Історія України-Руси. Том 2

29) Рік смерти Сьвятослава незвіствий, але по 1171 р. він не згадуєть ся; Володимир умер 1171 р.

30) Про се говорить тільки Татїщевська компіляція т. III с. 247 під 1181 р. Вона оповідає про боротьбу берестейського (чи властиво у нїй — дорогичинського) князя Василька Ярополковича з Володимиром минським; боротьба ся закінчила ся тим, що Василько віддав свою волость кн. Лєшку, але потім відібрав її Роман. Оповіданнє се, очевидно, взяте дїйсно з якоїсь лїтописної компіляції, але при сконстатованій у Татїщева нецеремонности в переповіданню лїтописних звісток її подробицї мусимо брати cum grano salis. Вже Бєльовский звязував се оповіданнє про польську окупацію Підляша з звістками продовження Мєржви і Кадлубка, що Казимир Справедливий володїв Дорогичином, Берестєм і Володимиром з їх областями (Monum. Poloniae hist. II 390 і 397 і примітки на с. 397, пор. Боґухвала ib. с. 530, Длуґоша II 103), і сї польські звістки могли б підперти Татїщевське оповіданнє, коли ж бо фабульозні детайлї польського оповідання (як окупація Володимира) роблять (як побачимо це низше) і підозрілим саме польське оповіданнє.

Натомість є у Кадлубка иньше оповіданнє про похід Казимира на Берестє (II. 407), що може належати десь до р. 1181 і сам по собі досить правдоподібний; про нього говорю в прим. 8, припускаючи, що тут поплутано польський похід на Берестє з походом на Галичину по смерти Ярослава (с. 493). До нього може належати й записка лїтописи Траски під 1181 р.: Dux Kazimir devicit Ruthenos — Mon. Pol. hist. II с. 834.

Про Татїщевський епізод див. іще Андріяшева op. c. с. 46-8, Balzer Genealogia Piastόw c. 188, Іванов Историческія судьбы Волынской з. с. 99. Іванов бере звістку Татїщева з певним скептицизмом, але звязує з нею звістку Кадлубка про похід 1184 (1181) р. Я верну ся до нього, говорячи про „прилученнє” Берестейсько-дорогичинської землї до Польщі за Кааишра Справедливого (прим. 8).

31) Іпат. с. 483.

32) Іпат. с. 483.

33) Іпат.с. 426.

34) Лїтературу Волинських земель див. в прим. 7.

ТЕРИТОРІЯ ВОЛИНИ — ГРАНИЦЇ СХІДНЇ І ПІВНІЧНІ, РУСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПОГРАНИЧЕ; БЕРЕСТЕЙСЬКА ЗЕМЛЯ Й ЇЇ ГРАНИЦЇ; ГРАНИЦЇ БЕЛЗЬКОЇ ЗЕМЛЇ; ПОЛУДНЕВА ГРАНИЦЯ ВОЛИНИ; ПЕРЕМІНИ В ЇЇ ТЕРИТОРІЇ. ГОЛОВНЇЙШІ ГОРОДИ: БУЖСЬК, БЕЛЗ І ВОЛИНЬ, ВОЛОДИМИР, ЙОГО ЦЕРКОВНІ ПАМЯТКИ, ЛЮБОМЛЬ, КАМЕНЬ, ЧЕРВЕНЬ, ХОЛМ, УГРОВСЬК, ЛУЦЬК, ОСТРОГ, ПОГОРИНА, БЕРЕСТЕЙСЬКО-ДОРОГИЧИНСЬКА ЗЕМЛЯ, БЕРЕСТЄ, ДОРОГИЧИН, МЕЛЬНИК, БІЛЬСЬК, КАМІНЕЦЬ, КОБРИНЬ.

Оглянувши таким чином зверхню долю Волини аж до її нового сполучення з Галичиною при кінцї XII в. і відложивши дальшу історію до огляду жигя галицько-володимирської держави, тепер означимо можливо докладно її границї й важнїйші осади XI-XIII в.

Як видко вже з поданого вище, границї Волини досить міняли ся, ми ж маємо про них докладнїйші відомости головно з XIII в. тільки, і се треба мати все на увазї.

Східню границю ми визначили вже вище. Приймаючи, що Погорина була властиво волинською волостию, з Київщиною Волинь межувало порічє середньої Случи. Таку границю бачимо з кінцем XII і в XIII в., в часї упадку Київа, коли саме вже порічє Случи, хоч належало до Київщини, було досить спірним 1). Перед тим же, доки до Київщини належала Погорина, границя йшла по верхівям Олики, Велї й Горини, а з Погориною належало до Київщини й горішнє Побоже. Пізнїйше — в XIII в., коли Погорина відійшла до Волини, Побоже належало теж до неї 2), а хоч в серединї XIII в. воно було властиво зовсїм страчене для князїв, бо вийшло з князївсько-дружинного устрою, а потім піддало ся Татарам, але числило ся до Луцького князївства і далї, як бачимо з умови 1366 р. 3).

Порічя нижньої Случи, Горини, Стира належали до Турово-Пинської землї, але Черториєськ, давнїйше, мабуть, турово-пинський город, прилучено до волини — десь іще в XII в., і турово-пинські князї даремно пробували його собі відібрати 4). Порічє Турії й верхньої Припети належали до Волини; тут безперечні волинські міста: Турійськ, Любомль, Мельниця і Камень 5). Далї границя йшла по вододїлу Пини й Муховця (тут волинський город Кобринь 6), а порічє Ясольди (як Здїтов) 7) вже не належало до Волини. На півночи крайнє звістне нам місто Берестейської волости — Більськ 8), а Нур був пограничною з Польщею річкою на Побужу 9). Чи досягала руська границя до Нарови, на се лїтопись не дає виразно вказівок. Що правда, якийсь час до Берестейської волости належала навіть Визна, на середнїй Нарови: її відступили сини Болеслава Кучерявого Ольговичам (тодї Берестейщина належала Всеволоду Ольговичу) 10), але се була припадкова аннексація, і пізнїйше Визна до Руси не належала 11). Натомість замітна річ, що за литовських часів порічє верхньої Нарови (Сараж, Нарев) належало до Більска, до Підляша 12), що може мати значіннє і для попереднїх часів. Справдї, і в XIII в. можемо знайти натяки про Наров як північну границю Побужа 13). Натомість підляський ріг за Наровою, в порічю Бобра, як ми бачимо його в XV-XVI в. 14), треба уважати явищем пізнїйшим, як середина XIII в.; ріг сей утворив ся мабуть кольонїзацією ятвязьких ґрунтів, але самий сей кольонїзаційний процес лишив ся по за нашими джерелами.

Про лїве побереже Буга, що до північної границї його знаємо з другої пол. XIII в., що порічє річки Кросни (тепер Кржна) належало до Берестя, і то на досить значнім просторі, так що Поляки при однім нападї на їх береги „взяша селъ десять” 15). Село Воінь (теп. Вогинь на Тисменицї, правій притоцї Вепра, стояло на руськім пограничу, „на въкраиници” як каже лїтописець. Західнїй письменник з початку XIII в., опираючи ся на польських звістках, зве Вепр границею Польщі і Руси 16). Далї на полудень руські волости в XIII в. бачимо і на лївім боцї Вепра: Щекарів (теп. Красностав), з околицею (десять сїл) 17), а пізнїйші відомости, з XIV в. додають до нього ще як волинські городи Щебрешин і Туробин 18). Люблин, судячи по звістках про пограничну війну, лежав десь на самім пограничу Руси і Польщі, з польського боку. В такім пограничнім характері виступає також і порічє р. Лади, притока Танви 19).

На підставі сих фактів русько-польську полїтичну границю можна потягнути від устя Нура майже просто на полудень, через верхню Кросну, Тисменицю, Вепр, на вододїл Вепра і Лади. Ся границя буде мати одначе тільки приблизне значіннє: землї між Вислою й Бугом, се етноґрафічне русько-польське пограниче, були предметом відвічної боротьби між Польською й Руською, а пізнїйше — спеціально Галицько-волинською державою. В такій ролї ми бачили їх в X-XI в. і знову бачимо в XIII, коли наші відомости про сї краї стають докладнїйшими. Бачимо, що тодї польські князї силкують ся захопити собі лїве побереже Буга, — так Лєшек забрав був Забуже з самим Берестєм, й Данило відібрав від нього назад „Берестий, Угровеск и Верещинъ, и Столпьє, Комовъ и всю украину” 20); з другого боку руські князї хотїли розширити свої границї за Вепрем, пробуючи здобути Люблин, і се їм в XIII в. кілька разів удало ся, як потім побачимо. По при те вела ся тут дуже часто дрібна погранична війна Руси з Поляками. Таким чином погранична лїнїя тут мусїла з часта мінятись, а пограничне порічє Вепра, а може й цїлий простір землї на захід від Буга мав характеристичну назву „україни” 21).

Як ми вже знаємо, Берестейська земля довший час належала до Турово-пинської землї, властиво до Київа. Се почало ся, правдоподібно, 1087 року, а скінчило ся не пізнїйше 1157. Як тодї йшла границя Волини, на се в сучасних джерелах не маємо вказівок; з пізнїйших звісток, XIII-XIV в., бачимо, що порічє Тисменицї (Воінь) належало до Берестя 22), з другого боку Ратно на верхнїй Припети зачисляло ся в XIV в. до Волинської землї. Супроти сього границю Берестейської землї з властивою Волинею, можна би класти з деякою правдоподібністю на вододїлї Муховця і Припети, Тисменицї й Володави, бо волости на південь від Володави мусїли вже належати до Червня (пізнїйше до Холма). Тут отже була північна границя Волини перед приверненнєм Берестейщини.

Берестейська земля вернула ся в склад Волинської землї в серединї XII в., а хоч в другій половинї вона була якийсь час волостию Василька Ярополковича, а єсть звістки (не дуже певні), що якийсь час її були захопили Поляки, то у всякім разї ще перед кінцем XII в. вона вернула ся назад до Волини 23). Натомість з складу Волини вийшло в XIII в. Забуже — князївства Червенське (пізнїйше Холмське) й Белзьке. Сї землї Данило, здобувши від Олександра белзького, прилучив безпосередно до Галичини (1234), а кілька років пізнїйше (1238) те саме стало ся і з Дорогичинською волостю. Її не знати близше коли захопили були Поляки, Конрад мазовецький віддав на початку 1237 р. хрестоносним рицарям, а Данило відібрав у них слїдом і прилучив до своїх земель 24).

Для відграничення Волини від Галичини перед прилученнєм Белзької землї до Галичини ми сливе не маємо нїяких звісток і мусимо звернути ся до пізнїйших відомостей про границї Белзьської землї в тій надїї, що сї границї не повинні були значно змінити ся, бо традиція Белзької землї йшла з другої половини XII в., коли вона вилучила ся в осібне князївство, а хоч була в XIII прилучена до Галичини, то в XIV відлучена від неї знову на підставі тієї традиції. Отже по актам XV і реєстрам XVI в. границя Белзької землї від Сяна йшла обіймаючи порічя Любачівки й Рати, повище Добротвора доходила до Буга і обминувши Камінецьку волость (Камінка Струмилова), що належала до Львова, обіймала порічє верхнього Буга, по обох боках його 25). Розумієть ся, сю границю XV-XVI в. в цїлости перенести в XII-XIII в., ми не можемо. І так судячи по лїтописному оповіданню про компроміс 1214 р. мусимо запримітити, що Любачів мусїв тодї скорше належати до Галичини 26); друге — ся фіґура границї, що обминала Камінку, виглядає на якусь штучну переміну в природнїй конфіґурації її, але як вона давня, того не можемо сказати. Що Бужськ був здавна на пограничу, се бачимо з звісток XI-XII в. 27); в другій половинї XI в. навіть його захопила була Галичина 28). Порічє горішньої Полтви належало вже до Галичини: там бачимо галицький Звенигород. Сусїдні Голі-гори, на верхівю Липи, належали теж до Галичини; на самім верхівю бужського порічя, в сусїдстві Гологір, мусимо класти Рожне поле, що було границею, „на межи” Галичини й Волини ще в XI в. 29).

Під час коли Дорогичинська й Холмсько-белзька землї належали до Галичини, Буг був східньою границею Волини від Берестя до Городла. На північ від Буга границя по всякій правдоподібности й тодї ішла вододїлом Лосни й Нура, як то бачимо пізнїйше 30); саме Городло належало до Волини в XIII в. 31) і відірване було тільки в XIV в., але й пізнїйше (ще в XV в ) до нього зачисляло ся. Вище границя переходила на правий бік Буга (Сокаль належав до Белза) і йшла в напрямі на верхівя Стира і Серета, де стрічала ся з старою галицько-волинською границею. В сїй части ми можемо орієнтувати ся тільки пізнїйшими фактами — пограничними спорами XV в., коли нпр. волинськими волостями уважало ся Олесько й Лопатин, в порічю Стира, та розграниченнями XVI в. 32).

На полудню порічє Серета цїле належало до Галичини. Там на верхівю Серета стояло галицьке місто Плїснисько, а на верхівю Гнїзди бачимо галицький Збараж. Крайнїми волинськими осадами були-б Броди (приймаючи їх за Броди XI в.), і Кремінець в порічю Ікви. Пізнійша границя (XV-XVI в.) ішла теж тут таки, з малими лише відмінами 33), — через верхівя Стира, Ікви, Гнїзди на верхівя Бога. Верхнє Побоже в XIII-XIV в., як я вже згадував, зачисляло ся до Волини, спеціальнїйше до Луцька 34), і се по всякій правдоподібности опирало ся на старій традиції — на приналежности до Луцька (Λενζάνινoι Константина) горішнього Бога. Ми можемо потягнути тут границю по вододїлу Днїстра й Бога, розумієть ся — в значній мірі гіпотетично, при тім не будемо з нею заганяти ся на схід, бо тут по всякій правдоподібности в XII-XIII в. не було й потрібно нїякої певної границї, бо не маємо доказів якоїсь інтензивнїйшої кольонїзації на полудень від Бога. В XII в. галицькі князї, тримаючи в своїх руках днїстрянське Понизє, сягали й по Побоже: Володимирко взяв Прилук на Деснї 35), потім, в дальших змаганнях в тім же напрямі захопив був і полудневу Погорину, але остаточно, як бачимо, Побоже лишило ся таки при Волини.