Історія української літератури. Том 6

1 Про це див. в VIII т. "Історії України", ч. 1, с. 84 і далі.

2 Досить вказати, що в протиставленні до хиткого опортуніста Могили Борецький з його митрополичим центром вважався, та й досі часто вважається, незрушимою православною скалою, неприступною для ніяких уніатських підходів. Куліш, напр., дискредитуючи Могилу і інших опортуністів, величав Борецького (в 1 т. "Возсоединения" і в різних поетичних писаннях) як ідеального представника ідеальної православної церкви. Тим часом Борецький був партнером Могили, досить до нього підхожим.

Все-таки ясно, що підготовка велась позакулісними дорогами, вживаючи різних більших і менших шахрайств, обрахованих на те, щоб непомітними дорогами привести православне громадянство на уніатські позиції. Під час сойму, що відбувався в лютому 1629 р., уніатам удалось склеїти групку православних депутатів (Древинський, Кропивницький, Проскура-Сущанський), які згодилися на обговорення релігійного компромісу спільним собором, зложеним з православних і уніатів, з тим, щоб потім його результати були подані на найближчий сойм, але зараз же справа пішла потайними, "неготовими дорогами". На соймове рішення цієї справи не подано, тільки вже після сойму, заднім числом, нібито з сойму король видав свої універсали в цій справі, беручи її безпосередньо в свої руки, і, замість сойму, висліди соборної наради мали бути подані на затвердження королеві.

Взявши справу на себе, король став натискати на православних, щоб узяли в нім участь, але це зараз же викликало рішучий протест ширших кругів православної шляхти, яка відчула явну інтригу в такому відступленні від дотеперішньої позиції в цім питанні, твердої і непримиренної, що православні на ніякі спільні наради з уніатами не йдуть і без участі царгородського патріархату в ніякі обговорення релігійного порозуміння запускатися не можуть. Одначе митрополичий (православний) осередок виявив повну готовність іти вказаною королем дорогою: став агітувати за участь у соборі найширших православних кругів, духовних і світських, щоб осягнути "пожадану милость спокою". Таким чином ясно виявив свої спочуття чи солідарність з уніатською інтригою. Це було відчуто і зараз відповідно настроїло опозиційні православні круги: братства, козацьке військо. Протестантські круги, може, не без впливу Мужилівського, так би сказати удільного протопопа кн. Радивілів, теж ударили на тривогу 1. І спільним натиском усіх цих опозиційних сфер дійсно вдалось провалити уніонну інтригу і не допустити до повторення берестейського епізоду, невважаючи на натиск короля і спочуття київського владичого осередку.

1 Кн. Радивіл висилає спеціального агента до Києва, щоб запобігти яким-небудь компромісам, нібито затривожений тим, що його протопоп поїхав туди без порозуміння з ним (П. Могила, І, дод. 63), але в дійсності це могло робитись так власне для того, щоб зняти всякі підозріння з протопопа, що це він підбиває свого патрона.

Факт дуже важливий. Він забезпечив дальший розвиток київського життя по лінії національної опозиції, вирятувавши його від небезпечного компромісу, і приходиться дуже жалувати, що так багато подробиць цього моменту нам лишаються невідомі. Тим цінніше те, що знаєм.

Передусім виразно виступає непримиренна позиція православної шляхти, що зібралась у Києві саме перед собором на земській сесії. Я вище вказував, що київська шляхта того часу була, так би сказати, експозитурою шляхти всієї центральної України, і те, що зібралося тут на київських "роках", репрезентувало Волинь, Брацлавщину й Полісся. Коли Адам Кисіль, один з прихильників порозуміння, призначений королем на комісара київського собору, приїхавши до Києва, відвідав митрополита і занадто заманіфестував свій зв’язок з ним, шляхта скликала спеціальну нараду в братстві (маніфестація її зв’язку з братством!) і, запросивши до себе Борецького, висловила йому велике невдоволення за його опортуністичну тактику 1.

1 "Громи на нього, що ними (шляхтою) прислугується й корол. милості — проти права й вольностей за приватним універсалом синоди складаються. Нащо він універсали свої розсилає? Сердиті крики на нього — заяви: "Ми тут тебе мати не будемо (на київській митрополії) — синодуй!" Домагалися, щоб протестацію підписав. Він відмовлявся, наводячи свої рації, що я чоловік приватний (не політик), що я, мовляв, і так тільки з кор. і вашої ласки при тім монастирі своїм живу, не моя річ говорити про закони, і т. д. Завзялись на нього за це. Але інші, обачніші, згодилися з його раціями. Потім: пощо зо мною (Киселем) мав нараду? Виправдувався, що я тільки його відвідував, як людина їх сторони (православна). Нарешті (не) заборонили йому синодувати, але заявили, що самі про той синод нічого не хочуть знати і протестацію занесли до актів". Так переказує зміст дебатів Кисіль. "Материалы для истории Киевского и Львовского соборов 1629 г." Жуковича, с. 9 (копія дуже несправна, я перекладаю, виправляючи помилки як можна). Пор. Історія України, т. VIII, с. 88, дд.

Докладно обговорено взагалі всю цю компромісову акцію, рішуче осуджено королівський універсал, що ним скликався собор, і висловлено гостре незадоволення всім, хто до тої справи приложив руки. В королівському універсалі звернено увагу на фразу, що завданням собору ставиться не "заспокоєння" релігійних відносин, а "з’єднання з римською церквою": справу преюдиковано, "унія вже дійшла", казали. Зложили протест і домагалися, щоб митрополит його підписав також. Митрополит відмовлявся, виправдуючись тим, що міг би тим розгнівати короля і втратити свою одиноку матеріальну базу — Михайлівський монастир. Голоси шляхти по цім поділились; одні далі гостро наступали на митрополита за його опортунізм, інші прийняли до відома його резони і не забороняли йому відбути собор, тільки самі вважали потрібним відтягнутись від усякої участі в нім і опротестувати всякі соборні постанови як неважливі й некомпетентні. Так було й рішено і списано протестацію, котрою "дигнітари, урядники, шляхта, рицарство, обивателі Київського воєводства" заявляли, що вони тих соборів не просили, згоди на них не давали і настоюють далі на тім, щоб релігійна справа була полагоджена на соймі.

По цім Борецький рішив бути обережнішим і просив Кисіля більш не підтримувати з ним явних зносин. Натомість Могила, що саме перед собором приїхав до Києва і, видимо, ще не орієнтувався в ситуації, одверто виявляв усяку приязнь і прихильність Киселеві і обіцяв усе зробити для того, аби собор був відправлений. Дійсно, його розпочато приписаного дня; на свято Петра і Павла і все духовенство, з одної сторони, і з другої — згадані вище шляхетські депутати, що взяли участь у тій варшавській акції, з’явилися на соборі. Але інша шляхта не прибула, а натомість з’явились інші, менш приємні гості, делегати, прислані від козацького війська, мовляв, щоб добути певну відомість, чи православній вірі не загрожує якась небезпека і не вимагає козацької інтервенції.

Ці делегати рішуче зажадали собі права бути присутніми при всіх нарадах, а поруч них тислися, вже без мандатів, інші козаки, прибуваючи все в більшім числі до Києва під гаслом: "О віру йде, при котрій умремо!" — або як стояло в листі від війська: "То єсть повинність наша і кождого християнина: за віру вмерти". Це іншими словами означало, що козацьке військо не допустить до релігійного компромісу ніяким чином, хоч би мусіло прийти до кровавої різні. Так, один з безмандатних козаків, пробившися до церкви, гаркнув другого дня під час нарад над самим ухом Борецького свою спасенну осторогу: "Буде унія Господарчикові (Могилі) і Борецькому така, як війтові перше" (себто Ходиці), вбитому козаками за допомогу унії. Кисіль у своїй реляції каже, що Могила розплакався від такого реприманду, а Борецький з переляку трохи не впав з свого митрополичого престолу.

Ця козацька інтервенція поруч шляхетської рішила справу. Даремно вичекавши кілька день шляхти, що, видимо, далі дебатувала над справою і кінець кінцем зісталась на своїм негативнім становищу, провідники собору королівський комісар і православні ієрархи — прихильники угоди — рішили, що виносити які-небудь постанови в напрямі релігійного порозуміння в таких обставинах не можна ніяк. Козацтва, ютового показати надалі, як належить умерти за віру, напливало все більше, і ясно було, що, пішовши врозріз з його настроями, можна було і не виїхати з Києва. Тому ніхто не хотів прийняти на себе посольства на львівський собор — на дальші переговори про поєднання, і рішено було зложити вину на шляхту, коли вже вона й так занесла формальний протест і таким чином приймала на себе відповідальність.

Могила, віленські братчики, Древинський і Кропивницький — учасники варшавських переговорів, Борецький іменем усього духовенства посвідчили перед Киселем як королівським комісаром, що вони були готові сповнити волю королівську й відправити собор, але в неприсутності шляхти, проти волі своїх світських патронів і оборонців вони не могли нічого зробити. Сотні духовних, що, мовляв, з останніх грошей прибули на цей з’їзд, щоб принести до релігійного замирення, урядили маніфестацію лояльності: з плачем нарікали перед Киселем, що ці славетні заміри змарновано завзяттям упертих, головно шляхти, і таку сприятливу хвилю безповоротно упущено. В приватних розмовах з Киселем Борецький і Могила заявляли свою повну готовність іти на різні поступки в тих розходженнях православної й католицької доктрини, як їх сформульовано в останній полеміці (головно через проголошення допустимості обох поглядів і практик у суперечних питаннях) 1.

1 Кисіль так формулює ці компромісні тези, так як їх вставлено в приватних розмовах з ієрархією:

"Святі в небі, прокляті в пеклі (частинний суд по смерті) — на суді "корона совершенная", так усі вірять і засуджують книжку Мужилівського "Антидот" за те, що боронив Зизанію (його заперечення частинного суду над кожним померлим по смерті).

Признають третє місце (чистилище), тільки матеріального огню не приймають.

Про св. євхаристію: вважають гріхом ганити опріснок і сакрамент римської церкви, мають його за совершенний сакрамент, але в (своїх) сакраментах зберігають свою форму.

Про походження св. духа: тому що римляне заявляють, що вони розуміють "a Filio" в значенні причинності, як то о. єпископ володимирський толкував "per" (через) і "а" (від), то вони про це не хочуть диспутувати і стають на тім: "Ми того додатку до символу не приймаємо... Римляни його додали, вони повинні й толкувати, пощо то зробили, а що толкують так, мовляв, що не дають двох початків (св.духа) ані зливають дві особи (Отця і Сина в одну), то вважаємо їх свобідними від анафеми.

Обряди, церемонії, пости ми маємо свої і хочемо їх триматись, одміняти їх, Боже боронь, і календаря нехай вони (римляни) свого тримаються (а православні свого).

Також щодо примати. Тут вузол! Поки єсть крапля руської крові — хіба якимсь чудом божим. Подібним способом (кождий при своїм), але явно виключаючи патріарха, вони римському (папі) поклону не віддадуть".