Історія української літератури. Том 6

1 Автор вичисляє титули уніатських полемічних писань проти православних.

2 Заголовки православних полемічних писань.

3 Себто — християнах.

4 Так автор означає відновлення ієрархії.

5 Автор говорить про Рутського.

В порівненню з київським начерком головно перша частина, апологія патр. Феофана, більш документальна й імпозантна. Попри неї перша частина київської "Протестації" ставала зайвою, хоч мала літературну вартість більшу, ніж простий збірник документів Смотрицького. Частина друга "Верифікації" — дисертація про право патронату, не мала паралелі в київському начерку, так само виводи неканонічності уніатської ієрархії; замість патетичних, гарних з літературного погляду фраз, Смотрицький давав юридичні, канонічні виводи: це могло здаватись під ту хвилю ціннішим. Про козаків він не говорить нічого, і прегарні сторінки "Протестації" також пропали для світу. Смотрицький припирав до стіни свого "делятора", обвинуватця Рутського, доходив віленської кривди, з загального становища це було менш важливе. Але кінець кінцем київські автори прилучились до нього в цій акції проти уніатських кривд своєю "Протестацією" 15 травня, замість виправдуватись, рішивши воювати з урядом і правлячими кругами через козаків.

З становища тактики дня київські круги, може, й не помилились, оцінивши "Верифікацію" як більш доцільну в данім моменті.

Вона, видима річ, зробила неабияке враження — хоч з літературного боку не мала великої вартості. Перша частина, як я сказав, це збірка листів, документів і документальних довідок, друга, більш літературна, тільки місцями підіймається дійсно літературного рівня, при тім, як справедливо вказали потім полемісти, викладові вадить темний, заплутаний, претенціозно, нібито високо науковий стиль. Але документальне висвітлення справи грунтовно збивало обвинувачення урядово-католицької сторони, а закиди унії, що вона робить замішання в державі, були для уніатської сторони дуже болючими в цей відповідальний момент, коли ця уніатська справа дійсно розбивала мобілізацію сил для боротьби з Туреччиною. Настрій останнього сойму був дуже несприятливий для унії — це знаємо від самої уніатсько-католицької сторони. Король з своїми клерикально настроєними однодумцями були, правда, дуже войовничо настроєні; вони горіли бажанням дотримати кроку загальному тріумфальному походові католицької реакції, але польські й литовські політики зовсім не поділяли цього католицького запалу, і матеріал, зібраний на сторінках "Верифікації", давав їм дуже сильну зброю против клерикальної акції, піднятої проти відновлення ієрархії. Шість тижнів по виданню першої редакції "Верифікації" Смотрицький випустив друге видання, під тим же заголовком, доповнивши першу збірку документів деякими досить сенсаційними номерами, котрих не мав при першім виданню, і присвятив це нове видання кільком визначним панам, потомкам православних родів, членів православного Віленського братства. В передмові, висловлюючи надію, що вони не забули цих зв’язків, він перепрошував за деякі прикрі вирази, допущені в першому виданню на адресу відступників. Таким чином він хотів ще виразніше підчеркнути, що його полеміка звертається проти митр. Рутського як привідці всіх бід та вищого уніатського кліру, а не проти світських представників церкви. Це викликало, як слідом побачимо, дуже гостру репліку з боку вичислених ним панів; але як стратегічний маневр таке відділяння світської частини уніатської церкви від її духовної верхівки, мабуть, не було похибкою.

Тим часом м. Рутський, поцілений "Верифікацією", зібрався зараз по першому її виданню до відповіді і виготував чималу полемічну брошуру під назвою "Sowita Wina" (подвійна вина) 1 — в момент появи другого видання "Верифікації" вона була готова, може, навіть почата друком, і автор додав до неї тільки "придаток" та підчеркнув, що новоопубліковані в другому виданню "Верифікації" документи нічого не зміняють у його доводах і вислідах, як він їх виложив у своїй брошурі.

1 Повна назва (в перекладі): "Подвійна вина, себто відповідь на писання, образливе для маєстату й. кор. милості, гонору і репутації шановних людей, назване "Верифікацією невинності" і видане від збору нової церкви, святодухівською названої, написана (себто відповідь) отцями Віленського монастиря св. трійці, св. Василя Великого і подана до друку в Вільні року божого 1621"; передруковано Голубєвим в тому ж Архіві ЮЗР, VII, І (1887).

Закинув Смотрицькому нелояльність супроти короля і Річи Посполитої в опублікуванні кореспонденції в справі патр. Феофана без дозволу короля, в обороні Феофана всупереч пізнішим королівським універсалам, що проголосили його турецьким шпіоном; в противленні цим королівським розпорядженням, боронячи право королівського патронату, доводив, що король має право розпоряджатися не тільки бенефіціями, але й духовними урядами, і доказував неправосильність Феофанового свячення; доводячи законність унії, ставив тезу, що царгородський патріарх не мав канонічної власті над руською церквою, натомість папа, мовляв, як голова всього християнства, тим самим мав зверхнє право і над руською церквою. На тій підставі закидав владикам Феофанового свячення, передусім Борецькому й Смотрицькому, образу королівського маєстату і державну зраду — "подвійну вину", як він висловлювався, тому що вони не признавали своєї вини і далі її боронили. А против їх жалів на кривди й насильства висував проти них свої обвинувачення. На жаль, ця фактична сторона (цікавіша, ніж та канонічна софістика) дає доволі мало конкретного, а недостачу фактів автор нагороджує грубіянськими викриками: звідки це пішло? Звідти, що Смотрицький розіслав по всій єпархії (Полоцькій) свої універсали, повні їді проти нас, повні бунту проти наших старших, а в додатку й ченці, що ті універсали розносили, певне, не кращі посольства відбували, ніж ті листи. Тим легше це зробили, що отець владика був далеко від Полоцька: під той час разом з митрополитом поїхав на кінець сойму, а Смотрицький, осівши в Вільні в Братському монастирі, так гордо поводився, начеб не було на небі Бога, а на землі короля і ніякої власті духовної й світської. Публікував себе владикою, а другого митрополитом, — так і друкував. Убирався в убори не єпископські ані архієпископські, а такі, що в східній церкві належать тільки митрополитам, і то не всім. Літургію єпископську відправляв, попів і дияконів святив — не тільки для Полоцького владицтва, але і для митрополії, як пастир загальний. Ченців як неставало, то світських людей у монашім убранні чи він, чи його делегати розсилали на бунт по різних сторонах, а як їх почали ловити, признавались, що вони люди світські, тільки убрання монаше мали. От ці нові розсівали ганьбу на старого владику, а вихваляли нового, запевняючи про скорий його приїзд, і з тим оббігали не тільки Полоцьк, але й Вітебськ, і Мстиславль.

"А в Києві ваш той нібито митрополит Борецький як колотив? Уряд королівський прибиває по містах королівські універсали, аби його (Борецького) ловили, а він прибиває свої погрози, щоб попи до нього на собор їхали. Вже один собор попам відправив в Києві, другий — шляхті — в Житомирі. Чи то не бунт? Не можна при тім промовчати і грубої брехні того чоловіка, що не цінячи, видко, своєї честі і мало її маючи, кидається на честь наших старших, шановних людей. Каже, що через них місця олтарів пішли під мечеті, корчми, кухні. От розпусти паща! Як це можна говорити, і хто тобі повірить...

Ми хвали божої пильнуємо; в Вільні, окрім звичайного богослуження, кожного дня невідмінно відправляється три служби божі коло трьох олтарів... Згадувалисьте раз з кафедри (мабуть, не маючи чого іншого говорити на кафедрі), що у нас до церкви просфор не носять, панахид не відправляють; але якби ви в наших церквах бували, інакше б говорили: те саме співаємо й читаємо, що й ви! В олтарі коло святих дарів більше пошани й порядку, ніж у вас: кождий це признає, хто у нас буває. Про духовенство, щоб воно не було в грубіянській простоті, як ви висловлюєтесь, ми стараємось, і за той десяток літ зібралось уже їх у чернецтві більше сотні таких, що відбули науку або відбувають: дасть Бог, пізнаєте їх у своїм часі! А що до прополіровання світського духовенство ще не прийшло, то з старими трудно, не скажу — неможливо, а про молодих старання єсть, яке на той час бути може. Єсть школи — тільки що ви про них знати не хочете, і про дальші робляться заходи. Щодо слов’янського язика, то ми ніколи ним не гордували, то вам хтось дав хибну звістку; навпаки, ми з слов’янських книг беремо проти вас доводи, їх пильно ховаємо, кохаємося в них. А навпаки, це з вашої громади був такий, що казав їм (слов’янським книгам) не вірити. Руської мови і публічно вживаємо на казаннях, і приватно нею говоримо: брехня це, немовби вона була в нас у посміху!" 1

1 Архив ЮЗР, І, VII, с. 496-9.

Велику латку пришито персонально Смотрицькому: закидаючи нестійкість і неусталеність релігійних поглядів у православних, таку саму невиразність і непостійність закинено самому Смотрицькому.

"Коли хтось від нас того вимагатиме, все то доведемо. Не кажучи про давніших ваших теологів, що писали тому 20 років і в друк дали свої писання: Зизанія, Суражського, Герасима попа, котрого сином ваш Смотрицький, і Філалета, що був новохрещенцем, Клірика Острозького та інших, їм подібних: в їх писаннях знаходилися погляди кальвінські, новохрещенські, а деякі й такі, котрих досі ще ніяка секта не голосила, напр., що Ісус Христос не єсть посередником (між Богом і людьми); от ці були апостатами від віри св. отців східної церкви. А вже про вашого Смотрицького не можу замовчати того, що досі від нас не виходило в публіку явно, та й тепер іще не все буде сказано, а дещо зістанеться в тайні; тільки те, що до тої речі належить безпосередньо, доконче треба згадати. Він довгий час мав переговори з нашими старшими — причім бували й декотрі світські — про те, якби він міг прийти до згоди з нами й громаду свою привести. Договорився з нашими, що він вірить у все, в що вірить римська церква, себто про походження св. духа, про владу папи і всі інші пункти, — і не тільки на словах то говорив, але й самим ділом досить ясно свідчив, що з нами щирий був: говорив з деякими з своїх, від котрих ми то потім чули, що римляни в вірі своїй будуть спасенні. І то був доказ його щирості, що він нас намовляв, аби ми на них наставали, викликаючи їх на диспут, і вказував способи, як до того привести, і через одну особу, добре знайому нам й йому, посилав нам остороги усні й писані. І вже був привів своїх до диспуту з нами, та якийсь лихий вітер повіяв і чорними хмарами закрив сонячне світло, аби його не бачили: коли мали ставитися на диспуту, за три тільки дні перед ним відмовились, а цілі два тижні порожньою надією тішили нас і визначніших сенаторів. Він же радив нашим старшим, аби все-таки їх викликали — хоч прийдуть, хоч не прийдуть, і аби вказали самі слов’янські книги, потрібні до оборони одності. І так сталось: духовні їх не прибули, але визначні світські люди, чоловіки й жінки, окремо до нас запрошені, прибули і охоче слухали. А що самі просили нас, аби то було видано друком, ми це видали. При тім сам Смотрицький, своєю рукою написавши кільканадцять тез про тайну святої трійці, а саме, про походження св. духа, послав до нас, намовляючи, аби ми їх видали при тій книжці. Була в тім трудність, що не випадало друкувати того так багато при польській книжці, в котрій і інші речі були, але вибравши, що здавалось нам потрібнішим, ми надрукували і назвали книжку "Obrona Jedności" 1.

1 Це та книга, випущена в 1618 р. під іменем Кревзи-Ржевуського, що стала приводом до написання "Палінодії" Копистинського (див. вище, с. 70).

Він же не переставав мати з нами зносини і навіть декотрих світських приспособляв до своїх поглядів, аж то помічено. Тоді все виявилося, і був бідний чоловік в клопотах у нерозумних. Отже, коли той чоловік і тепер тої ж віри, котрої тоді був, то він брат наш; коли іншої, то це він істотний апостат, бо відступив від пізнаної і перед людьми визнаної віри — а було їх там кілька, духовних і світських" 1.

На ці обвинувачення й інсинуації Смотрицький поспішив випустити нову брошуру, а властиво цілу книгу (127 сторінок), назвавши її "Обороною Верифікації" 2. Писав її, очевидно, десь літом 1626 р. в кілька тижнів після видання "Верифікації" 3 (закінченої в червні).

1 Архив ЮЗР, І, VII, с. 492-3.