Історія України-Руси. Том 2

30) Длуґош І с. 532 (звістка зачерпнена, певно, з руського джерела).

31) Длуґош IV 148-9, див. також записку з одного рукописного евангелія перемишльської капітули у Петрушевича Историческое извЂстіе о церкви св. Пантелеймона с. 24-5.

32) 1 Новг. с 211 (митрополит дав перемишльську катедру Антонїю, відставленому від новгородської катедри).

33) Іпат. с. 527-8 (1242 рік).

34) Не після Галича, як і досї думає Ґолубінский — І с. 698.

35) Іпат. с. 509.

36) Іпат. с. 310.

37) Про се в моїй статї: Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва (в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. 45). Найдавнїйша грамота про сї конюші села в Древностях Археограф. Коммиссіи Моск. Археол. Общ. І с. 546.

38) Див. про сї традиції в т. III гл. 1.

39) На жаль сї поміри й пляни, зроблені інж. Мокловским, досї не опублїковані, була лише коротенька згадка про реферат в справозданнях краківської академії (1901, IV), то ж нотую се поки що лише як поголоску. Недавно проф. Колесса опублїкував кілька перґамітових листків з Лаврівського монастиря, які він датує XII-XIII вв. та уважаєІ останками старих монастирських книг (Лаврівські перґамінові листки в XI-XIII в. — Записки Н. т. ім. Шевченка т. 53). Зрештою про Лаврівсьвий монастир статейка Площанского: Лавровъ, село и монастирь, в Сборнику Гал. Матицї, 1866).

40) Олександр з Перемишля тїкає на Угорщину, і за ним женуть „оли до Санока и вороть Угорьскыхъ” — Іпат. с. 509.

41) Іпат. с. 532.

42) Лавр. с. 295.

43) 1146 і 1211 рр.

44) Іпат. с. 484.

45) Головнїйші вказівки про Галич в лїтописи — Іпат. 319, 447, 486, 493.

46) Лїтературу його, досить численну, хоч не дуже богату змістом див. в прим. 9.

47) Першою історичною звісткою була б згадка про Галич в оповіданню Патерика про соляну крізу в Київі за Сьвятополка, підчас волинської війни (с. 154), але в утворі XIII в. ся подробиця може бути й пізнїйшою. Потім маємо апокріфічну угорську грамоту з 1124 р., з титулом Gallitiae rех (як вище с. 449). і грамоту Івана Берладника з датою 1134 р., де він титулує себе „отъ стола галічского кнЂзь берладсьскы”. Для 1134 р. такий титул теж треба уважати анахронїзмом (сам по собі він не ясний, і не звичайний, і мав би означати претензії Івана до галицького стола). Зовсїм нїчого не варта згадка „Галичан” під 1139 р. в Густинській комп. (Пол. собр. рус. лЂтоп. II с. 294), котру мабуть має на гадцї проф. Дашкевич в своїй розвідцї про грамоту Берладника (с. 376) — вона зачерпнена з пізнїх польських компіляцій (проф. Дашкевич в сїй своїй статї показує взагалї досить дивну необережність в громадженню матеріалу).

48) Іпат. c. 484.

49) Гадки, що Галич був на теперішньому місцї, боронить завзято о. Петрушевич, задля сього, здаєть ся, навіть відступивши від свого початкового погляду, що костел св. Станїслава був руською церквою XIII в.: він переносить тепер сей костел на XIV в. (зовсїм неправдоподібно). Такий же погляд на місце Галича висловив Іловайский. Шараневич, що в своїй першій книжцї був такого-ж погляду на давнїй Галич, змінив його під впливом находок, які показали ся в 80-х рр. на побережу Лімницї, й перенїс туди давнїй Галич, його погляд досить був прийнятий (Лущкевичом, Захарієвичом, Зємєнцким і ин.), але під впливом сього погляду безпотрібно, як минї здаєть ся, його заступники старали ся довести, що церква Рождества в теперішнїм Галичу (на котру головно вказують оборонцї першої теорії) не може належати до руських часів. З теорією Галича на Крилосї виступив д. Чоловский, справедливо піднісши, як слабе, місце другої теорії, що над Ліпницею нема слїдів старих фортифікацій. Його доводи зробили, видко, значне вражіннє й на Шараневича.