Розділ «Змістовий модуль ІІІ ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ПЕРІОД ВТРАТИ ДЕРЖАВНОСТІ. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.»

Створюючи власну правову систему, Директорія змушена була визначитися щодо попереднього та «паралельного» (радянського) законодавства. За затвердженою 17 травня 1919 р. Головою Директорії постановою Ради Народних Комісарів, на території України було анульовано чинність законів і декретів Українського Радянського і Російського Радянського урядів і поновлено чинність законів УНР. Однак реально Директорія діяла шляхом часткового поновлення законодавства УНР. Ціла низка законів УНР, які Директорія вважала надто «лівими», в тому числі й Конституція УНР, поновлені не були. Разом з тим, не було скасоване в повному обсязі законодавство Гетьмана П. Скоропадського, проти якого власне виступила Директорія. Не припинялась чинність й дореволюційного законодавства, якщо воно не суперечило новим українським законам.

Певні намагання впорядкувати законодавчу діяльність простежуються в Законі від 14 лютого 1919 р. «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській республіці». Відповідно до нього підготовка законопроектів покладалася на міністерства. Після схвалення Радою Народних Міністрів вони виносилися на затвердження Директорії. У законі від 12 листопада 1920 р. «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» містився окремий розділ «Законодавство Української Народної Республіки». За цим актом право ухвалювати законопроекти отримали Державна Народна Рада й Рада Народних Міністрів. Проекти законів, ухвалених одним з цих органів, мали подаватись на затвердження Голови Директорії УНР.

У сфері державно-правового регулювання діяли вищезазначені закони „Про форму влади на Україні” від 28 січня 1919 р., „Про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Український Народній Республіці” від 12 листопада 1920 р., „Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки” від 12 листопада 1920 р.

Вища влада в Україні згідно з рішенням Конгресу трудового народу належала Директорії. Проте аналіз законодавства останнього періоду УНР свідчить про тенденцію переходу до президентсько-парламентської республіки. За законами від 12 листопада 1920 р. «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Український Народній Республіці» і «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки» верховну владу в УНР мали тимчасово здійснювати «шляхом розмежування і координації державних функцій» Директорія, Державна Народна Рада і Рада Народних Міністрів.

Згідно з цими законами основними повноваженнями Директорії УНР в особі її Голови були: «а) затверджує ухвалені Державною Народною Радою закони; б) затверджує ухвалені Радою Народних Міністрів призначення та звільнення, в) затверджує ухвалені Державною Народною Радою умови з іншими державами; г) видає на пропозиції Ради Народних Міністрів акти амністії та помилування; д) репрезентує Українську Народну Республіку перед іншими державами; е) покликає Голову Ради Народних Міністрів та затверджує Членів Ради Народних Міністрів».

До скликання Парламенту УНР законодавча влада мала належати Державній Народній Раді, яка мала обиратися строком на рік з представників населення, політичних, громадських, наукових, професійних і кооперативних організацій. До функцій Державної Народної Ради також належали: оголошення війни й укладення миру, обговорення бюджету та всіх асигнувань, контроль за діяльністю уряду, призначення окремих парламентських комісій, розгляд і затвердження міжнародних угод тощо.

Статус та функції Ради Народних Міністрів чітко визначеними не були. Як вже підкреслювалося, вона формувалася Директорією. Однак, за діяльність уряду Рада Народних Міністрів мала відповідати перед Державною Народною Радою.

Передбачалося, що за умов неможливості виконання Головою Директорії своїх обов’язків влада передавалася Голові Державної Народної Ради, а до її скликання - колегії, що мала складатися з Голови Ради Народних Міністрів, головуючого у Найвищому суді УНР і представника політичних партій. Ці закони проголошували народний суверенітет, верховенство закону, принцип поділу влад, багатопартійність. Однак, прийняті за кілька днів до краху УНР, зазначені закони не були реалізовані. Наприкінці 1920 р. Директорія УНР вже не контролювала територію України, а свою діяльність продовжила в еміграції.

Захисту прав особи був присвячений Закон від 28 лютого 1919 р. «Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР». Згідно з цим законом громадянин УНР підлягав переслідуванню і позбавленню волі лише за передбачені „належними законами злочинства і тільки чином зазначеним у законі”. Директорією 24 січня 1919 р. було поновлено дію закону УНР про національно-персональну автономію. Але в умовах громадянської війни норми цих законів не могли бути реалізовані.

Наприкінці жовтня 1920 р. було підготовлено проект нової Конституції, за якою в Україні мала встановитись президентсько-парламентська республіка. В основу розбудови держави за цим проектом покладався принцип поділу гілок влад: законодавчої - через Державну раду, виконавчої - через Голову Держави і Раду міністрів, судову - через незалежні суди.

Відносини у цивільно-правовій сфері регулювалися дореволюційним законодавством (Х том Зводу Законів Російської імперії). Директорією вносились зміни щодо права власності. Так, згідно „наказу №1 Директорії селянам” створювалися описи контрибуцій, взятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим. 15 грудня 1918 р. Директорія своїм розпорядженням оголосила, що „всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванні їх власників непорушними, а решта земель переходить в користування безземельних і малоземельних селян”. Законом від 8 січня 1919 р. «Про землю в УНР» було скасовано право приватної власності на землю.

Постановою від 9 грудня 1918 р. Директорія відмінила всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері трудового права. Поновлювався восьмигодинний робочий день, відновлювалося право на укладання колективних договорів, проведення страйків, надавалася „уся повнота прав” робітничим фабричним комітетам.

Законодавство Директорії створювалося в режимі «швидкого реагування». Пріоритети законотворчості визначалися ситуацією в країні, яка була надто ускладненою. Саме цими обставинами пояснюється велика кількість законів, спрямованих на забезпечення виконання військової повинності: „Про призов на військову службу”, „Про прийом у діючу армію УНР добровольців”, „Про поповнення армії і флоту”, „Про мобілізацію старшин і службовців-учителів”, „Про загальний достроковий призов на виконання військової повинності народжених у 1900 році”, „Про мобілізацію службовців державного контролю” та ін. хлібної та інших повинностей, вирішення низки поточних проблем.

На вирішення складної економічної ситуації були спрямовані закони „Про Державну Грошову Одиницю” від 6 січня 1919 р., „Про хлібну повинність з урожаю 1919 року” від 15 серпня 1919 р., „Про надзвичайний одноразовий податок” від 31 травня 1920 р. та ін.

У кримінально-правовій сфері за майже повною відсутністю власних нормативних актів застосовувались норми дореволюційного карного законодавства (Кримінальне уложення 1903 р., Військово-кримінальний статут та ін.).

В умовах воєнного стану кримінально-правові норми були спрямовані проти антидержавних злочинів. Разом з тим, з метою залучення на свій бік народних мас Директорія широко використовувала акти амністії. Нагальною

проблемою була протидія єврейським погромам, про що йдеться у багатьох офіційних документах УНР, зокрема в законі від 27 травня 1919 р. та наказі Головнокомандування військ УНР від 26 серпня.

Посилились карні репресії проти розкрадачів державної та особистої власності, хабарників та шахраїв. Низка актів спрямовувалась на боротьбу із спекуляцією. За Законом „Про спекуляцію” від 26 січня 1919 р. передбачалась відповідальність за спекуляцію, коли торгівля здійснювалася без відповідного дозволу і перевищувалися встановлені владою ціни. При призначенні покарання враховувався розмір незаконно отриманої вигоди.

З метою протидії пияцтву серед козаків та старшин було прийнято Закон „Про карну відповідальність за продаж або відпуск спиртних напоїв військовим” від 31 липня 1919 р.

Вищою мірою покарання була смертна кара. Серед мір покарання застосовувались строкова або безстрокова каторга, ув’язнення терміном від шести місяців до двох років, грошові штрафи, конфіскація майна, заборона перебувати в деяких місцевостях України тощо.