Історія України-Руси. Том 2

Комітатська орґанїзація мала важне значіннє в житю руських земель Угорської корони за перших столїть. Голова комітата — „наджупан” 16), був безпосереднїм начальником всїх місцевих свобідних, а непривілєґіованих верств, до котрих тодї тутешня людність належала. З початку воєнні і фіскальні аґенти короля, наджупани вже в XI в. мають також широку адмінїстраційну власть та судову компетенцію в границях свого комітата. Вони скликали під час війни всїх обовязаних до військової служби і вели їх у похід під корогвою свого комітата. Вони збирали данини з людности комітата, задержуючи собі за службу третину їх, а решту передаючи до королївського скарбу. Під їх безпосередною властию стояли замкові слуги, servientes castri, орґанїзовані в сотнї 17), з сотниками на часї, й обовязані ріжними повинностями до замку (*vár, város), чи то головного, де резидував сам наджупан, чи меньших королївських замків комітату. Вони ж правили суд і пильнували порядку. Ся сильна, сконцентрована комітатська орґанїзація ослаблюєть ся тільки з розвоєм привілєґіованої земельної власности, що ширить ся на руськім підгірю головно від XIII в. і тодї-ж здобуває свої головні імунїтети: Золота буля кор. Андрія (1222) увільняє маєтности панів (nobiles) від державних повинностей; потім (1267) се увільненнє розтягаєть ся і на панських підданих, що також виймають ся з присуду наджупана, окрім деяких спеціальних справ, і піддають ся під домінїяльну юрисдикцію своїх панів 18). Такеж привілєґіоване становище дістають землї духовні й нїмецькі громади 19). З другого боку ослаблюєть ся комітатова орґанїзація через ослабленє державного характера наджупанського уряда: сї уряди дають ся в дїдичне володїннє, не вважаючи на заборону Золотої булї, уважають ся за сінекури, лучать ся по кілька в одних руках 20); все се значно ослаблює значіннє комітатської орґанїзації і виводить на верх нові уряди — заступників наджупанів 21), шляхетських судиїв 22), що переймають ріжні функції наджупана 23).

Між двома краями суспільної єрархії — приватними невільниками на однім кінцю й панами 24) — угорське право знало такі переходові верстви: замкових слуг 25), свобідних господарів 26), воєннослужебних чи бояр, йобадьонів по мадярськи 27). Одначе суспільна еволюція, котру переходили й иньші европейські суспільности, з часом знївелювала в переважній масї сї переходові верстви в одній клясї „підданих” 28), — де вони стрінули ся з невільниками, що підняли ся наслїдком полїпшення свого стану, як ті знизили ся наслїдком постїйного обмеження своїх прав. Протягом XIII і XIV в. процес сей став ся довершеним фактом, й останки йобадьонів, а потім і удворників, що спасли ся від загального потоплення в підданській верстві, дістали шляхетські права при кінцї XIV і на початку XV в. 29). І над знївельованою підданською верствою сформувала ся друга — також зложена з ріжних елєментів і вкінцї також зведена до одного комплєкса прав — привілєґіована шляхетська верства (в сформованню її прав і привілєґій рішучим моментом була вже згадана Золота буля 1222 р.).

В сих загальних рамах мусїла меньше-більше переходити еволюція суспільних відносин руських земель Угорської корони; тільки в міру того як певні околицї були положені глубше в горах на північ і дальше на схід, сей суспільний процес тим пізнїйше опановував їх.

Впадає в око, що столичні замки комітатів, резіденції наджупанів, центри правительственного житя й заразом — економічного й фіскального використування країв, в сих руських підгірських комітатах переважно лежать в полудневих околицях, на підгірю — Боршова, Унґвар, Землин, по части і Шариш. Очевидно — підгірські рівнини звернули на себе далеко скорше увагу правительства, нїж чисто гірські околицї, ще глухі й малоприступні, з своєю ще рідкою людністю, з перевагою ловецтва й особливо скотарства над рільництвом, тим часом як на Потисю було розвинено не тільки рільництво, але й більш делїкатні культури — як плеканнє винограду на ширшу міру. Через теж саме й привілєґіована власність далеко скорше мусїла розвинути ся на підгірю, нїж в самих горах: монастирі, катедри, приватні особи завчасу почали тут випрошувати від королїв та иньшими способами здобувати собі маєтности. Так уже на початку XIII в. засновує еп. Бенедикт на своїх маєтностях над Тисою й Бодрогом монастир в Лелесї (премонстрантський); в Серенчу (також Землинського комітату) маємо монастир бенедиктинів; катедрі еґерській (ерлавській) належить село під Землином, нїби то надане йому ще за часів св. Стефана на верхнїй Тисї, в полудневім Марамороші осїдають хрестоносні рицарі нїмецькі і т. и. 30).

Натомість далї на північ і схід, в гори, і рука правительства й руки угорського привілєґіованого панства, сьвітського й духовного, входили лише поволї. Процес освоєння гірських околиць, очевидно, припадає, на XIII в. головно, з виїмком східнього кута, освоєного ще пізнїйше.

Головнїйшим способом для такого освоєння угорське правительство уважало власне будову державних замків. В одній грамотї з початку XIII в. (1209) кор. Андрій каже про замок Уйвар (Новий город), що його збудовано на ново на спеціальний наказ його попередників „в незалюднених горах, аби тим вигіднїйше й безпечнїйше люде могли переходити через ті незалюднені місця та аби лекше сходили ся люде туди й засновували села під горами” 31). Подібне читаємо столїттє пізнїйше про східнї околицї: відбираючи з приватного володїння замок Visk (рус. Вишково над Тисою, в теп. полудневім Марамароші), король мотивує се тим, що той замок „тепер нам і державі нашій дуже потрібний з огляду на потреби людей і кольонїстів, зібраних в Мармароші” 32).

Такий королївський замок ставав резіденцією королївських урядників, помічників наджупана, що мали близший нагляд над місцевою людністю і могли лекше потягати її до ріжних повинностей. Під охороною його лекше й безпечнїйше могли осїдати протеґовані правительством привілейовані осадники — чи то угорські пани й духовні, чи то Нїмцї кольонїсти, чи то ріжні воєнно-служебні з катеґорії йобадьонів і удворників 33). Свобідні, неосаджені землї уважали ся землями замковими, королївськими; такими-ж ставали землї йобадьонів і удворників, що вмирали не лишаючи синів, або землї забрані за провину й непослух. Всї вони ставали предметом королївських роздавань, головно новим осадникам-чужинцям, що таким чином все в більшім числї втискали ся між тубильну людність. В більших же наданнях королї роздавали не тільки землї порожні або залюднені півсвобідною людністю (servientes castri), але і разом з удворниками та йобадьонами що на них сидїли; так нпр. бачимо йобадьонів між людьми монастирів і панів, хоч документи й не кажуть, чи то були йобадьони набуті разом з маєтностями, чи такі що добровільно їм піддали ся 34). Численнїйші маємо факти скуплї земель від йобадьонів, що змушені бідністю, а може й пресією можного пана, продавали за королївським дозволом панам свої ґрунти. Всїми сими способами ширила ся привілєґіована земельна власність, витискаючи та пролєтаризуючи місцеву людність і зводячи її до становища панських підданих.

На території, котрою займаємо ся, можемо в XIII в. на підставі документів вказати такі замки: Уйвар на Торицї, Шариш і Шоувар на Топлї, Шатор, Землин і Поток (теп. Шарош-поток) над Бодрогом, Уж-город (Ungvár) над Угом, Мункач (або Мукач) над Латорицею, Боршова над Боршовою, Вишк над Тисою; Густ над Тисою пізнїйші письменники кладуть ще на XI в., але в документах я не стрів про нього звістки перед XIV в. 35).

Статистику панської, взагалї привілєґіованої власности нам годї переводити на основі тих — завсїди припадкових і в порівнянню з дїйсністю нечисленних документів, які нам заховали ся. Годї одначе не запримітити, що тим часом як для Шаришської, Землинської й Ужської столицї можемо з XIII в. вказати по кільканадцять і навіть по кількадесять документів про привілєґіовану власність, для Бережської маємо вже ледво десяток, а для Мармароша за весь XIII в. я не потрапив знайти анї одного з виїмком його полудневого-західнього кута, що належав до Уґочі (Вишк з околицею). Сї релятивні числові відносини сьвідчать про те, що вже зазначив я вище: що розміри правительственної інґеренції і з тим разом — привілєґіованої власности зменьшали ся в напрямі не тільки з полудня на північ, але і з заходу на схід. Слабою інґеренцією правительственних сфер — так що Мармарош був для них зовсїм „землею незнаємою”, поясняєть ся спір за десятину з Мармароша, що виник в остатнїх роках XIII в. між катедрою еґерською і семигородською; очевидно, доти інтересовані катедри не мали відомостей про якусь католицьку людність Мармароша 36) і тільки з інтензівнїйшими заходами правительства коло кольонїзації його явила ся перспектива якихось доходів звідти.

Економічний розвій сих країв і заразом — розвій панської власности можуть нам схарактеризувати численні акти купна-продажі маєтностей між панами і закупна їх від дрібних бояр; вони показують, що панське господарство закорінило ся тут і що пани потягали з сих своїх маєтностей відповідні доходи. Подекуди ми маємо при тім і цифри заплаченого гроша: вони показують, що маєтности на підгірю й навіть у горах цїнили ся вже досить значно, хоч і низше нїж на рівнинї. Нпр. Пуд продає комесу Симеону землю в Шаришській столицї, на самій границї 37), за 30 гривен (марок) срібла. Иньший пан промінює свою маєтність в ком. Абауй, в полудневій його части, за дві маєтности гірські, на горішнїй Торицї, за засїками, з доплатою 60 марок чистого срібла, „бо сї маєтности лїпші й користнїйші” 38). Йобадьон Унґварської столицї Чепан за дозволом короля продає свою маєтність Чепель, недалеко від Унґвара, за 40 гривен 39). Бояре з Цибави (Tiba) в тій же столицї, але далї в гори, коло Собранець, продають третину свого села за 80 гривен, а по тім решту (чи може цїле) — за 300 гривен 40).

Полишаючи на боцї сю виїмково високу цїну, й иньші цїни треба признати за досить високі, коли пригадати нпр. цїну заплачену Володимиром Васильковичом за волинське село Березовичі (50 гривен кун, 5 локоть скорлата да бронЂ дощатыє). Стрічаємо, що правда, й низші цїни: нпр. земля Benenyg в Унґварській столицї продаєть ся за 16 гр., за туж цїну й тамже половина землї Воян, і т. и., але тут могли бути й спеціальні причини (про котрі низше) 41). На рівнинї Тиси бачимо цїни вищі: так пани продають в Угочськім комітатї (отже досить далеко на схід), при кінцї XIII в., землю Чорний потік за 60 грив.; в Землинській столицї фундатор Лелеського монастиря еп. Бенедикт купив десь на початку XIII чи може при кінцї XII в. село Дюрч за 83 гривни з ріжними додатками; друге село Залуку над Тисою той сам епископ купив на початку XIII в., дуже принагідно, разом з людьми за 82 гривни, і т. и.

Джерелом доходів і вартости маєтностей в горах мусїли головно служити полонини — випас худоби; до сього прилучали ся доходи з лїсів 42); подекуди розробляли ся мінералїї — нпр. в одній маєтности Шаришської столицї згадуєть ся вапнярка 43); під Шоваром в XIII в. була баня сільна 44), що давала дуже значний дохід: державець Сольногорода (Шоувара) записав свому сестричичу 100 гривен річно з доходу сеї банї 45). Вказівок на якусь ширшу господарську культуру в горах я не знайшов, хоч нпр. коло Шоувара, між Торицею й Топлею, згадуєть ся млин і орна земля 46); згадка про міст на Торицї в одній грамотї 47) показує, що тут не було так дуже не культурно. Далї на схід мусїло тої культури бути меньше.

На підгірю, як я вже сказав, рільництво було добре розвинене, а трохи далї на полудень була широка культура винограду; істнованнє мит на дорогах вказує на розвинену комунїкацію 48).

Так само як меньшала правительственна інґеренція й привілєґіована кольонїзація, в тих же напрямах з полудня на північ і з заходу на схід мусїли зменьшити ся впливи угорського права на орґанїзацію місцевого житя й відносин. На підгірю ми знаходимо всї суспільні верстви, які знало се право: шляхту, духовенство, йобадьонів, привілєґіованих кольонїстів, селян непривілєґіованих і замкових слуг 49). Далї в горах такого богацтва суспільних катеґорій угорського права ми не стрічаємо в наших документах; тільки звістки про йобадьонів стрічаємо ми часто, в столицях Землинській і Унґварській, і то не тільки на підгірю, а й подальше: як нпр. в згаданих актах продажу боярської маєтности Цибави, на границї справдешнїх гір. Стрічаємо також замкових слуг ріжних катеґорій: ловчих, осочників,птицеловів і т.и. 50).

Верства йобадьонів виступає одначе перед нами в сїм часї, в XIII в. переважно в сильнім упадку. Досить численні документи про йобадьонів унґварських майже всї говорять про продажу їх ґрунтів, і в декотрих виразно вказано її причину — „через бідність”. Так в 1266 р. десять бояр-властителїв c. Стретави, попавши в біду по татарськім спустошенню 51), продають сю свою маєтність бану Филї за незвичайно низьку (судячи по гарнім положенню й великости маєтности) цїну шіснадцять гривен. Десять лїт пізнїйше король позволяє боярину Чепану з сином Стефаном продати свою маєтність Чепель (недалеко від Унґвара) з огляду на те, що він через свої недостатки й бідність не може добре сповняти своєї служби, і той продав свій ґрунт наджупану Якову 52). Кілька лїт пізнїйше йобадьони — власники Цибави, з своїми свояками, випрошують дозвіл на продажу своєї маєтности — через свою бідність, і продають її синам унґварського наджупана 53). В 1292 р. йобадьон Петро з свояками продають свою половину ґрунту Воян маґістру Іооb за 16 гр. і т. и. 54).

Роздробленнє маєтностей йободьонів бувало велике: ми бачили їх в c. Стретаві десять родин, а в Цибаві шість. Се саме, й ріжні нещасливі пригоди, в родї ворожого спустошення, дїйсно могли приводити бояр до значного зубожіння, тим часом як обовязки їх мали тенденцію збільшати ся і в міру того як убувало королївських людей, все тяжшим тягаром спадали на тих, що зіставали ся під замковим присудом. Се все викликало окрім продажі ще иньше явище — вихід з під замкового присуду, через підданнє на певних, лекших умовах під власть можного пана, після того як Золота буля увільнила всїх панських і духовних підданих від всяких державних обовязків. В описи маєтностей Лелеського монастиря (ще з перед Золотої булї) ми між иньшим бачимо такого добровільно підданого йобадьона, увільненого від усяких службових обовязків, поки-б він або його потомки не схотїли вийти з церковної зверхности 55). Вкінцї до продажі і піддання могла приводити й пресія панів, особливо коли покупцями, як ми бачили, виступали пани з місцевої адмінїстрації. З вище наведених актів продажі нпр. дуже підозріло виглядає продажа Стретави за таку низьку цїну (16 гривен) — вона наводить на гадку або можливість примусу, або — фіктивну продажу і підданнє, щоб вийти з замкового присуду.

Сей процес пролєтаризації і кріпощення йобадьонів правдоподібно ішов би ще більш прискореним темпом, як би свобода їх в розпорядженню своєю власністю не була ограничена: вони не могли продати своєї землї без спеціального дозволу короля — „по прийнятим в державі законам iobagio castri не має зовсїм права продати свою маєтність инакше як за дозволом королївського величества 56), отже треба було в кождім разї просити королївського дозволу. Але коли покупцем був можний пан, то йому не тяжко було привести до того, що сей дозвіл давав ся.

Чи так чи сяк, продажию, чи вимертєм, чи иньшими дорогами землї від йобадьонів переходили в руки панів, і верства їх малїла, так само як малїли верстви свобідних господарів (удворників) і замкових слуг, а натомість розростала ся верства панських підданих — з початку ріжнородна своїм складом і правом, пізнїйше сконсолїдована в одноцїльну масу.

З ріжними катеґоріями сих підданих і їх становищем може нас познайомити опись маєтностей Лелеського монастиря, — опись тим для нас інтересна, що монастир і частина його маєтностей лежали на території, якою займаємо ся — на потиськім підгірю. Описавши маєтности монастиря, фундаційна грамота каже: „надав епископ-фундатор у вище згаданих маєтностях півсвобідних, чоловіків і жінок, обовязаних до ріжних повинностей; вони відповідно до наказу своїх панів і як того вимагає робота, мають переносити ся з місця на місце, переходити від одної роботи до другої, тому епископ не хотїв їх вичисляти при поодиноких маєтностях, а вичислив по катеґоріям свободи і залежности. І так надав він визволених з неволї і обовязаних до того, аби з абатом чи на наказ абата з чернцями їздити своїм накладом, обороняти монастир в його спорах, їздити з порученнями, куди було потрібно, доглядати всякого рода доходів, які їм буде поручено” (тут вичислено близько двадцять слуг, не рахуючи нероздїльних братів і синів) (очевидно се вища катеґорія слуг, міністеріялї вищої ранґи). Потім наступає вже звістний нам боярин, добровільний підданий монастиря; далї читаємо: „Надав він півсвобідних з меньшими правами (minoris libertatis): вони обовязані ставати на кождий наказ абата й чернцїв (отже не тільки до сповнювання вище вичислених, більше почестних, а й низших, господарських обовязків) (тут вичислено коло сїмдесять слуг, не рахуючи братів і синів) — всї вони мають служити разом з синами відповідно до свого обовязку. Надав він також челядь з їх жінками, синами і доньками, обовязаних до всяких рабських робіт (коло стодвадцять родин 57), між ними знаходимо мельника, кухара, пасїчника, сторожа лїсного і т. и.) 58). „Всї отсї монастирські піддані на віки звільняють ся від всякої иньшої власти й юрисдикції: в цїлім королївстві, в котрім би комітатї не сидїли сї люде, нїхто окрім короля й чернцїв сього монастиря не може їх судити нї в якій справі, нї в якім разї, анї позивати перед якогось иньшого судию 59).

Як звістки про бояр ілюстрували нам повільне заниканнє й пониженнє сеї верстви, так знову сї відомости про монастирських підданих ілюструють відворотний процес — підійманє челяди на вищі степени служби, півсвобідні, з меньшою і більшою свободою, де вони граничили з становищем замкових йобадьонів. В реєстрі монастирської челяди при однім імени несвобідного читаємо замітку: „а син його на імя Фаркаш — свобідний”; се оден приклад такої еманципації. Ще вищий ступінь її ілюструє нам оден документ з Бережського комітату: король позволяє наджупану Ілїї дати свою землю Kuskyrch своїм слугам (servientes): Симону Івановому сину і Петру сину Прибислава в дїдичне володїннє 60). Сї слуги на основі такого королївського привілєю переходили в привілєґіовану верству.