Історія української літератури. Том 6

1 Надр. у Голубєва, П. Могила, І дод., с. 262.

2 Розумій: тобі.

Чого если тя Христос уховал щасливе, дяки вельможности его (повинен) отдавати. А если бысь неопатръне, заглецЂвшись на оману свЂта, в новотнину якую и послизнул ся, готове принятє в церкви матки своєє маєш. Єдно сторожитности отцевское пилно з покутою отзывай ся! А звлаща так благословеныє оказіи, кды тя добротливый Господ Бог з высокости своєє отновленою твоєю святинею всходнею з самого благословенного мЂста Ієрусалима чудовне утЂшити рачыл. Рад будучи, вдячне став ся, абы за невдячность горшеє покусы не утерпЂли и в послЂднюю погибель не упасти. ВЂдати бовЂм потреба кождому всходнего благочестія народу Россійского чловЂку, же ласкою добротливого Бога в подступне выданои под незвыклую звЂрхность святыни, и праве в Руси знищалой, ныне єстесь обогачоной 1, одержавши в кождой епископской столицы от всходу рукоположенных епископов. На мнЂй надЂи в ласце божой и в ласце наяснЂишого короля пана нашего тратити не маєш, абы юж коли правдывая всходная, нинЂ одновленная, кгды не перестанеш з потомками своими Бога молячи господарю пану своєму докучати, в русский церкви устати мЂла святыня! На добром бовЂм фундаментЂ сіонскаго благословенства ест фундована!

Сам тылко в статку своем трвай, а уніата яко апостата и властнаго им пастора, ошуста и ядовитаго непріятеля обЂгай. А в єго похлЂбства полных словах, которые старинЂ противят ся церковнои, и слЂда стараго отцевскаго во всей своей новотной прелести не зоставивши, єсли бы хотЂл слухати єго смертелную заразу — уважай! Але если здаст ся и отлегло 2, поки оплынет гнЂв господень маючи на памяти ієрусалимскую святницу, до которое за розказом божим Всеюдское и Ізраильское царство на кождыи год набоженство отдавати приходити повинно было, — знаючи каждый о своем власном свитители до богоспасаемого мЂста Кіева, второго руского Ієрусалима, прынамней в духовных пилных, коли трафятся, потребах, минаючы унитскую безбожную яму, если мило спасеніе, абы ся не лЂнил приходити и присилати".

1 Треба: обогачоний.

2 Хоч би то здавалось і далеко.

Смотрицький в огні.

Одночасно розгорталась завзята літературна полеміка як на канонічнім, так і на політичнім грунті заходом Смотрицького у Вільні. Обставини життя здавна зв’язали його з Вільном, як ми вже знаємо, і дали йому нагоду зав’язати широкі зв’язки як у православних, так і в уніатсько-католицьких кругах. Відомий нам памфлет каже, що він закінчував свою острозьку освіту в Віленській ієзуїтській колегії, і його уніатські противники, як ми побачимо, з великою і, мабуть, небезпідставною самопевністю твердили, що він і пізніш, бувши присяжним публіцистом православного Віленського братства, підтримував живі, хоч і потайні зв’язки з уніатсько-католицькою стороною. Перейшовши до Києва, як ми рахуємо, десь у 1618 р., він не поривав зв’язку з Вільном, і, мабуть, мав якісь віленські доручення на тому успенському соборі 1620 р., де рішалися справи нових свячень. Тоді Смотрицького призначено на архієпископію вітебсько-полоцьку, а віленського архімандрита Леонтія Карповича на володимирську єпархію. Вільно ж з Новгородком, за старою традицією, рахувалося митрополичою єпархією. Але Карпович, духовний старшина віл енської православної громади, якраз захворів і вмер, не мігши прибути на посвящення. Натомість Смотрицький по своїм посвященню першим ділом заявився в Вільні і, поховавши й пом’янувши похвальним словом свого покійного духовного наставника, зайняв його місце в Братськім монастирі, вибраний на його місце архімандритом, і основувався тут, у такім знайомім і близькім йому Вільні, замість виборювати собі місце в Вітебську, у завзятого й настирного уніатського владики Кунцевича. Невважаючи на всі пережиті тяжкі часи за Потієвих нагінок, Віленське братство ще становило неабияку моральну й матеріальну базу. За останні сім літ по смерті Потія за його наступника Вельяміна Рутського, що в цій своїй католицькій ревності не визначався виїмковою безоглядною енергією свого попередника, воно, видимо, трохи відійшло і прийшло наново до сили, і поява в нім його старого братчика, присяжного літерата і апологета в новім титулі архієпископа патріаршого свячення, піднесло його самопочуття. Як я вже згадував, братчики моментально зложились, щоб справити для нього відповідний блискучий апарат, і від різдвяних свят 1620 р. Братська святодухівська церква пишалася єпископськими церемоніями, відправлюваними з усією можливою виставністю православного обряду. Між людом пішли чутки, що унії приходить кінець: Борецький з козаками прийде на Йордан чи на Великдень до Вільна, а Смотрицький з козаками ж піде здобувати свою єпархію і т, д. Рутський і Кунцевич підняли крик і благали королівської помочі, стараючись представити нову акцію в можливо небезпечнім світлі. Результатом були відомі королівські листи, що проголошували патріарха Феофана самозваним патріархом, турецьким агентом, а посвячених ним владиків його спільниками: шпіонами на користь Турції, що ставили своїм завданням викликання повстання в Польщі, щоб паралізувати її в війні з Туреччиною, яка на неї насувалась. Розпубліковання їх, одначе, було затримано, а тим часом у Вільні в перші дні березня з’явилась королівська слідча комісія і занялась розслідуванням діяльності Смотрицького й братчиків, а Рутський як єдиний законний з урядового становища духовний достойник Віленської дієцезії покликав на свій суд "Максима Герасимовича, що називає себе Смотрицьким" за беззаконне присвоєння собі титулу полоцького архієпископа і виконування єпископських функцій. Смотрицький на суд, розуміється, не ставився, був засуджений і виклятий поза очі. Але братчики підпали дуже тяжким репресіям. Без заховання приписаної правної процедури їх заарештовували, позбавляли магістратських урядів, викидали з цехів і т. д. На великодні свята цілий ряд найвизначніших шановних міщан без суду й права сидів по в’язницях, підземних ямах і т. д. Але громада трималась і твердо заявляла, що вона вважає своїми законними пастирями тільки патріарших новопоставленців, і Смотрицький, що мусів почувати себе морально відповідальним за всі біди, принесені з собою віленській громаді, взявся за свою випробувану зброю — перо апологіста-полеміста, щоб розбити фальшиві підозріння і обвинувачення, нагромаджені коло новопосвященців, особи патр. Феофана, участі в цій справі козаків і т. д. Свій твір він випустив анонімно, від імені "монахів Віленського братського монастиря", але противна сторона зараз же проголосила його автором — і він не протестував. Писав його, річ зрозуміла, по-польськи, бо призначав для противників. Дата закінчення — написана на кінці — 5 квітня (великодній четвер) показує, наскільки спішно, під безпосередніми враженнями цих подій писав він (вербної суботи було генеральне переслухання братчиків).

Це доволі велика книжечка, 94 сторінок, затитулована: Verificatia niewinności, справдження, або довід невинності 1.

1 Повний титул: (даю в перекладі, бо в оригіналі його нелегко зрозуміти): "Справдження невинності і ліквідація невірних новин, розсіяних по всій Литві і Білій Русі на упадок життя і честі шановного Народу Руського, — піддана під милостиву панську і батьківську оборону найвищої і першої по Богу зверхності того шановного народу — край (останнє слово) всякої справедливості". Передруковане Голубєвим в Архиве ЮЗР, І, VII (1887). В найближчому томі видавець обіцяв подати екстраваганції пізнішого, другого видання цієї брошури, але не сповнив цієї обіцянки.

Автор спочатку збиває обвинувачення, нібито патр. Феофан і його головніші поставленики митр. Борецький і арх. Смотрицький — це зрадники, турецькі агенти, запроданці і под., повними текстами документів доказує те, що київська "Протестація" говорила більш загально, що патр. Феофан їздив по Україні за відомом і дозволом уряду, вів себе вповні лояльно і навіть з наказу короля закликав козаків до помочі проти турків. Потім відкидає закиди, що це священня сталось протизаконно і з образою королівському маєстату (королівських прав патронату), при живих єпископах на цих владицтвах, витягає старі приречення короля, що він роздаватиме бенефіції східної церкви тільки православним, рішення судів, які признавали права православної ієрархії, пускається в інтерпретацію права королівського патронату, виясняючи, що воно дотикає тільки бенефіцій, а не церковних урядів, далі — канонічну нестійкість тих уніатських достойників, котрими король пообсаджував православні становища. По цім виводі невинності православної сторони переходить у наступ, виясняючи ті кривди й прикрості, що їх православні терплять від "відступників" — уніатів, шкоди державі від релігійних замішань, ними викликаних. Присвячує не без дотепу сторінку аргументації, що й назва "Наливайків", яку уніати прикладають до православних, властиво належить їм, уніатам, як своєвільникам і бунтівникам проти законної канонічної влади. ("Хто винніший, що Наливайка? Ми, що не відступаємо патріарха, нашого природженого в духу пана, заховуючи йому всяку вірність, чи митрополит, що йому віри не дотримав, відступив, одних підданих його в духу за собою відвів, а інших, силкуючися відвести, гнобить, тисне, кривдить і ріжними прикростями докучає").

По цім наступає "Трагедія, що діялася в місті Вільні над вірними за інстанцією (приводом) апостатів" — коротке і ніяким сильнішим поривом жалю чи пафосу не оживлене оповідання, і за ним "Потіха невинності Руського народу" — риторична декламація в стилі звісного плачу "Треноса":

"Плачучи плачемо, і сльози наші на щоках наших: нема такого болю, як біль наш, а потішити нема кому! Браття наші погордили нами і стали нам роз-браттями і ярмо неправди своєї хочуть вложити на шиї наші. Мешкаємо серед християн, а не знаходимо відпочинку від великих болів тіла і тяжкої неволі сумління" і т. д.

На кінці "Епілог до клеветника", себто до митр. Рутського: акт оскарження проти унії, закид їй, що вона змагає до того, "аби на Русі не було Русі" (в розумінні — не було православних), і образ всіх тих погибельних наслідків, що вона веде за собою:

"Яка духовна користь нам від того непорядного і шкідливого заходу (вл. підприємства)? Церкви в маєтностях панів — римлян (католиків) костелами і уніати — римлянами; місця олтарів по містах — кухнями, коршмами, бісурменськими мечетями; в церковних обрядах — непорядок, аж стид! Духовенство в грубіянськім простацтві: школи занедбані; слов’янський язик в погорді, руський — осміяний; чернеча суворість — зневажена; духовні права потоптані; віра об’єретичена; сумління злегковажене (zdumiane); любов винищена; ненависть взяла гору; фальш панує; клевета прийшла до влади; невинна кров розливається.

Отаке-то добро духовне! Дійсно, наробив того не розважений в вічних справах божих учинок! "Довго розважай, скоро роби", — так радив оден. Ці, що то будували, не так розважали, як скоро роблять! Думали, ледво рік, роблять уже двадцять шостий рік 1, а стільки то внутрішнього добра з тої їх роботи.

1 Мова про церковну унію.

А скільки клопотів зовнішніх? Звідти (через унію) соймики в галасах і завірюхах; всі суди в замішанню і гаморі; сойми в труднощах; божий помазанець в докучанню; невинні люди в процесах, в баніціях, в карах, у в’язницях, в убийствах, в клеветах. Звідти печатання церков, заборона богослужень, дітей нехрещення, старих без святості тіла і крові умирання; звідти нечувані ексцеси; звідти уїдливі мови і писання; одним словом, скажемо: звідти наша руська церква ззовні і всередині в огні, що швидко йде наперед — коли б тільки Бог милості не боронив! Нас вони погубити силкуються, і самі гинуть!

Коли б не це підприємство, — що більше викликає уваги, ніж дійсно робиться, — чи були б на світі такі "Апології", "Паригорії", "Перестороги", "Воскреслі Наливайки"? 1 Такі "Клірики", "Апокризиси", "Антиграфи", "Ляменти" і тому подібні! 2 В котрих часто так мусіло бути, що слова вживались такі, які перший порив видобував, з образою сумління — жалься того, Боже, в людях одного народження в духу 3.

Теперішня необхідність піднесення святині 4 — необхідність така сильна, що без того ми довше не могли зіставатися живими в духу — чи була б порахована за кримінальний вчинок, коли б мало уважний привідець злих теперішніх справ довше подумав про це, а не так скоро чинив? 5 Публікаціями безчестя, безпідставним процесам, беззаконним прокляттям, немилосердним убийствам чи місце в такій справі? Чи боже діло підлягає світові?" і т. д.