Історія української літератури. Том 6

1 Примірник той, що я мав, був без титулу, і я не міг його ніде добути; Естрайхер цитує книжку так (т. XIX, с. 265): Antopologia Apologiey, która do przezacnego Narodu Ruskiego przewielebny oyciec Meletiusz Smotrzyski, rzeczony Archiepiskop Polocki etc. napisał, zniesienie, uczynione i zawarte w pięci księgach przez Gellaziusza Diplica w r. 1631.

2 Bibliotheca anti-trinitariorum... Christophori Chr. Sandii. Freistadii, 1684, стор. 143. Eustrachius Giselius, Roxolanus, scholae Kisselinensis Rector. Liber Thomae a Kempis de imitatione Christi, in Craecum idioma translatus. Francofurti ad Viadrum a. 1626.

Antapologia, sive Refutatio Apologiae quam ad nationem Ruthenicam fecit Meletius Smotriski dictus Archiepiscopus Polocensis, sub nomine Gelasii Diplici edita. a. 1631.

Згадує Гізеля також Historia reformationis Polonicae... authore Stanislao Lubieniecio, Freistadii, 1685, стор. 277. Ex Kiseliensis quidem schola ex ruinis Scholae Racovianoe insigniter sub Rectoribus Eustachio Giselo... creverat.

3 Вішнєвський у своїй "Історії польської літератури", т. VI, 1844, в ряді "гелєністів польських" записує "Гізеля Евстахія", поляка, дворянина, воєводи белзького, потім ректора школи в Киселині, соцініанина, — писав вірші грецькі, крім розпорошених по різних виданнях, його вірш грецький на смерть Потоцького, старости товмацького, виданий в Битома (с.187). А в т. VIII (1854), в бібліографії полемічної літератури: "Виступив проти Смотрицького ще Остафій Кисіль, дідич Киселина на Волині, назверх дизуніт, в душі аріанин" — і тут покликання на сказане попереднє про нього, що цей Кисіль криється під іменем Гізеля, "знавця грецької мови" (с.338). Ідучи за ним, м. Макарій називає "Антапологію" твором "Євстафія Киселя" (XI, с. 363).

Ор. Ів. Левицький у своїм "Соцініанстві" ("К. Ст.", 1882, IV, с. 205), цитуючи Занда і Любенєцького, теж говорить про "Євстафія Киселя, волинського шляхтича", що був першим ректором киселинської школи, відкритої коло 1614 р., і довгий час займав цю посаду, під псевдонімом Діпліца видав "Антапологію", і зауважує: "Цей факт краще, ніж інше, характеризує тодішні відносини між православними і соцініанами" (Повторено в "Архив", 1, VI, с. 143, 1883).

Акад. Харлампович у своїх "Школах" теж прийняв поправку "Giseliusa" на Киселя, одначе висловив ряд сумнівів про те, що під псевдонімом Діпліца міг укриватись соцініанин — киселинський ректор (с.165).

Але гіпотеза ця тримається далі, і, напр., Естрейхер у своїй бібліографії (серія III, т. VIII, 1903, с. 62) називає автора "Антапології": Kisiel Ostafi (Kiselius Eustach).

Акад. Возняк в своїй "Історії укр. літератури" (II, 271-2, 367) називає "Антапологію" просто твором Остапа Киселя. Так називаю його і я в "Історії України".

Але для такої заміни Гізеля Киселем властиво нема ніякої підстави, і, хотячи приймати серйозно вказівку Занда, треба рахувати "Антапологію" твором Евстафія Гізеля. Якого такого? Розуміється, гадка звертається на єдиного Гізеля, звісного на нашій Україні, — славного печерського архімандрита другої половини XVII в., видавця "Синопсису" і т. ін. Його біографія до 1640-х років настільки невідома, що дає місце найбільш фантастичним здогадам. Він євангелік з Пруссії. Коли, де і як з’явився на Україні, не звісно. Що перешкоджає прийняти, що він прийшов в 1620-х роках як учитель якоїсь євангелицької школи, був дійсно "ректором" школи в Киселині, потім зв’язався з православними, дістав доручення lege artis розписати "Апологію", як тридцять літ тому Христофор Філалет дістав замовлення на Скаргу, але не зістався наємником, як той, але ввійшов до київського гурту, став учителем Київської братської школи, пройшов крок за кроком усі класи її , з р. 1645 став ректором і т. д.

Але можливо й таке, що з Євстафієм Гізелем, киселинським ректором, антитринітарські бібліографи змішали Іннокентія Гізеля, що був автором "Антапології", а не був ректором у Киселині, тільки його свояком, братом, чи що, перейшов з Пруссії на Україну в зв’язку з переселенням Євстафія Гізеля киселинського, але був окремою від нього особою. В кожному разі, повторюю, приймаючи Зандову вказівку за серйозне джерело, нема чого йти за цією гіпотезою про якогось нікому не звісного Євстафія Киселя, а треба триматися "Гізеля". Можна на цій підставі вважати автором "Антапології" Іннокентія Гізеля, але тільки гіпотетично 1.

1 Не знати звідки з’явилася звістка "Словаря писателей духов. чина", що Євстафій Гізель і Георгій Смотрицький — родичі М. Смотрицького — були послані ним для продовження своєї науки в "славную тогда Лютеранскую гимназію, бывшую в Силезской Вифаніи" (вид. 1827 р., II, с. 46). Ак. Студинський, розбираючи цю звістку, висловив був здогад, що під цим може лежати факт, що Євст. Гізель, котрого він ототожнює з Іннокентієм, міг відразу приїхати з-за кордону на Україну з рекомендацією до Смотрицького за його старими зв’язками з закордонними євангеліками, і в перших роках свого пробутку на Україні, перед одвертим переходом Смотрицького на унію, стояв під його протекцією (Копітар і Зубрицький. "Записки" львівські, т. 125, 1918, с. 125). Здогад вповні можливий.

Як курйоз згадаю, що Ліковський у своїй "Брестській Унії", помішавши "Антапологію" з "Антидотом", записав "єретика Гізеля" автором "Антидоту", тільки підписаного іменем Мужилівського (вид. 1896, с. 387).

Такий клубок непорозумінь сплівся коло того авторства.

Сам автор "Антапології" в своїй книзі про себе не сказав майже нічого. В присвяті, підписаній останнім днем місяця березня р.1631 без позначення місця, він каже, що по виході "Апології", скоро тільки дістав її до рук, загорівся він бажанням дати її оцінку, особливо тому, що вона зверталась до всіх людей, духовних і світських, народу руського, бо до того народу й він, автор, признається. Та прочитавши в "Антидоті", що до відповіді на "Апологію" і "Консидерації" забралося й так кілька авторів, він відступив від цього заміру "з серцем, порожнім від якої-небудь зависті", і став терпеливо чекати тих обіщаних відповідей. Так як ми знаємо, минув і один рік, і другий, а тих ґрунтовніших розборів "Апології", заповіджених Мужилівським у його нашвидку складеній відповіді, як не було, так не було. Тоді якийсь високий покровитель автора, котрого він не хоче назвати по імені, став наставати на автора, щоб він опублікував свою критику, і автор рішив сповнити його бажання, заробляючи його ласку, і приложив усе старання, щоб знищити ("звести") "Апологію", а разом з нею також і "Розправу" ("Екзетезис") — в чім вона могла ослабити (своїми додатковими аргументами) його критику "Апології". Присвятити ж цю свою працю він рішив Могилі, мотивуючи це передусім таким цікавим міркуванням — мабуть, тільки наївним, хоч могло б бути прийнято за тонку і злобну іронію:

"Насамперед, аби в. м., найвелебніший архімандрите, не тільки якого-небудь смутку або якоїсь тривоги не припускав до свого зацного серця за те, що ти відступив від справи, списаної в "Апології", не сподобавши її собі, хоч перед тим її похваляв, коли тільки приймати за річ певну те, що автор "Апології" не завагався висловити на с. 23, але аби м. в. в тій святій правді, котрої тепер гарячим і сталим визнавцем себе показувати зволиш 1, мав підставу дедалі все більше укріплятись, утверждатись, збагачуватись і іншим бути побожною побудкою до її приймання.

1 Тут і далі розбивка скрізь моя.

По-друге, аби в.м. признав і переконався в мені як в оборонці тої святої правди, котрої я добиваюсь. Коли ж я схибив у чім-небудь від тої правди, аби ваша панська велебність своєю поважною і розважною оцінкою справила мене до неї. Вчинити це для вашої м. не задасть великих труднощів. Бо як до мене дійшла відомість, маєш ти часто при собі присутніх теологів: велебного в Бозі отця Йосифа Бобриковича, примаса Віленського братського монастиря св. Духа; Тарасія Земку, ігумена київського Богоявленського монастиря; Ісайю Филиповича, єромонаха і професора філології, і Андрія Мужилівського, протопопа князівства Слуцького й Копильського. З ним вел. вашій річ легка про це порозумітись і обміркувати, а я їх тільки з поважання тут називаю".

Ситуація, в котрій це писалось, піддає деякі гадки і здогади. 2(12) березня помер митрополит Ійов. Перспектива його близької смерті мусила встати перед київськими церковними кругами заздалегідь. Кандидатом ієрархічної верхівки на його місце був, очевидно, Могила 1, котрого десь коло Нового року м. Ійов виправив з широкими ієрархічними уповноваженнями як свого представника на велике західноукраїнське свято — посвячення нової Братської церкви у Львові. В зв’язку з цією кандидатурою для реабілітації Могили з пороблених ним зигзагів в уніонній справі, потім як став цілком явний її провал (особливо по невдалій війні з козаками 1630 р.), могло бути дане чи прихильниками Могили, чи ним таки самим персонально — це замовлення на останній вистріл на акцію Смотрицького: на видання "Антапології". Кошти на видання давав Могила — не дуже голосно, щоб не зіпсувати собі ситуації в урядових і католицько-клерикальних кругах, що підтримували його кандидатуру на митрополію. Тому книга була тільки присвячена Могилі, нібито з ініціативи автора, без усякого мішання Могили до цього видання. Тому не дано ніяких конкретніших вказівок на Печерську Лавру ні на Могилин гурток, крім вищенаведених виразів загального пієтизму. Не показане місце друку 2 ні місце написання.

1 Про це буде ще мова далі, при Могилі. Про ситуацію див. "Історію України", VIII, с. 129 і далі.