Історія української літератури. Том 6

1 Памятники, II, с. 419 — 420 і 422.

2 Памятники, с. 419.

Так було, видно, в момент зав’язання братства, коли його репрезентував печерський монах Ісайя з братією, і так воно лишилось пізніше. На жаль, зістається неясним, як робилась ця делегація, — в пізніші часи ми бачимо не раз, що митрополити розпоряджаються часом безпосередньо всякими урядами Братського монастиря, часом затверджують поданих їм кандидатів; що братські монахи ображаються, коли ігумен-ректор править справами монастиря без ради братії. Потверджуючи за Могилою доживотну диктатуру в братстві, гетьман Петражицький з старшиною, як ми бачили, застерігають по його смерті для братських монахів право свобідно вибирати собі патрона з осіб світських і духовних. Все це піддає гадку, що в практиці комбінувались, мабуть, обидві форми: кооптації братією Братського монастиря нових членів і призначення їх митрополитом і печерським архімандритом з собором: взаємовідносини цих різних інстанцій і реальний рахунок сил впливав на практику. Але в грунті речі Братський монастир і з тим властиво братський осередок був філією Печерського монастиря, котрій доручалось завідування школою й іншими установами братства і репрезентація в тих церковно-національних справах, які спадали на братство. Печерський монастир не хотів відповідати за них своїми маєтками, не хотів стягати на себе гніву уряду і всяких міродатних чинників за такі політичні кроки, які диктувалися інтересами церковними й національними, і це переходило на братство, патроноване шляхтою й Військом Запорізьким (фактично власне цим останнім!), а ідеологічне кермування цими справами і біжуче завідування ними доручалось вибраній печерській делегації з певним числом рядової монашої братії для помочі і виконання всякої монастирської служби. Зазначена вище аналогія з організацією братства Луцького допомагає це зрозуміти.

Ближчі подробиці заснування Луцького братства нам не відомі, але мотиви і обставини в загальних рисах ясні: волинська шляхта в 1617 р. заходиться коло закладання братства на взір Львівського, на спілку з місцевим духовенством і міщанством 1.

1 Акти видруковані в I т. "Пам’ятників Київської археогр. комісії", ч. І.

Заховались (на жаль, теж неповні) "каталога или реєстр събраных обыце имен братий єже о ХристЂ обрЂтающих ся в градЂ Луцком и прочаа благородных окрест живущих сынов восточного православіа" 1617 року; заховав ім’я "ктитора" братства ігумена луцького Чернчицького монастиря, кількох інших духовних осіб та шляхетських імен, між ними найвизначнішого з волинських борців Лаврентія Древинського і одного з Гулевичів-Васютинських, що, очевидно з усього, грали центральну роль у цій братській акції. Міщан у ролі фундаторів стрічаємо слідом в королівськім потвердженні, яке виходила волинська шляхта для цієї фундації: король називає ініціаторами цього діла "певних осіб так стану шляхетського воєводства Волинського, як и посполитих людей места Луцкого".

Добившися королівського потвердження цього братства, мовляв, заснованого головно для відновлення погорілого міського шпиталю, як "братства милосердя" (але з виразним зазначенням у цім потвердженню також і "школи для побожної науки людей молодих"), шляхта-фундатори видали повновласть на безпосереднє завідування справами братства — будування церкви, школи і шпиталю "меншим браттям" — міщанам луцьким ("а иж сами в том мЂстЂ обецне не мешкаючи и про одлеглость не часто бываючи, полецаємо той дозор, и працу вкладаємо на менших панов братій наших — панов мещан луцких, абы они, яко до того належныє, на мЂсци нашом працу и всякий дозор подыймовали и ряду всякого постерегали и нами ся яко старшими отзывали" — виступали не тільки своїм іменем, але й іменем шляхти, як старших братів свого брата) 1.

1 "Пам’ятники Київської археогр. комісії", І, с. 1.

А провід культурний, релігійний, ідеологічний, як і в Київському братстві, покладався на духовну частину братства. Статут братства, поданий на затвердження царгородському патріархові, досить виразно дає зрозуміти, що "старші браття", вибирані щороку, мали відати матеріальною стороною братства, його прибутками й видатками; провідником ж братства, головою малої братської ради (так би сказати — виділу) мав бути "пресвитер церкви їх", очевидно, вибраний чи делегований з Чернчицького монастиря, що відограв роль до певної міри аналогічну з Печерською Лаврою для братства Київського. А слідом, коли братство взялось до організації свого власного монастиря, то, зіставивши за світською частиною братства орудування неруховим майном братства і утримування з нього школи й шпиталю, а почасти й самого монастиря, воно всю культурну сторону братського життя перенесло на чернечу братію цього Братського монастиря.

Детальні вказівки щодо взаємовідносин світської і чернечої частини братства, які дають нам луцькі статути, дають дуже цінні аналогії для зрозуміння відносин у братстві Київськім, в першій, передмогилянській добі його існування, з огляду на те, що цю можливість освітлення її за поміччю луцьких актів якось досить не завважено, а я хочу її використати в тій мірі, як цього вимагають завдання нинішньої моєї праці, я вважаю потрібним у кількох словах іще вияснити ті обставини, з яких виходить, що братства Київське і Луцьке були, так би сказати, близнятами, породженими одним часом і одною ситуацією, і як з обставин київської фундації ми можемо не одно притягти для висвітлення зовсім не відомих обставин фундації луцької, так луцькими фундаційними актами можемо скористуватися для різних питань первісної київської братської організації.

Я вище зазначив, що серед шляхти, яка заходилася у Києві восени 1615 р. фундувати Київське братство, була фактично представлена також українська шляхта сусідніх воєводств Волинського і Брацлавського. Участь волинської шляхти була тут особливо важна. Волинь здавна була головним огнищем української шляхетської верстви, волинська шляхта була серед неї найбільш родовитою, багатою, впливовою, перейнятою державними українськими традиціями і високими поняттями про велику минувшину, великі заслуги і великі права своєї верстви і її національні обов’язки й завдання. Невважаючи на перехід великої частини її на польську віру і польську культуру в останніх десятиліттях, так жалісно оплаканий М. Смотрицьким у "Треносі", в другім десятилітті XVII в. серед волинської шляхти було ще чимало людей, відданих своїй вірі й народності, заможних, енергійних, активних: це вона ще кільканадцять літ пізніш під час безкоролів’я 1632 р. вміла повести таку блискучу кампанію на елекційному соймі проти всяких клерикальних, ультрамонтантських польських елементів. Древинський, Кисіль, Семен Гулевич — все це були волиняки, люди з досить широким як на свій час і свою верству політичним світоглядом і великим знанням польської політичної машинерії.

Коли в 1615 р. вияснилося — як я то вище підніс, — що козацька старшина з "урожоним" Петром Конашевичем на чолі готова і може підтримати серйозно й впливово "руську справу", як її тоді розуміли, передусім справу руської церкви, книжності, школи, то результатом цього було не тільки саме зав’язання Київського братства, а ширший політичний план національної акції, в котрім одним з пунктів було також засновання паралельного братства в Луцьку. Організуючи братство в Києві, що мало служити передусім фірмою для козаччини в обороні національних інтересів, одночасно назначали організацію такого ж братства в Луцьку, тодішній столиці Волині, як суголосний організаційний центр тутешньої української шляхти й міщанства. Українська шляхта Волині в тім моменті ще становила поважну політичну силу в Речі Посполитій: луцьке українське міщанство, як показують акти братства, теж виявляло значну активність і солідарність: коли уніатський владика луцький підняв крик про небезпеку для унії від нових братських установ, — королівські репресії звернулися против міщан як представників братства 1.

1 Памятники, І, с. 17.

Козаччина так далеко не могла поширювати своїх впливів; православне духовенство в Луцьку і взагалі на Волині не мало тоді також готового осередку, хоча б і приблизно подібного до Лаври з її друкарнею, видавничою колегією і под.: його треба було тут доперва витворити під охороною шляхти й міщанства, тимчасом як у Києві він був уже даний в момент заснування і з нього можна було черпати всі потрібні культурні засоби, потрібні для національної акції під охороною козацтва. Козаччина і духовенство (чернецтво) — це була сильніша сторона київської братської бази, тимчасом як шляхта і міщанство київське були слабші від луцьких. З цими різницями належало відповідно рахуватися, утворюючи ці дві нові паралельні бази на підмогу підупалому Львову. Це й було, очевидно, зроблено, коли паралельно з фундацією Гулевичівни, ухваленою її ближчими родичами та земляками, — гурт волинської шляхти, в котрім (в його повновласті луцьким міщанам на ведення братських справ) бачимо сімох Гулевичів (на 46 всіх підписаних), взявся до організації братства в Луцьку — і сама Гулевичівна-фундаторка приложилася потім до Луцького братства, заповівши йому всі ті невеличкі ресурси, якими могла розпоряджати під кінець життя. Поза тим план організації обох нових осередків цілком паралельний, і це, як я зазначив, дає нам повне право й можливість використовувати подробиці луцького організаційного плану на доповнення того, чого не дають нам наші київські документи про організацію київську.

Луцьке братство організовувалось цілком на взірцях братства Львівського, і з того можемо міркувати, що за львівським прикладом укладалися й київські порядки, в часах тутешньої організації. Раз на рік, у неділю антипасхи, загальні збори братства сходяться для відібрання рахунку від старшини і вибору нової управи. Вибираються чотири старші брати, з яких два мають ключі від скриньки братської (інкасують і видають гроші); третій має ключ від "скарбцю церковного", де та скринька переховується; четвертий веде рахунки приходів і видатків, з котрих обраховуються на річних зборах перед братією. Щонеділі, по утрені, відбувають вони сходини, під проводом пресвітера Братської церкви, "розмовляючи о речах своїх" (біжучих), а раз на місяць збирають усе братство на "схажку" по обіді, обсилаючи всіх "знаменем своїм братським". Всі братчики, з виїмком далеко осілої шляхти, зобов’язані на таку схажку прибути, щоб виплатити свою місячну вкладку. На ці збори "на звиклім місці", в домі братськім, має бути стіл застелений, на нім положене Євангеліє, братська скринька і свічі запалені. Священик, а в його неприсутності старші браття проспівають "Достойно", потім читається "предсловіє": "Сиє богоугодноє, законноє, церковноє братство Духом Святым"... (слідують тексти, аналогічні з "Уписом" Київського братства). По цім відчитується "порядок братський", і потім запитують присутні: "Панове братия, кто бы што вЂдал належного быти братцтву абы оповЂдал; а кто бы теж повинен был отдати вину или доход який брацтву, абы отложил", а на кінець: "Єсли кто справу маєт яковую до брацтва или до кого колвек, абы справовал"; при тім застерігається, що "брат яко простый, неумЂєтный будучи", не міг би сам своєї справи відповідно "преложити", то міг взяти собі "достойнЂйшого брата, который бы справу его объяснити умЂл". "Отправивши справы свои вмЂсто жартов непотребных книги абы читани были и розмовы о речах законних и ку збудованю належачих". "З найвыших сил повинни братія старатися о оздобЂ церковной и о казнодЂи (проповіднику) добром уставичном, и о школЂ — яко бы молодь вихованя и цвиченя своє, им пристойнеє, з стараня отцов своих мЂли". "Презвитера дбалого и чулого в повинности своюй и милостника науки повинни держати и во всюм єго слухати и шановати: о такового ся старати, за которым бы яко за пастыром йдучи збавеня своєго доступили: а недбальцу и неумЂєтного в писмЂ яко на срамоту и на упадок свой не повинни терпЂти: намнЂй, єго однак не строфуючи (не роблячи закидів) в житю єго, тылько просячи, абы на єго мЂсце пожиточнЂйшому за благословенієм архиєрейским уступил". Нові братчики зголошуються на братськім зібранні до пресвітера і заявляють, що будуть додержувати братський порядок. Тоді такий новий брат цілує хрест, що тримає в руках пресвітер, дає руку всім братам і складає до братської скриньки 6 грошей. Всі справи і "намови" мають зіставатися "в своюм завартю" (в секреті), і за "виношеннє" винні караються братським судом. Братчик, котрий би собі "легце важил напоминаня", зроблені йому на зібраннях братських, підпадає умовному вилученню, "поки аж ся обачит", і з таким інші братчики не мали за той час входити в ніякі зносини, під загрозою кари, і це оповіщається "в цілім зібранню людей"; хто ж не "обачиться", очевидно, виключається назавсіди.

Трохи згодом, як я зазначив, луцькі братчики рішили, що їм "прикладом иных порядных братств церковных, киновион то єсть общежитиє законников регулы св. Василія Вел., на том мЂстцу при церкви на той братской фундовати пилная єсть и ґвалтовная потреба; а то для того жебы c тым общежитиєм духовных мудрЂйшим и святолюбившим мы братіа церковная, немощнЂйшая и около житейских забавнЂйшая в єдином ярмЂ послушания Христова тягнучи и єден другому помагаючи и заровно працуючи, Двояко над иных болший овоц в виници Христовой учинити, и сами спасаючися и ближних спасению услужити латвЂй могли смо". При тім було уставлено "постановленіє порядноє межи братством свЂцким и духовным, сирЂчь игуменом и иноками обцаго житіа", з свого обов’язку ктиторів Цього новозаложеного Братського монастиря, і на те, "жебы то на часы потомныє статичне без помЂшаня тривати могло, хотбы ся особы в киновии розмаитыи перемЂняли, бо гды бы смо того тепер на початку не постерегли, як то правда, же "што голова то розум", так то бы было, же што бы был игумен, то бы своє што новоє з вымыслу и выналЂзку власного привносил, и так бы речи уставичне мішати мусЂли".

З цього статуту варто відзначити такі пункти щодо функцій нового монастиря. Братія може, за ознайомленням братства, відставити ігумена, "єлибы был самовластный и самострастный", і на його місце іншого з-межи себе обрати. Ігумен має право після трьох напімнень і братству ознайомлень брата безчинного з общежиття вилучити. Мусить він пильнувати, щоб у монастирі було з кільканадцять ченців, так щоб він мав: "духовника, казнедію, священика благоговійного, диакона, уставника, екклесиарха (скарбника речей церковних), иконома, полатного (скарбника речей господарських), братий двох для доставання ялмужны, кухара, послушника, даскала". "Для позверховної церковної оздоби" мусить утримувати "на трапезЂ общой" "протопсалта то єсть спЂвака старшого и учителя школного 1, и о иных млоденцах до спЂвання згожих отцевско промышлял и єсли таковыи трафят, нам (братчикам) их презентовал, и з нами посполу о их прожиток старался. А для справованя всіх тых млоденцов и всеи школы и для постерЂганя их порядков маєт игумен з братією брата з-межи себе на то згожого ректором обрати, который як дидаскала так и спудеєв в их повинностех на каждый день постерЂгати и в чотири недЂли (що чотири тижні) екзамен — чого ся научат — чинити будет повинен, от них жадноє заплаты за науку не беручи, a жебы дЂток врученых лЂта молодые марне ся не теряли, за которых учителеве личбу Богу чинити мусят".

1 Тут "учитель шкільний" означає учителя співу в школі, себто той самий старший співак мав учити школярів церковного співу.

"Ігумен з братією маючи всяке стараннє про церковний порядок, всяку оздобу и окраси", повинні вважати, щоб у всім, що дотикає "благочиния в церкви", все сповнялося згідно з церковним уставом святих отців, давнім місцевим звичаям і стариною (старожитности) всеї руської церкви. Коли щось належало б викинути, додати або змінити, то ігумен, зібравши всіх, духовних і світських, має то подати і вивести доводи слушні й збиті на оборону тої зміни, і як се це буде Духові святому і розумові противно, то неодмовно позволити на се, а як ні — то справедливо заборонити".

Поза тим на духовну частину братства покладаються такі обов’язки: "Ігумен має про церкву духовну, себто члени Христові, так печалувати і старання мати, як про власну душу і спасення своє: має безнастанно про це думати, інших радитися і з нами, буваючи на кожних сходинах, спільно промишляти, яким способом вівці Христові пасти і в вівчарні ховати, тих, що від віри відпадають, назад привертати, малодушних і хитких укріпляти, боязким серця додавати" і т. д. "А що церковна оборона найбільше до духовних належить, тому домагаємося, аби в кожній справі щодо церкви чи братства, котра б була задана до суду, чи тут, чи деінде, ігумен з котрим-небудь братом ставився персонально, боронив її й стояв аж до смерті, за божою поміччю; а від нас з братства, як шляхти, так і міщан кілька осіб буде ставитися там, котрим то буде доручено, і на те буде йти кошт з братської скриньки. Бо коли ми приймаємо братство з духовними з різних причин, то найбільше все-таки на те, аби вони як особи більш забезпечені були нам оборонцями в суді" 1.