Історія української літератури. Том 6

Знаєш, що я й досі міг би заживати у Вільні такої духовної помпи, всяких достатків і щоденної асистенції людей обого стану. Само Віленське братство часто мене про це просило через листи і посланників своїх. І теперішньої моєї сторони (уніатської себто) духовна зверхність за проханням братським не боронила мені мешкати в їх монастирі з облишенням на той час справ архієрейських. Але в мене, за ласкою божою, тільки то єдине було на мислі, що тепер єсть.

Нещасне те народу нашого розірвання їло мене, коли я бачив, як щодня і щогодини явно здійснюються на нім слова Христові, сказані про розділений в собі дім і царство. Тому що в цій справі я, взявши Бога в поміч, хотів їхати на Схід, я відмовився їхати до Вільна. Але де я б не жив, за мною та золота сіть — уловляти мій нарід руський до св. єдності". Тим лакомством зіниця мого внутрішнього ока заходить, що жадає і прагне згоди і любові братії рідній. Такий в душі моїй розжаривсь огонь пихи й гордості, що я весь горю на спалення вашої проклятої схизми та її єретичних блудів" (л. 67).

"До сивого волосся з вами жившими, я, замість спасіння на загибіль душі моєї і ваших, працьовито заробляв. Тепер за ласкою божою починаю я заробляти його ласку в єдності його церкви святої. Контентуюся самим тим, що з Богом працюю, а не проти Бога, хоч в одинадцятій годині, але в його винограді, і з тою єдиною душі моєї утіхою, що Бог мені дарував час до покути.

Як бачимо, у тебе не роблять закидів тому, що сидів в монастирі київськім Михайлівськім *. Ні тому, що сидить в монастирі Степанськім. Ні тому, що в Мільцях. Ні тому, що в монастирях Задніпрянських диндує (розкошує) собі**. Їхні монастирі не носять на собі ні більм, ні брехні, ні огня пекельного пихи й гордості, ні закохання з світу Дімасового***. Тільки Дерманський монастир все те носить на собі.

Що носиш ти це і на собі, лицемірнику, ти, що бачиш порошину в оці брата свого, а в своїм не бачиш бревна — то вже мене менш цікавить!" (л. 68).

Боронячи ідею чистилища від православних закидів, що вона стелить дорогу до розпусти, Смотрицький обертає цей самий закид проти православної доктрини. Він випроваджує для прикладу двох людей, що мали за життя приписану епітимію, але один її сповняв, другий ні, і питає:

"Що тому першому помогли його працьовиті труди, і що другому зашкодило його недбальство? За вашою схизматицькою вірою — нічого! Бо і той просто пішов на лоно Аврамове, і цей, трохи затриманий, також пішов туди ж без ніякої перешкоди. Той сам за себе покуту відправив, а за цього покутує ваша церква схизматицька. Облудники! То така у вас віра святих отців — тої святої східної церкви? Така повага її покути? То тісна дорога до неба? їж, пий, веселись, лінуйсь, висипайсь — все те нічого! Ба й своєволь, живи в розпусті, тільки сповідайсь — і вмирай, не бійсь: нічого тобі не буде за це! Церква за тебе відпокутує!

Пощо ж епітимія, коли й без неї дорога до неба? Пощо відлучатись від товариства вірних для молитви, для причастя, коли по смерті і без відплати за все — мешкання з святими? І ви потім хочете зватися східною церквою, топчучи її святі звичаї, традиції й догмати безпечніш, ніж єретики? Вибачте мені, але ви з вашими єретичними поглядами така ж східна церква, як інші єретичні секти на сході, котрих є кільканадцять..." (л.78).

* Борецький.

** Копинський.

*** Див. вище с. 468, Смотрицький вичисляє закиди, зроблені йому.

Вони підтримували репутацію Смотрицького як першого українського ритора своєї доби. Католицькі церковники величали за цю книжку Смотрицького "польським Ціцероном" 1.

1 Likowski, Unia Brzeska. Вид. 1892, ст. 38.

Дійсно, ті гарні сторінки твору — то енергійно войовничі, то меланхолійні, то сильно патетичні, стоять не нижче "Треносу"; я скажу навіть: вони підіймаються значно вище над монотонною риторикою "Треносу". Але вони тонуть серед нудної схоластичної дискусії, обрамлюють її, виникають з-поміж неї зрідка, тому не дають такого сильного враження, яке б робили, коли б були зв’язані між собою тісніше, з мінімальними прошарками теологічної схоластики.

Сучасні польські філологи звертають ще увагу на велику силу українізмів, що вніс до цих своїх польських писань Смотрицький і дав початок тій язиковій польсько-українській мішанині, що дає потім далі себе відчувати, особливо в київських виданнях 1. Треба ще тямити, що майже вся літературна продукція, дана Смотрицьким, тільки на польській мові. Більше ніж який інший з визначних українських письменників писав він по-польськи, хоч це не перешкоджає нам сей його українсько-польський доробок уважати органічною частиною історії українського літературного руху XVII в.

1 Brückner A. Spory o unię, c. 622.

Провал уніонної акції. Школярський канон про Смотрицького. "Антапологія".

Відновлення святої єдності, що хотів підготувати своїм "Екзетезисом" Смотрицький, мало відбутися восени 1629 року у Львові. Тут намірялись виправити діло, невдало закроєне на Берестейському соборі. Правда, митр. Рутський, досить обізнаний в реальних відношеннях сил і настроях православної сторони, мав сильні сумніви про Львів як арену такої церковної ідилії, пам’ятаючи, що тут якраз була цитадель православної опозиції, і унія досі не встигла в ній посіяти й виростити ані найменших пагонців своїх. Але кн. Заславський, висунений уніатською стороною на промотора цієї уніонної наради як наслідник князів Острозьких і патрон Смотрицького (котрому той присвятив усі ті свої уніонні писання), навпаки, вважав Львів найбільш придатним її місцем — його настроювало оптимістично те, що тут можна буде використати для уніонних диспутів місцеві богословські католицькі сили (на уніатські він. очевидно, не дуже покладався).

Перед тим мали відбутися частинні собори на свято Петра і Павла: в Києві православний, у Володимирі уніатський. Обидві сторони потім мали зійтися на спільнім соборі у Львові 18(28) жовтня 1. З того, як стрічено було перших уніатських ластівок на попереднім київськім успенськім соборі (1628 р.), можна було міркувати, що для нової стадії уніонної акції якраз Київ послужить пробним каменем і дасть змогу судити про шанси цієї акції. Але ні у Смотрицького, ні взагалі з уніатської сторони ми не бачимо ніяких проб підготовки уніонної справи для київського собору, і вся увага їх звернена була на Львів як рішаючий момент у реалізації задуманого плану. Чи відчували вони свою повну безсилість що-небудь зробити в цім схизматицькім гнізді, яким показав себе Київ попереднього року, тому й не пробували як-небудь вплинути на тамошні дискусії? Чи, навпаки, сподівалися, що там усе потрібне зроблять без них місцеві пани ситуації — Борецький і Могила — і подадуть їм до Львова справу готовою?

Трудно судити про це, бо, на превеликий жаль, ми взагалі дуже мало знаємо про підготовку цього уніонного акту, — акту невдалого, але незвичайно характеристичного і симптоматичного для тодішніх відносин у своїх подробицях. Через недоцінення цих подробиць тодішні відносини уявлялись, та й досі уявляються в зарисах дуже неясних і невірних 2.