Історія України-Руси. Том 2

17) Іпат. c. 526.

18) Більше про галицьке боярство XII-XIII в. охочі знайдуть в названій моїй розвідцї, а про полїтику його буде мова іще в т. III гл. І.

19) Іпат. с. 537.

20) Іпат. с. 549.

21) Іпат. c. 541.

22) „иный бо князь не входилъ бЂ в землю Лядьску толь глубоко, проче Владиміра Великаго, иже бЂ землю крестилъ” ib. c. 505.

23) „ово короля ради, ово славы хотя, не бЂ бо в землЂ РусцЂй первеє иже бЂ воевалъ зеядю Чешьску, ни Святославъ Хоробры, ни Володимеръ Святый” — Іпат. с. 545.

24) Іпат. с. 559-60.

25) Іпат. с. 613.

26) Про молотівський скарб, датований чеськими монетами першої половини XIV в., а зложений з типових предметів староруської штуки див. мою статю в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. XXV. Значнїйші нахідки типових предметів староруської штуки окрім того звістні минї: в Звенигородї (див. мою статю про нього), Галичі (вичислені переважно в Отчетї археол. вистави 1888 р.), в Старяві (пов. Мостиська) і Михалкові (пов. Борщів.) — Muzeum im. Lubomirskich (катальоґ 1889 p. c. 16-7, 21).

27) В монастирськім помяннику під датою смерти Романа записано: VIII kalend. iulii — Romanus rex Ruthenorum dedit nobis XXX marcas. Schannat Vindemiae litterariae II c. 19. Петрушевичь Ист. извЂстіе о церкви св. Панталеймона c. 47. Abraham Powstanie c. 97.

28) Про сю лєґенду див. в т. III гл. 1.

29) 1302 — Domicella Swantoszka (Swetosława) filia magni principis de Russia ordinis sancte Clare obiit in Sendecz — Monumenta Poloniae II c. 853, 879, IIІ 188-9. Кінґа була сестрою жінки Льва Констанції, і засновала монастир в Сончі 1270 р.

УГОРСЬКА РУСЬ, МАТЕРІАЛ ДО ПІЗНАННЯ ЇЇ; ЇЇ ІСТОРІЯ; ЇЇ ОРҐАНЇЗАЦІЯ В XII-XIII В., КОМІТАТИ, СУСПІЛЬНА ЕВОЛЮЦІЯ XI-XIII.В., ҐЕОҐРАФІЧНІ ВІДМІНИ В СЇЙ ЕВОЛЮЦІЇ; КОРОЛЇВСЬКІ ЗАМКИ, РОЗВІЙ ПРИВІЛЄҐІОВАНОЇ ВЛАСНОСТИ, ЕКОНОМІЧНІ ОБСТАВИНИ, ГОСПОДАРСТВО, СУСПІЛЬНІ ВЕРСТВИ, ЙОБАДЬОНИ; ЇХ УПАДОК; ПІДДАНІ ПАНСЬКІ, ЕМАНЦИПАЦІЯ НЕВІЛЬНИКІВ; ЕТНОҐРАФІЧНІ ЕЛЄМЕНТИ — РУСЬКИЙ, МАДЯРСЬКИЙ, НЇМЕЦЬКИЙ.

Про Угорську Русь, як я вже сказав, наші руські джерела не кажуть зовсїм нїчого, мусимо звертати ся до угорських. Але в угорській хроноґрафії не знайдемо про неї теж нїчого або майже нїчого — окрім деяких дрібних згадок і натяків, що зрештою не йдуть назад по за XIII в., так що властиво одиноким джерелом зістають ся угорські дипльоматарії. Одначе й запас документального матеріалу для XI і XII в. досить бідний, і стає богатшим лише з XIII в., особливо від середини його: в сїм часї дає він дїйсно деякі, хоч все не богаті й одностороннї відомости про руські землї Угорської корони. На жаль, сей документальний матеріал для історії Угорської Руси не був досї анї відповідно оброблений, анї навіть використаний 1). Те що я даю низше, має на метї подати бодай найзагальнїйший погляд на обставини, в котрих жила в тім часї Закарпатська Русь, і то властиво можемо говорити більше про територію, як про її українську кольонїзацію.

Угорські документи з XIII в., котрими приходить ся оперувати, дають дуже важні звістки для історії кольонїзації, суспільно-полїтичного устрою, суспільних і по части — економічних відносин, але дотикають переважно ріжних привілєґованих елєментів, що як раз тодї сильнїйше почали осїдати ся на руськім підгірю: переважно се королївські надання на землї угорським панам, латинським монастирям, нїмецьким кольонистам. Частїйше, в іменах осіб, в місцевих назвах можемо поруч мадярського констатувати елємент словянський, але чи маємо до дїла з іменем руським чи словацьким, чи (як мова іде про назви хороґрафічні) не заховало ся тут слїдів від ще старшої якоїсь (нпр. панонської або болгарської) кольонїзації, се не легко рішити в кождім данім випадку, тим більше, що імена маємо в транскріпції мадярській або латинській, часто досить сильно покручені, а діалєктольоґія XII-XIII в. тих племен, про які тут можна думати, не представляєть ся і тепер особливо ясно 2). Але істнованнє руської кольонїзації тут не підлягає сумнїву, а з тим і такі надання для чужих осадників малюють нам ті обставини, в котрих жила руська людність, мають отже для нас інтерес, і за браком иньшого матеріалу помітувати ними нїяк не можна.

Як я вже казав на своїм місцї 3), початки руської кольонїзації за Карпатами ми мусимо класти на часи загального розвою руської кольонїзації на захід і полудень, в VII-VIII в., як ми приймаємо; тільки ся первісна кольонїзація, як взагалї на періферії, а до того ще відтята Карпатським хребтом від кольонїзаційних огнищ, мусїла бути досить рідка, і тим поясняєть ся скоре і глубоке винародовленнє руських осад на підкарпатській рівнинї; тільки на самім підгірю і в горах, меньше привабних для нових приходнїв, руська людність, з початку, певно, дуже рідка й слабо осїла, мала час розмножити ся й закорінити ся та завдяки тому задержала свою етноґрафічну перевагу до наших часів; на се підгірє, між порічєм Тиси більш меньш і хребтом, де можемо з усякою правдоподібністю припускати перевагу руської людности над всякою иньшою в XI-XIII в., мусимо ми й дати тут головно позір.

Полїтичні обставини житя сього глухого й слабо ще залюдненого краю не лишили по собі звісток в наших джерелах. З значною правдоподібністю можна припускати, що в IX в. сї краї стояли в певній залежности від Велико-моравської держави; в Х в. вони правдоподібно, разом з північним згірєм Карпатів, стояли в залежности від Руської держави, й тут, за Карпатами, при кінцї Х і на початку XI в. держава Володимира стикала ся з землями „Стефана угорьского и Андриха чешьского” 4). Пізнїйше сї закарпатські землї війшли в фактичну залежність від угорських королїв; в серединї XI в. се мусїло бути вже фактом довершеним, судячи з того що угорські королї з кінцем XI в. починають виступати з плянами на руські землї на північ від Карпатів (Галичину). Похід угорського короля Володислава Сьв. (коли приймати звістку про нього) і вже зовсїм певну участь його наступника Кольомана в війнї Сьвятополка з Ростиславичами мусимо уважати за першу прояву сих плянів на руські землї на північ від Карпатів — плянів, що по гіркій неудачі 1099 р. виступають ще виразнїйше столїтє пізнїйше 5). З руського боку ми не бачимо таких виразних змагань здобути собі закарпатську Русь: тільки з кінця XIII в., за Льва Даниловича маємо слїди якихось оружних заходів в сїм напрямі, а можливо — і певних здобутків 6).

Першу авторитетнїйшу звістку про власть угорського короля над руськими землями маємо з 1031 р.: говорячи про смерть сина короля Стефана, Генриха, нїмецький лїтописець називає його „князем руським” 7); значіннє сього титула не ясне, але його трудно толкувати инакше як слїд залежности Угорської Руси. Рівно столїтє подибуємо, також в нїмецькім джерелї, подібну звістку про „руську марку” Угорщини, де перебував тодї угорський король 8). З сею руською маркою XII в. пробувано звязати т. зв. „Краіну”, як до пізнїх часів називав ся, а по части й досї зветь ся пограничний карпатський пояс в столицях Шаришській, Землинській, Ужській і Бережській 9); зближеннє безперечно дуже привабне, але трудно наставати на нїм, не маючи вказівок, які б звязували сї роздїлені віками звістки.

В кождім разї в тім же XII в. уже обняла се північно-східнє підгірє комітатська орґанїзація — подїл на комітати (або столицї) й їх устрій, вироблений в XI-XII в. Порічє Попрада й Гернада творить Спішський комітат, порічє верхньої Торицї й Топлї — Шаришський, середньої Топлї, Ондави й Лабірця — Землинський, Уга — Ужський, Латорицї й Боршови — Бережський. Всї сї комітати виступають уже в документах початків XIII в. 10), хоч границї їх не уставили ся ще вповнї: полуднева частина Землинського комітата в XIII в. і першій четвертинї XIV в. належала до осібного наджупана в Потоку 11); порічє Боршови довго належало цїле до Бережської столицї, ще в XIV в. 12), а не до Мармароша, як пізнїйше, а сусїдня з Угочським комітатом мармароська територія належала до Угочі (особливо Вишк) 13). Взагалї Мармарошський комітат, що займає північно-східнїй кут, порічє верхньої Тиси, з'орґанїзовано значно пізнїйше. Як територіальна назва, Мармарош виступає в актах уже на границї XII і XIII в. 14), але ще на початку XIV в. він дочисляв ся до Угочі і тільки в другій десь чверти сього столїтя сформував ся остаточно в самостійний комітат 15). Взагалї сей східнїй кут найпізнїйше стає тереном тієї суспільної еволюції, що майже столїтє скорше переходить в західнїх руських комітатах.