Історія України-Руси. Том 2

Як видно з того, територія Волинського князївства переходила великі зміни. Те що ми означили вище як властиву територію Волини, істнувало в сїй своїй цїлости тільки в XI віцї (до 80-х рр.) і при кінцї XII та на початку XIII в. Тодї обіймала вона порічє горішнього й середнього Буга, горішньої Припети, горішнього й середнього Стира й Горини. Пізнїйше стратила вона середнє Побуже (Берестейську волость) і Погорину, а вернувши потім їх собі й навіть придбавши дещо від сусїдньої Київщини на порічю Случи, натомість стратила Забуже (Червенсько-белзьку волость) і Дорогичинську землю, і в такій зміненій формі (стративши потім іще Побоже) стара Волинь істнувала далї — в середнї й нові часи нашої історії.

Тому одначе, що нам незвісні етноґрафічні території, які війшли в його склад, що нам незвістний також і простір тих територій, які входили в круг впливу старих полїтичних центрів, ми не можемо судити, які з сих змін були припадковими, а які мали більш орґанїчний характер. Чи Берестейщина нпр. була інтеґральною частиною Волини, чи її аннексом з X-XI в., і традиція сеї приналежности до Волини була тільки релятивно старша від становища Берестейщини як волости київсько-туровської, якою стала при кінцї XI в.? Се й такі иньші питання лишають ся без відповіди. Ми можемо оперувати тільки спостереженнями про розмірну, релятивну близшість тих ріжних волостей, і в такій релятивности уставили те, що означаємо властиву територію Волини й те, що уважаємо її змінами.

Переглянемо тепер головнїйші осади Волини 36). Випадає нам почати від її головної, властивої частини — від Побужа.

Відповідно до вище висловлених гадок про назву Бужан ми повинні дати перше місце Бужську, уважаючи його колишньою столицею — принаймнї полудневого Побужа і полудневої частини дулїбської території. Він лежить на границї лїсів і подільських рівнин на устю Полтви й Солотвини до Буга, в дуже багнистій місцевости, що мусїла й служити його обороною. Останки укріплень мають бути незначні, але близше не були дослїджені. По віддїленню Галицького князївства Бужськ став пограничним волинським містом, а в 1160-70 рр. його навіть захопили Галичане 37). В джерелах наших маємо про нього звістки, почавши від кінця XI в. 38), але особливої ролї він уже тодї не має. Завдяки істнованню кількох подібноіменннх осад (що найменьше був ще оден Божський — на Богу, а може й більше), не завсїди можна виріжнити, що належить до Бужська над Полтвою. Так не знати, чи то його віддали в волость Давиду Ігоревичу в 1100 р., відобравши від нього Волинь 39); я-б уважав се правдоподібним, але катеґорично годї казати. У всякім разї як не тодї, то пізнїйше, в 60-х рр. XII в., він був коротенько княжою волостию одного з меньших князїв — Ярополка Ізяславича 40). В XIII-XIV в. він упадає ще більше, так що на початку XV в. (1411 р.) його осаджено на ново, і від того датуєть ся його пізнїйше, завсїди одначе нїчим не визначне житє.

Упадок Бужська мабуть починаєть ся від тодї, коли в ролї центра полудневого Побужа заступив його Белз. Лежучи теж серед багнистої місцевости, на розї р. Солокії і Ріпки, він вславив ся як дуже сильна кріпость. В перше згадуєть ся він 1030 р. 41), і був очевидно тодї важним містом, правдоподібно — заступив уже Бужськ як столиця полудневого Побужа, що пізнїйше, в XIII в. й зветь ся „Белзькою землею” 42). Від смерти Мстислава Ізяславича був він княжим столом до 1230-х рр., і потім знову в XIV, а своє значіннє столицї Белзької землї заховав до кінця XVIII в. Одначе про його внутрішнє житє з XI-XIII в. нїяких подробиць не маємо.

Старий Волинь на Бузі зійшов зі сцени дуже рано. Він згадуєть ся тільки на початках XI в. 43) і більше нї. Реєстр городів що правда згадує його 44), але се, очевидно, тілько історична, не сучасна згадка. Длуґош говорить про нього як замок, що був давно колись, і граничний обвід 1546 р. згадує тільки „городищо Волынскоє”. Про місце його лїтопись каже лише, що він був на Бугу, але иньші джерела вказують його зовсїм докладно: Длуґош каже, що він був на устю Гучви в Буг, на ґрунтах села Городка, і се вповнї потверджує иньше, уже зовсїм документальне джерело — обвід границь 1546 р. 45).

„Переяв славу” старого Волиня сусїднїй Володимир на р. Лузї. Імя вказує, що він був заснований, або принаймнї розширений, укріплений за Володимира: нахідки камяного знарядя показують, що осада тут була ще в передісторичні часи. Від часів Володимира місто се стає головним містом Волини, княжою столицею. Висловлювала ся гадка, що се могло бути навмисно зроблено — аби новий князь з київської династиї в новім містї, позбавленім всяких традицій, міг вільнїйше себе почувати; се можливо. Потім столицею Волини Володимир зістаєть ся в XI-XIII в., а з початком XIV віка (за Юрия Львовича) стає навіть столицею всеї Галицько-волинської держави, аж до її упадку. Пізнїйше сходить він на другий плян перед Луцьком.

Володимирський замок стояв на розї між рр. Лугом і Смочею, де й тепер є ще городище (наоколо нинїшньої вязницї). З оповідання Галицької лїтописи довідуємо ся, що замок сей мав деревляні стїни і був дуже великий і сильний: угорський король, приступивши під Володимир і побачивши його в цїлій красї, з поставленим по стінах військом — „оружьникомъ стоящимъ на немь, блистаху ся щити и оружници подобни солнцю”, мав сказати, що такого города він не бачив і в нїмецьких краях 46). Коли татарський воєвода Бурандай (коло 1260 р.) зажадав, аби на Волини й Галичинї знищено міські укріплення, й сказав розкинути („розметати”) володимирські укріплення, їх не можна було борзо розкинути через їх великість, і Василько казав їх запалити, а потім ще Бурандай казав розкопати й вали 47). Одні ворота города, від р. Луга звали ся Київськими, другі — Гридшими (вар. Гридшиними, може від гридь — дружина або від імени Гридша) 48); імен иньших не знаємо. Саме місто широко розлягло ся над Лугом; руїни церкви з княжих часів, як думають — найстаршої церкви Володимира, Успенської (т. зв. Стара катедра) лежать від теперішнього Володимира за версту, коло с. Федоровця, а села Зимно і Когильно, по пізнїйшим звістком, мали бути колись передмістями Володимира 49). Крім того побереже Луга було заставлене купою підгороднїх сел, як Пятиднї, Хвалимичі, Житань, Бужковичі.

Про внутрішнє житє Володимира знаємо не богато. Очевидно, се був великий, богатий, торговельний город, судячи по тим чужоземським кольонїям, які згадують ся тут в XIII в.: кольонїї Нїмцїв, Сурожцїв (кримських Греків, а може й Італянцїв з Сурожа, теп. Судака), Новгородцїв, Жидів 50). Особливо поважне місце займала тодї, правдоподібно — протеґована самими князями, нїмецька кольонїя: поруч бояр виступають у Володимирі при кінцї XIII в. „мЂстичЂ Русь и НЂмцЂ”: діставши від Володимира Васильковича грамоту, що він дає йому своє князївство по своїм животї, Мстислав каже її читати в володимирській катедрі перед боярами і „містичами”, Русинами й Нїмцями. Ся назва „містич” означає горожан великих, привілєґіованих міст, і можливо, що вже тодї, в 1280-х рр., була в Володимирі міська громада орґанїзована на взір нїмецьких міських громад. З р. 1324 маємо грамоту володимирської громади писану до громади м. Штральзунд, з оказії нещастя, яке потерпіли коло с. Ріґена два володимирські купцї, брати Бертрам Русин і Миколай, їдучи з транспортом сукна з Фляндрії, і ся грамота писана в імене consules et universitas civitatis Ladimiriensis 51), Печатка, прибита на сїй грамотї, має образок св. Юрія на конї — герб міста, що був заразом і гербом Галицько-волинської держави.

Початки володимирської катедри в пізнїйших звістках ведуть ся від Володимира 52). Се дуже правдоподібно, можна сказати — певно, хоч в лїтописи про володимирського епископа маємо звістки тільки з кінця XI в. 53). Велика церква Богородицї, розпочата Володимиром, але докінчена вже за Ярослава 54), мала, очевидно, служити епископською катедрою; можливо, що се як paз так звана Стара катедра, від котрої зістали ся тільки руїни фундаментів, коло с. Федоровця.

Нову катедру, теж Богородицї (Успенія), збудував батько волинської династиї — Мстислав Ізяславич; церква була велика 55), а висока була ще в XVIII в. на 50 метрів, але збудована по звичайному, простому пляну, яким будували ся поменьші церкви XII в. Вона зіставала ся від тодї аж до кінця XVIII в. володимирською катедрою і гробовищем волинських князїв, почавши від самого її фундатора Мстислава 56). Знайдену при недавнїх розкопах в одній з її ниж купу костей уважають за останки зібрані з княжих гробів, а між ними по знищенім ґанґреною долїшнїм щелепі (щоцї) пізнають і череп кн. Володимира Васильковича, що вмер від рака на долїшнїй щоцї і був теж похований в сїй церкві, для котрої він богато зробив за житя 57). Лїтопись оповідає, що він в сїй катедрі спорядив два дуже богаті образи Спасителя — оден окований золотом з дорогим каміннєм, другий сріблом, та жертвував „сосуди служебні” з чистого (жьженого) золота, висаджені дорогим каміннєм 58). Крім того ся катедра, завдяки свому високому положенню і сильній будові, служила наче-б оборонною вежою під час ворожих нападів; так під час одного нападу Поляків, коли вони, впущені до міста як союзники, кинули ся грабувати місто, Володимирцї — „останокъ людей” — замкнули ся в церкві, і Ляхи не могли здобути церкви: „твердымъ же бывшимъ дверемъ, не могоша исЂчи, а тимчасом наспіла поміч. Під час татарського погрому 1240 р. люде знову сховали ся в церкві, але на сей раз не уратували ся, і церква тодї мусїла потерпіти, разом із цїлим Володимиром: галицький лїтописець пише, що в Володимирі тодї не лишило ся живої душі, церква Богородицї й иньші церкви були заповнені трупами людей. Потім катедра пережила ще кілька погромів і нещасть, була перебудована і нарештї завалила ся 1782 р., так що від неї лишили ся тільки спустошені стїни з незначними останками фресків; старі гроби спустошені, з річей майже нїчого не зацїлїло, а від колишньої розкоші й богацтва не зістало ся й слїду. Тепер заходять ся коло її реставрації.

Крім сеї найславнїйшої — Мстиславової церкви Богородицї в Володимирі знаємо в XIII в. церкву св. Дмитра, що розписав той же Володимир, справив срібні оклади з дорогим каміннєм на образи, золоті й оксамитні завіси, „съ дробницею”, себто перлами або дрібними образками 59), — тепер про неї всякий слух загинув. Згадана ще каплиця Йоакима і Анни, збудована 1289 р. Мстиславом Даниловичем над гробом бабки — жінки кн. Романа 60); се пізнїйша замкова каплиця, тепер і від неї нема слїду. Сучасна традиція зачисляє ще до передтатарських часів церкву св. Василя і дві церкви Сьвятогорського монастиря в с. Зимнім; на місцї нинїшньої церкви св. Василия (збудованої очевидно пізнїйше) дїйсно мусїла стояти ще давнїйше церква, судячи по останкам будови.

З монастирів в Володимирі в XI-XIII в. звістні три. Оден за Лугом, на передм. Зимнї, так званий Сьвятогорський, „Сьвята Гора”, названий так, очевидно, за Атосом, що звав ся теж Сьвятою горою; тут ролю сеї „сьвятої гори” сповняла гора зимнянська, над р. Лугом, де є й печери монахів, подібні до київських. В перше згадуєть ся сей монастир в третїй чверти XI в.: тут умер давнїйший печерський ігумен Варлаам вертаючи ся з Царгорода (доиде града Володимиря, въниде въ манастырь, ту сущий близъ града, иже наричють и Святая гopa) 61). Потім, в XIII в., за Данила, монастир сей займав особливо важне становище, й його ігумени не раз виходили на володимирських епископів 62). Сей монастир істнує й досї. Другий монастир — „св. Михаіла великого” 63), де перебував Войшелк, тодї як його вбив Лев Данилович. Тепер від нього лишив ся тільки цвинтар, з давнїми хрестами, під містом, над Лугом 64). Третїй монастир — св. Апостолів, поставлений Володимиром Васильковичом, що надїлив його церковними книгами й річами, тестаментом надав йому своє село Березовичі й поручив, умираючи, опіцї своєї княгинї. Він був на західнїй частинї теперішнього міста, насупроти передм. Білоберегів, але зник давно. Як бачимо з того всього, церковне й монаше житє в XIII в. було в Володимирі досить значно розвинене.

З иньших міст Володимирського князївства в його тїснїйшім значінню треба кілька слів сказати про Любомль і Камень. Любомль був одним з улюблених міст Володимира Васильковича: він поставив тут камяну церкву св. Георгія, богато її обдарував образами й дорогими, срібними сосудами, церковними покровами — оксамитними і з паволоки, вишиваними золотом і перлами, богато оправленими служебники книгами (що самі по собі були дуже цїннї); вилив дзвони „дивны слышаніємь”, „яких не було в цїлій землї” й т. и. Хороба й смерть не дали можливости йому докінчити церкви: вона не була помальована цїла, а тільки „всї три олтарі й шия вся”, але опись сеї церкви одна з найдокладнїйших, які ми маємо в сїм родї, лишила ся одним з найцїннїйших епізодів Галицько-волинської лїтописи 65). В Любомлї перебував Володимир перед смертию, в Любомлї й умер, і тут же, судячи по подробицях про любомльську церкву, мабуть чи не була закінчена й його біоґрафія, заведена до Галицько-волинської лїописи.

З волинськими Каменями й Каменцями є чимала трудність: було їх кілька, і між ними не легко з'орієнтуватись 66). Я думаю, що в теп. Каменї Кошерськім маємо ми оден з них. В сїм Каменї чи Каменцї пересиджували Романовичі прикрі хвилї, коли їм забрано і Володимир і Галич (коло р. 1215), окружені одначе в сїй малій дїрі блискучим двором свого батька, „великими боярами” Романа, бо „бояре не спроневірили ся, але пішли всї до Камінця” 67).

Тіж відносини які істнували між Волинем і Володимиром, повторили ся між старою столицею середнього Забужа — Червенем, і новою — Холмом. Як я вище сказав, Червень мусїв бути столицею Забужа (а може й більшої території), не пізнїйше X віка, бо вже на початках XI в. забужські міста звуть ся червенськими городами. Для Забужа заховав він значіннє столицї й пізнїйше: при дїтях і внуках Мстислава він стає княжим столом, столицею червенського князївства, „Червенської землї” 68). Та Данило чомусь був незадоволеннй з нього і шукав нового центра для Забужа, далї на північ. З початку він думає на Угровськ, де засновує нову епископську катедру 69), але потім вибирає Холм і його всякими способами підносить, так що від того часу Холм дїйсно стає столицею Забужа, а Червень починає упадати, і то так сильно, що вже в подїях XIV в. про нього не чуємо, а далї й всякий слих про нього загинув, і тільки ледви імя його зацїлїло. Знаємо, що стояв він на розї р. Гучви й малого потока, що тече до неї, серед, великих болот, які боронили його. Може бути, що ся позиція, не відповідаючи новійшим стратеґічним вимогам, і була причиною, що Данило шукав нової столицї — так само як подібно положений Звенигород заступлений був за Данила сусїднїм Львовом. Але може бути й те, що Данилови хотїло ся мати столицю Забужа далї на північ.

Близших подробиць про Червень в наших джерелах не маємо нїяких. Хороґрафічні назви в двох місцях його околицї вказують на монастирі — оден на лївім, другий на правім боцї Гучви. „Замчиско” овальної форми, коло 400 м. наоколо, лежить недалеко Гучви, й заховало ся досить добре 70).

Історію засновання Холма досить докладно оповідає Галицька лїтопись, при нагодї його пожежі 1259 року 71). Данило, каже вона, побачив на ловах гарне місце, що йому дуже сподобало ся: на горі стояв лїс, наоколо нього поля. Він запитав ся у місцевих людей, „тоземЂць”, як зветь ся се місце, і вони відповіли, що воно зветь ся Холм. Воно так сподобало ся Данилу, що він постановив тут збудувати замок, „градець малъ”, і в нїм церкву Івану Злотоустому. З сього оповідання, котрого ми не маємо нїякої причини маловажити, виходить, що на місцї Холма перед збудованнєм города за Данила не було нїякої оселї. Позиція була дїйсно дуже добра для кріпости: гора стояла на розї річки Угорки й малого потічка, що тече до неї; багнисті річки й багна боронили приступу.

На сїй горі свій перший „малий городок” Данило поставив, видко, десь коло 1237 р. 72). Але позиція міста показала ся о стільки вигідною й важною, супроти пограничної війни й литовських та ятвязьких нападів, що Данию заходив ся коло розширення й зміцнення Холма. На початку десь 50-х рр. „поставленнє” сього нового, великого Холма було, здаєть ся, вже довершене 73). Данило поробив тут міцні укріплення; були стїни „з заборолами”, правдоподібно — деревляні, і на них стояли „пороки и самострЂлы” 74) — машини до стріляння. Серед замку поставлено таку високу вежу, що з її верха можна було стріляти наоколо міста: вона була збудована з каменя на 15 локтів, а верх добудований з тесаного дерева, „вибілена як сир, аж сьвітила ся на всї сторони”, як каже лїтописець. Для забезпечення залоги водою вибито керницю на 35 сажнїв глубоко. Крім того збудовано сторожеві вежі — замки; одна, по словам лїтописи, поставлена була „поприще” від міста, і прикрашена в горі великим, різбленим з каменя двуголовим орлом, 12 локтів завбільшки. Се, очевидно, та вежа, що від неї й досї зацїлїли останки пів милї від Холма, на р. Угорцї (коло с. Білявина), на острівцї, наоколо облитім водою. Вона, очевидно, мала боронити переходу через річку. Останки її (одна стїна) й досї мають коло 20 метрів високости, коло 9 широкости; мур грубий на 1 метр, збудований з білого й синього каменя, на цементї; є останки склепіння. Друга вежа, не згадана в лїтописи, але правдоподібно — з того самого часу, заховала ся, вже далеко лїпше, коло с. Столпя, півтори милї від Холма, по дорозї на Люблин: вона, очевидно, й мала стерегти Холм від Польщі, від Люблина. Ся вежа збудована подібно, але меньша — стїни високі на 14 м., широкі на 5, заховали ся майже цїло. Коло вежі фундаменти якоїсь иньшої камяної будови.

Позиція й укріплення Холма були так сильні, що коли прийшло ся розвалювати иньші замки по наказу Бурандая, холмському намістнику Романовичі дали натяк не послухати сього наказу. Той так і зробив — не послухав князя, й Бурандай дїйсно не відважив ся здобувати місто силою, бо було „утвержениє города крЂпко”. Але Данило мав на гадцї зробити з Холма не тільки сильний оборонний замок. Се була дитина його серця, коло котрої він заходив ся в розцьвітї своїх сил і засобів, і він хотїв зробити з нього першорядне місто. Він старав ся стягнути до нього торговельну й промислову людність: „нача призывати прихожаЂ — НЂмцЂ и Русь, иноязычникы и Ляхы”. Від Татар, каже лїтописець, тїкали сюди ріжні ремісники: майстри до виробу сїдел, луків, тулів, до виробів зелїзних, мідяних, срібних — „і було житє, наповнили наоколо города двори, поля і села 75).