Історія України-Руси. Том 2

Переглянувши історію розвою й розкладу Київської держави, ми повинні тепер переглянути її складові частини, розумієть ся — тілько українсько-руські, та придивити ся до їх складу й житя — полїтичного, культурного, економічного, о скільки се позволяють наші джерела, та о скільки се не входило або не війде в загальні огляди полїтичного і культурного житя України-Руси.

Як такі складові части оглянемо полїтичні одиницї, що в сих столїтях (XI-XIII) сформувались і відокремились під впливом ріжних обставин, й істнували виразно, хоч не виробили собі при тім якоїсь спеціальної назви. В сучасній науковій термінольоґії їх звуть залюбки землями, і сїй назві, як конвенціональній, не можна нїчого закинути. Тільки вона вповнї конвенціональна: в памятках наших слово „земля” нїколи майже не прикладаєть ся до таких полїтичних орґанїзацій. Для полїтичного округа є в тих часах назва „волость”, але воно за узке супроти сих „земель”: ті землї переважно не волости, а комплекси волостей. Так Київська земля (по прийнятій в науцї термінольоґії) по термінольоґії XI-XII в. розуміла ся як Руська земля + київські волости, Чернигівська земля — се Чернигівська+Новгородська волость+Дрібнїйші волости, і т. и. 1).

Але хоч бракує нам автентичної назви, та самі сї одиницї, кажу, таки виразно істнували, як певні території, ґрупи волостей, звязані певним постійним, внутрішнїм звязком, що при всяких внутрішнїх подїлах виступали на зверх як цїлість супроти иньших подібних земель, з певним столичним містом, як своїм полїтичним центром на чолї, і розуміли ся, які такі цїлости. Нїщо не перешкоджає нам уживати для сих полїтичних ґруп назву „земель”, тільки треба памятати її конвенціональність. На українсько-руській території ми маємо таких земель пять — Київську, Чернигівську, Переяславську, Волинську, Галицьку; до них треба ще долучити непевну що до свого етноґрафічного підкладу, але тїсно звязану з українськими землями Турово-пинську.

Я вказав уже в своїм місцї 2), що в основі полїтичного ґpyповання руських земель лежав етноґрафічний підклад, змодифікований впливом міської орґанїзації й взагалї полїтичними впливами. В основі Київської землї лежала область Полян, що силою полїтичного розвою свого центра — Київа притягнула до себе більшу, але слабо розвинену Деревську землю, і ще деякі аннекси. Так, довго київською волостию уважала ся дреговицька Турово-пинська земля. Сюди ж належить додати, правдоподібно, окрайку на лївім боцї Днїпра, також волинську Погорину і може бути, що такими аннексами були ще деякі територіальні приналежности Київщини. В цїлість повну, однородну сей комплєкс земель довго не зливав ся: аж до упадку Київа ся полїтична цїлість Киянам представляла ся, як я вже сказав, як „Руська земля” + „київські волости”. Тільки коли загладили ся в полїтичнім житї ріжницї „Руської землї” від її аннексїв, стали вони всї зарівно Київською землею 3).

Як ми вже бачили 4), Полянська територія займала невелику просторонь між Днїпром й Ірпенем і далї на подудень, не знати як далеко; у всякім разї вона досягала Роси. Я пробував вказати на нїй слїди колишньої полїтичної окремішности її головних центрів: окрім Київа ще Вишгорода, Білгорода і може ще якого центра на полудню 5). Але історія вже застає сю територію сконцентрованою: що найменше уже в VIII в. ся концентрація була довершеним фактом, судячи по історії Руського імени. Від тоді Київ став полїтичним центром землї, а Вишгород, Білгород й иньші меньш значні осади — його „пригородами” (звичайно прийнятий в науцї термін, що правда — звістний нам тільки з оповідань лїтописи про півнїчні землї XII в.). І хоч можна часом помітити якісь слїди емуляції одного з пригородів — Вишгорода з Київом, але взагалї земля Полян тримаєть ся солїдарно і міцно.

Вона то й зветь ся в XI-XIII в. Руською землею 6). Початку сеї назви виказати не можемо, але ледви чи може бути непевність, що маємо тут питоменну назву сеї Полянської землї; до неїж вона й прикладаєть ся спеціально в сї часи: в XI-XIII в. назва Русь, руський уживаєть ся головно в сих значіннях: в тїснїйшім значить Полянську землю, в ширшім — українсько-руські землї, в найширшім всї землї Руської держави. Але можна вказати ледво кілька місць, де вона значить Полянську землю разом з її волостями, себ-то Київську землю, як ми її розуміємо, і як розуміла ся вона пізнїйше 7). І Полянська — „Руська земля” не тільки була початковим ядром, що притягло до себе свої пізнїйші аннекси, але й у X-XII в. зіставала ся властивим осередком, властивою землею: властиво то лише вона, її людність жила активним житєм, репрезентувала громадський елємент в бурхливій історії Київщини XI-XIII в., при більш-меньшій або й повній пасивности иньших київських волостей.

До сеї „Руської землї” прилучаєть ся від 1-ої пол. XI в., як київська волость, Деревська земля. Як ми знаємо, Деревська земля стратила свою стару автономію в серединї X в., але й потім мала ще далї якийсь час осібних князїв з київської династиї: І останнїм з них був син Володимира Вел. Сьвятослав, забитий десь слїдом по смерти батька. Я висловив гадку, що полїтичне відокремленнє Деревської землї в руках рівнорядного князя могло чинити особливі трудности київським князям: се й могло бути причиною конфлїктів, де один по другім дуже скоро загибали деревські князї, і тому Ярослав уже не схотїв відокремляти „Дерев” від Полянської землї. Від Ярослава і його подїлу руських земель Деревська земля стає київською волостию, і уже нїколи не відокремлюєть ся хоч трошки виразнїйше від Київщини в тїснїйшім значінню.

Се власне може навіть дивувати, що по такій упертій боротьбі Деревлян за незалежність в X в., вони не показують нїяких змагань до відокремлення в полїтичну цїлість, в осібну землю в XI-XIII в. В останнїй чверти XII в. тут появив ся й осібний князь в особі Рюрика Ростиславича, що просидїв в деревлянських землях яких тридцять лїт, — але й се не викликало в землї змагань до відокремлення, які бачимо в иньших землях. За те пізнїйше (в XIII в.) показало ся тут иньше змаганнє: виломити ся зовсїм з князївсько-дружинного устрою й вернути ся до початкового ладу — житя автономними, дрібними громадами (тих болоховських й иньших громад). Сей факт позволяє нам пояснити пасивну ролю Деревської землї в попереднї часи тим, що тимчасом як иньші землї, приладивши ся до нового устрою, накиненого їм київськими князями, повторяли його в своїм укладї, і тільки бажали відокремити його в границях своєї землі, — в Деревській землї не було анї созвучних елєментів для князївсько-дружинного устрою Київської держави, анї елєментів для сцентралїзовання землї в полїтичну цїлість, тому й місцева суспільність зістала ся при пасивній неґації нового державного устрою, поки обставини, в видї татарського погрому, не дали можливости визволити ся від нього. Анальоґію для сеї ролї Деревської землї можна вказати у иньшого племени — Вятичів: та ж живучість племенного житя, сьвіжість земської автономії, і так пасивність до тодїшньої високої, князївсько-дружинної полїтики.

Ми дуже мало знаємо етноґрафічні границї Полян на полуднї, Деревлян на півночи, заходї й полудню 8), тож і не можемо докладно осудити, на скільки ріжнили ся полїтичні границї Київської землї XI-XIII в. від етноґрафічних границь тих племенних територій, що увійшли в її склад. Тільки гіпотетично могли ми для Деревської землї визначити басейни Тетерева і Случи, до Припети на півночи й Днїпра на північнім сходї 9), і не знаємо, о скільки відмінний етноґрафічний підклад грав ролю в спірнім, посереднім становищу крайнїх земель на заходї й західнім полудню. Тільки гіпотетично можемо такий відмінний підклад припускати тут.

Такою була так звана Погорина, себ то край по обох боках нижньої Горини. Чи не належала вона вже до Деревської землї, чи була мішаною територією, тяжко сказати. З початку вона належала, правдоподібно, до Волини, і прилучена була до Київщини за Всеволода, коли він обкроїв волинську спадщину Ярополка. Судячи по фактах з середини XII в., західна границя Погорини, що була тодї заразом і західньою границею Київщини, ішла вододїлом притоків Горини, Стубли і Стира, та по верхівям Горини і Велї 10); на сходї крайнїм містом в нїй уважав ся, видно, Корчеськ 11), так що лїве побереже Случи вже належало до властивої Київщини. Нижня Горинь: Степань, Дубровиця, Городен належали правдоподібно до Турово-пинської землї; потім (у 1-ій половинї XII в.) тут утворено маленьке осібне князївство Городенське, що при кінцї XII в. знову злучило ся з Турово-пинським.

Саме вже ґеоґрафічне положеннє Погорини натякає, що се була пізнїйша прищіпка до Київської землї, а суперечки за неї між київськими і волинськими князями потверджують се: натяки на се маємо вже з волинської війни 90-х рр. XI в. 12), ще виразнїйші з 50-х рр. XII в.: Ізяслав, сидючи на Волини, виразно заявляє, що Погорина має бути волинська, не київська волость 13 ). Часте злучуваннє Волини з Київом в однїх руках вправдї невтралїзувало сї суперечки; але в кінцї Погорина, відокремивши ся в осібне князївство, непримітно перейшла в сферу полїтичного впливу волинських князїв. Уже від третьої чверти XI в. (від Всеволода) дуже часто служила для надїлювання дрібнїйших князїв з руки київського князя, а завершило її відокромленнє довге, двадцятолїтне князюваннє тут Володимира Андрієвича, Мономахового внука, в другій половинї XII в.; скоро по його смерти 14) Погорину прилучено до Луцька, по всякій імовірности — за житя луцького князя Ярослава, і від того часу Погорина числить ся з складї Луцького князївства 15).

Невідомий нам етноґрафічний підклад і верхнього Побожа. Могли се бути ще Деревляни, або мішана територія з Уличами, особливо по їх міґрації з степів. Коли Побоже звязано з Київщиною безпосередно, теж не знаємо, найправдоподібнїйше — прилучено його разом з Деревською землею. Якісь докладнїйші відомости про нього маємо доперва в серединї XII в., коли се верхнє Побоже належить до Київщини і звязуєть ся тїснїйше з волостями верхнього Тетерева 16). Тодї галицький Володимирко пробував забрати собі сї землї на верхнїм Богу і верхнїй Горини, і кілька разів заберав де що з них: Прилук на Деснї і городи полудневої Погорини: Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів, Гнойницю, — очевидно, бажаючи ними розширити своє галицьке Понизє; але київським князям все удавало ся вернути їх 17). Але пізнїйше як Погорина, так і верхнє Побоже відойшло від Київа, тільки мабуть пізнїйше як Погорина — десь в першій пол. XIII в. Незабаром потім одначе Побоже стратило своє значіннє для князїв, бо тут, як і в землях Тетерева і Случи, сформували ся автономні громади, що за помічю Татар рішучо виломлювали ся з під княжого устрою.

До київських волостей довший час зачисляла ся Турово-пинська земля, часом навіть і з Берестєм. Власне до сих земель прикладаєть ся в Київській лїтописи термін: „київська волость”, котрий прикладаємо взагалї до земель, звязаних з Київом. Почавши від смерти Ярослава, коли Турово-пинська земля дістала ся разом з Київом Ізяславу, і до смерти Юрия Мономаховича, вона була мов би придатком до Київа, і за сих сто лїт більше як 60 була безпосередно звязана з Київщиною; з того й вийшов на неї погляд, що то „київська волость” 18). Але по смерти Юрия Турово-пинська волость відокремляєть ся в руках свого отчича Юрия Ярославича і від того часу живе вже осібним полїтичним житєм. В противність Деревській землї, сей київський аннекс виявив дуже виразно свої змагання до полїтичної окремишности.

Як граничила ся після того Турово-пинська земля з Київщиною, ми майже зовсїм не знаємо; очевидно, границя йшла на полудень від Припети; але Мозир належав до Київщини, як і клинець між Припетю і Днїпром (Брагинська волость) 19). Можливо, що р. Уборть, котру бачимо границею Київської землї за литовських часів, була нею й давнїйше, принаймні її нижня частина. Дальший напрям границї орієнтує тілько Степань на Горини, що не належав по всякій правдоподібности до київської Погорини, бо не перейшов до Волини разом із нею.

На сходї границею Київщини з грубшого уважав ся Днїпро, давня етноґрафічна межа. Але в дїйсности лїве побереже проти Київа, здаєть ся, належало теж до Київа — на се є цїлий ряд натяків в оповіданнях про події XI-XIII в., і в сумі вони роблять дуже правдоподібним, що тут дїйсно належала до Київа узенька і довга скрайка, може навіть від устя Припети аж під Переяслав (докладно її означити не можна) 20). Воно й само по собі дуже правдоподібно, що київські князї здавна, ще нїм загорнули заднїпрянські землї, постарали ся придбати сю окрайку, аби забезпечити Київ від всяких наглих нападів. Заднїпрянський Городець напроти Київа, судячи по імени, мабуть власне і збудований був київськими князями, аби бути охороною Київа від сходу 21).

На полуднї Київщина не мала нїякої визначеної границї: вона зміняла ся з зміною кольонїзації. І так в серединї X в., судячи по місту Роднї на устю Роси, вона досягала ще Роси, потім Поросє покинено через печенїзькі спустошення, й укріплювано лїнїю Стугни, як граничну. В другій чверти XI в. відреставровано Поросє знову; для залюднення його уживано і невільників (згадують ся Ляхи за Ярослава); потім для кольонїзації погранича ужито останків Торків. В 90-х рр. XI в. Поросє знову знищено, границя знову відступила до київських околиць; людей з надроського Юриєва осаджено коло Витичева, над Днїпром, бо довше не могли витримати. Наново залюднено Поросє по побідах над Половцями на початку XII в., теж із значною участию турецьких кольонистів. В серединї XII столїтя руська кольонїзація, правдоподібно, перейшла за Рось, хоч тут ми й не можемо вказати якихось руських городів на певно. Границею осїлої кольонїзації в другій пол. XII в. можна уважати вододїл Роси і Виси.

Подібні вагання пограничної лїнїї мусїли мати місце і на Побожу, тільки що за браком відомостей ми нїчого окрім здогаду про се не можем висловити.

Таким чином за добрих часів Київщина, не рахуючи Турово-пинської землї, займала з грубшого просторонь між Днїпром, Припетию, Горинею, Росию і Богом, переходячи сї ріки невеликими окрайками подекуди. При кінцї XII і на початку XIII в., як ми бачили, Київщина стратила Погорину і Побоже. Автономічний рух заслучських громад, здаєть ся, ще більше обтяв західню границю Київщини: в серединї XIII в. границя Київщини не переходила за Случ і Возвягль на правім боцї Случи в 1240-х рр. вже, здаєть ся, рахуєть ся до Волини 22); Камінець, що звичайно (хоч правда — тільки гіпотетично) кладуть тепер на Случи, вище Возвягля, належав у 1-ій пол. XIII в. то до київських, то до волинських князїв 23). Таким чином Київщина в серединї XIII в. прийшла більш-меньш до тих границь, в яких бачимо її за литовських і польських часів (не рахуючи пізнїйших заднїпровських додатків): в обводї 1566 р. границя Київщини починаєть ся на вододїлї Бога, Тетерева і Случи, відти переходить на Случ, з нижньої Случи на Уборть і Убортию йде до устя 24).

Примітки

1) Наведемо кілька прикладів сеї термінольоґії: Іпат. с. 222 „просмъ у тебе Черниговьской и Новгороцкой волости”. Іпат. 240: „Иде Гюрги воєвать Новгороцкой волости”, „повелЂ Смоленьскую волость воєвати”. Іпат. 343: „всю волость Черниговьскую'' (в тїснїйшім значінню не землю). Іпат. 435: ”туга люта во всемъ Посемьи, и в НовгородЂ СЂверьскомъ и по всей волости Черниговьской” (тут не ясно, чи волость = земля по нашій термінольоґії, чи Чернигівська волость тїснїйша, в противність Новгород-сїверській і Посемю). „Чернигівська земля — Іпат. 223: „Ђха ис Переяславля вборзЂ в землю Черниговьскую и повоєва около Десны села ихъ... и тако повоэвавъ волость ихъ”, але не знати чи тут треба розуміти землю в нашім значінню, чи волости, що належали до чернигівських князїв. Про „Руську землю” див. низше с.256. „Область” значить околицю, нпр. Іпат. 225: „бысть знамениє... в Києвьской области” (вар.: волости), і тут же низше в тімже значінню: „в києвьской сторони”; теж саме на с. 463: „по всей области києвской и по Кыєву''.