердих рук. Невдоволено корила ся вона полїтицї його і старшини, не мирила ся з уступками зробленими польському правительству, обмеженнєм реєстра, забороною йти на море. Коли Сагайдачний вийшов на Перекоп з старшиною і реєстровцями, серед невдоволених, особливо виписаних з реєстру почав ся рух против нього. Результатом було, що се своєвільне козацтво проголосило Сагайдачного скиненим з гетьманства і вибрало гетьманом Яцка Неродича Бородавку, „зі всїх найнецнотлившого і найбунтовнїйшого”, як його атестував Жолкєвский 2). „Він заявив їм що не тільки на море, а хоч би й до пекла готов іти з ними”. Ґрандіозний похід на море — було перше, чого жадала ся своєвільна козачина, і зараз зачали ся приготовання до нього. Вже в лютім рознесли ся поголоски не тільки по Польщі, але й по Туреччинї, що козаки виберають ся великим походом, готують триста човнів 3). Запороже перейшло в руки сих своєвільників 4).

На волости одначе — в Київі, в Терехтимирові, сїм центрі городової козачини, далї рядив Сагайдачний, якого вибір Бородавки, очевидно, зовсїм не позбавив впливів і власти серед статочнїйшої городової козачини (я вказував уже, що в сїм епізодї вперше достерігаємо певного роздїлу між козачиною городовою, що загнїздила ся на волости, і тим своєвільним елєментом, що гуртував ся на Низу). Офіціально Сагайдачний числив ся полковником запорозького війська, під реґіментом гетьмана Бородавки 5); неофіціально — був повним хозяїном на волости, незалежно від Бородавки. І тим часом як своєвільна козачина Бородавки забрала ся до приготовань для морського походу всуперіч катеґоричній заборонї останньої комісії і вганяла тим в циганській піт польських полїтиків, — Сагайдачний з своєю статочнїйшою старшиною спокійно займав ся здїйсненнєм пляну, що виник в київських кругах мабуть ще з 1619 р., коли не ранїйше, і тепер знаходив дуже догідні обставини в полїтичній констеляції, коли польські полїтики супроти турецької і козацької своєволї мусїли кидати умильні погляди в сторону статочнїйшої волостної козачини і її скиненого гетьмана.

Ще перед кампанїєю 1618 рову проїхав через Орду і українське пограниче до Москви єрусалимський патріарх Теофан, закликаний туди для участи в посвященню царевого батька митр. Филарета на патріарха московського. Під час кампанії 1618 р. він жив в Тулї, в сусїдстві воєнних операцій, брав участь в московсько-польських переговорах і по всякій правдоподібности мав нагоду познайомити ся і з Сагайдачним і з иньшою важнїйшою старшиною. Перед тим він ще довго був затриманий в Криму (цїлий рік, по словам Борецького), так що на Українї гень заздалегідь були приготовані до його приїзду 6). Лїтом 1619 р. він своє дїло в Москві зробив, Филарета посвятив, і на Українї сподївали ся Теофана назад. І сим переїздом його рішено було покористувати ся для відновлення православної єрархії 7).

Обставини українського житя зробили сю справу незмірно пекучою вже від кільканадцяти лїт. По тім як майже цілий епископат український і білоруський покинув православну церкву, з проголошеннєм унїї, православні в першім запалї хотїли добити ся, аби сих владиків-відступників відсуджено від їх урядів і на епископські місця посаджено кандидатів православних. Сей плян і запал розбив ся одначе о зелїзну рішучість правительства Жиґимонта III не попускати православним і вважати владиків-унїатів за правосильних голов „руської” чи „грецької віри” Польсько-литовської держави, котрих позиції їх прилученнє до католицької церкви не уняло нїчого. По десяти лїтах заходів в сїм напрямі православні переконали ся, що се справа страчена; в останнє на рокошових зїздах 1607 р. вони піднесли ще се домаганнє позбавлення урядів владиків-унїатів, але при компромісї з правительством відступили від сього 8). Від сього часу православні добивають ся тільки, щоб на будуще правительство роздавало православним ті бенефіції, що належали до православної церкви, і правительство нїби згодило ся на се, в соймових постановах 1607 р. Але замінивши докладнїйшу стилїзацію сього постуляту, предложену православними, своєю формулою, меньше ясною, правительство витолкувало по своєму сю постанову про обсаджуваннє православних бенефіцій „людьми справжньої грецької віри” і систематично обсаджувало далї всї духовні посади, якими роспоряджало, кандидатами унїатськими. Всї протести православних в сїй справі зіставали ся без результату. Зараз по ухвалї 1607 р, король віддав луцьке владицтво унїату Єловичу-Малинському, і всї протести волинської шляхти лишили ся без успіху 9). Так само всї представлення перемиської шляхти і навіть формальна війна, яку повела вона против накиненого їй королївського кандидата унїата Крупецького (1610) 10), не зробили нїякого вражіння на правительственні круги.

Тим меньше могли вразити їх паперові протестації, якими стріла православна суспільність (шляхетська) обсадженнє королем митрополїї по смерти Потїя Веляміном-Рутским, вірним унїатом, римських вихованцем (московського еміґрантського походження) 11). Се була тільки опозиція про око, і так вона мусїла бути оцїнена правительством. На Володимирську катедру Потїя король посадив Ілю Мороховського, Потїєвого секретаря, і протест волинської шляхти, занесений на сойм 1616 р., і жаданнє, щоб на сю катедру посаджено волинського шляхтича 12), не мали нїякого значіння. А се грозило вже повним вигасненнєм православної єрархії, бо ж від 1610 р. (від смерти Копистенського) одиноким православним епископом на всї українські й білоруські землї зіставав ся львівський владика Тисаровський, та й він дістав ся на свою катедру тільки тому, що присяг держати ся унїї і сеї присяги не дотримав. І коли б не знайшло ся в будущинї другого такого охочого, православні дуже легко могли б опинити ся зовсїм без владиків.

А тим часом правительство, маючи на православних катедрах унїатів, міцно стояло на тім, що сї владики являють ся єдино законними і правосильними духовними властями для православних, повинні мати власть і послух у них і у всїх церковних інституціях своєї епархії. Сфальшувавши конституцію 1609 р. і віддавши всї спори між православними і унїатами під юрисдикцію духовного департаменту трибуналу, де перевагу мали католицькі духовні, правительство поставило православних в становище просто безвихідне. Всї процеси ведені з унїатськими владиками, з їх претенсіями на православні церкви, монастирі, брацтва, маєтности і т. ин., на власть і юрисдикцію над православними, незмінно програвали ся. Всї протести православних, їх заходи на всїх соймах другого десятилїтя XVII в., зіставали ся без скільки небуть замітного успіху.

Опозиційний рух серед загалу шляхти ослаб, і домагання і протести православних депутатів не знаходили енерґічної піддержки навіть в посольській палатї. Проєкт закону в інтересах православних, прийнятий нею на соймі 1613 р., не був прийнятий правительством 13). На соймі 1615 р. домагання православних були підтримані тільки опозиційною ґрупою послів, яка й розірвала сойм, не можучи добити ся задоволення православних і дісідентів 14). Безрезультатно пройшов і новий сойм (1616) 15). В 1618 р. правительство, потрібуючи козачину для московської війни, дало обіцянку в видї соймової конституції „про грецьку релїґію”, де читаємо, що як з огляду на навал ріжних справ не прийшло на нинїшнїм соймі „до повното заспокоєння грецької релїґії”, то відкладаєть ся воно до близшого сойму, а тим часом людям грецької релїґії забезпечуєть ся спокій, свобідне богослуженнє, і виключаєть ся всяке примушуваннє судове чи инакше в релїґійній справі 16). Але ся „досить мягка” конституція, як її називали православні, зараз була опротестована клєрикально-настроєними сенаторами й послами, як неправосильна 17), а обіцянка „повного заспокоєння” новим соймом (1619) зовсїм не була сповнена, не вважаючи на наставання українських депутатів 18) і всї „аклямації та голоси” у сїй справі 19). Релїґійний спокій зовсїм не додержував ся, коли в гру входили інтереси унїї. Новий унїатський арцибіскуп полоцький Йосафат Кунцевич саме забрав ся підбивати під свою власть православні церкви виленські, і королївський суд вповнї став по його сторонї, присудивши всї церкви й монастирі могилївські полоцькому арцибіскупови, а за оружне противленнє могилївських міщан проголошено смертні засуди на їх провідників.

Десятилїтнї заходи православної шляхти на парляментарній аренї таким чином не привели до нїчого. Справа православної церкви зістала ся в тій же безвиходности, і навіть надїї на можливий вихід з неї малїли й зникали в міру того, як рідшали ряди православних шляхтичів українських і білоруських. „Ваше духовенство вело свою справу тільки за помічю світських людей, але тих сильнїйших помічників вам замітно убуває, а иньших не прибуває”, писав в 1617 р. унїатський полєміст арх. Кревза 20), і православні мусїли болюче відчувати справедливість сих слів.