Розділ «Змістовий модуль ІІІ ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ПЕРІОД ВТРАТИ ДЕРЖАВНОСТІ. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.»

Соціалістичні діячі, більшість із яких були членами Центральної Ради, не змогли стати вище від партійних інтересів і не підтримали гетьманський уряд. Тому уряд було сформовано за участю кадетів та монархістів. Проте це були талановиті адміністратори. Що стосується численних тверджень про неукраїнське походження членів гетьманського уряду, то воно не відповідає дійсності. Переважна більшість членів уряду була українського походження, в тому числі його голова професор М. Василенко, великий землевласник Ф. Лизогуб, який потім очолив уряд, видатний український політичний діяч і історик Д. Дорошенко та ін. Проте, після відставки Ф. Лизогуба в сформованому 14 листопада проантантівському і проросійському уряді на чолі із С. Гербелем українців майже не було.

Для періоду гетьманства характерним є розвиток інституту державної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки. Згідно з гетьманською «Грамотою до всього українського народу» від 29 квітня, урядовці, окрім міністрів Центральної Ради і їх заступників, були залишені на посадах. Відповідно до Закону «Про порядок призначення на державну службу» від 25 травня, всі, хто перебували чи поступали на державну службу, а також військові й судді мали приносити «урочисту обітницю» на вірність Українській державі.

До здобутків Української держави слід віднести й успіхи у зовнішньополітичній сфері. Якщо Центральна Рада мала дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною, то Гетьманат обмінявся посольствами з 12 державами. Під тиском німців навіть Радянська Росія визнала Українську державу. За короткий термін була створена власна дипломатична служба.

Формування органів місцевого управління відбувалося в ситуації гострого протистояння з боку місцевих організацій політичних партій, більшість яких була соціалістичного спрямування. До того ж Гетьман, розпустивши органи місцевого управління і комісарів Центральної Ради, поновив діючий ще за царату адміністративно-територіальний поділ. У губерніях, повітах із місцевих поміщиків та земських діячів призначалися старости, яким належала вся повнота влади на місцях. Губернські старости за своїм статусом практично дорівнювали царським губернаторам. За законом від 30 листопада поновлювався колишній інститут «земських начальників», утворювалися повітові та губернські ради у сільських справах. Територіальне самоврядування було позбавлене загального і рівного виборчого права. Усе це переконливо свідчить про те, що система місцевої влади формувалася за зразком колишньої російської моделі. За декілька місяців в Україні було створено дійовий адміністративний апарат. Але російське чиновництво, що посіло в державній адміністрації, було більше заінтересоване у відновленні імперії. Безпосередньо системою місцевої адміністрації, як і за часів УНР, керувало Міністерство внутрішніх справ.

Гетьманські установи та органи зазнавали постійного втручання окупаційної влади, що проводила грабіжницьку політику в Україні. До Німеччини ешелонами вивозилось продовольство й промислове устаткування. Розпочалося масове повернення в Україну поміщиків і капіталістів, яким поверталися заводи, фабрики, землі, маєтки, виплачувалася компенсація за збитки. Все це спричинило надзвичайне загострення соціально-політичної ситуації у країні.

Ситуацію в Українській державі ускладнювало також протистояння місцевої адміністрації й органів місцевого самоврядування, що перебували під впливом опозиційних до Гетьмана українських політичних партій. У травні Міністерством внутрішніх справ було заборонено з’їзд представників міст. Були розпущені Катеринославська й Одеська міські думи. За законом від 29 червня, губернські старости отримали право розпускати волосні земські збори й управи, міські думи. Разом із тим, гетьманський уряд намагався створити на місцях лояльне до гетьманату самоврядування. Сподіваючись знайти соціальну опору режиму у середовищі заможних селян, Гетьман виділив їх в окрему категорію громадян - козаків. Новий закон про вибори до земств від 5 вересня вводив куріальну систему виборів (право голосу давало нерухоме майно, підприємство або стан і освіта), яка мала привести до того, щоб земське життя скеровували представники вищих станів та заможні хлібороби.

Реформування судової системи Української держави розпочалося з вищої судової інстанції - Генерального Суду. У Законах про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня у розділі «Про Генеральний Суд» зазначалося, що він «уявляє собою вищого хоронителя і захисника закону та Вищий Суд України в справах судових та адміністративних». На Генеральний Суд покладалося оголошення всіх законів та наказів уряду. Призначення Генеральних суддів відтепер мало здійснюватися Гетьманом. У травні Гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні - «іменем Закону Української держави». Відповідно до закону від 2 червня Генеральний Суд мав складатися з департаментів: цивільного, карного і адміністративного. На нього покладалися функції, що раніше належали російському «Правительствующему Сенату», а також касаційні функції Головного Військового Суду. Реформування вищої судової інстанції було завершено після створення, відповідно до закону від 8 липня, Державного Сенату на чолі з Президентом, який складався з Адміністративного, Цивільного і Карного Генеральних Судів.

Законом від 8 липня «Про Судові палати й Апеляційні суди» було скасовано апеляційні суди і відновлено діяльність Судових палат: Київської, Харківської та Одеської. Адміністративні, цивільні й кримінальні справи розглядалися окружними судами у складі постійних суддів і 12 присяжних засідателів. Відновлювалася й мирова юстиція. Постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня було розширено підсудність кримінальних та цивільних справ мировим суддям.

Загальне керівництво судочинством покладалося на Міністерство юстиції, компетенція якого розширювалася. Так, міністр юстиції отримав право призначати і звільняти з посад мирових суддів і голів з’їздів мирових суддів.

Крім загальних судів, існували й військові суди, значення яких зростало з тим, як Гетьман посилював репресії. Відповідно до Закону від 21 червня «Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію» вони поділялися на вищі (Київський та Катеринославський) та штабні - ті, що діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі. У справах про заколоти, агітацію проти Української держави, протидію владі, вбивства застосовувалась виняткова підсудність.

Судові установи при розгляді справ керувалися кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії, щоправда, вносячи певні зміни відповідно до нових умов у склад злочинів і призначення міри покарання.

Організовувалася українська прокуратура. Законом «Про Державний Сенат» встановлювалися посади прокурорів і товаришів (заступників) прокурорів. Обов’язки Генерального прокурора покладалися на Міністра юстиції. Передбачалась участь прокурора у засіданнях військових судів.

Поновлювалась діяльність адвокатури, на яку покладалася функція представництва у цивільних і захисту у кримінальних справах. Першим кроком у створенні власного нотаріату стало встановлення порядку призначення і звільнення нотаріусів Києва, Харкова й Одеси. За поданням відповідних окружних судів, нотаріусів мало призначати (звільняти) Міністерство юстиції.

У системі правоохоронних органів чільне місце належало створеній відповідно до закону від 18 травня 1918 р. Державній варті. На неї покладалися охоронні, розвідувальні, контррозвідувальні, наглядові, силові й карні функції. Загальне керівництво її діяльністю здійснював департамент державної варти Міністерства внутрішніх справ, а в губерніях і містах - старости й отамани.

Законодавча діяльність

Головні засади створення власної правової системи були визначені в Законах про тимчасовий державний устрій: «Українська держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі». Тут же встановлювалися й правові основи законотворчого процесу: «Закони розробляються в кожному Міністерстві по належності і передаються на загальне обміркування Ради Міністрів. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові». Міністрам надавалась можливість видавати розпорядження в розвитку і поясненні законів. Законом від 2 червня «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів» керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і Державного секретаря. Про інтенсивність законодавчої діяльності гетьманського уряду свідчить той факт, що менш ніж за вісім місяців його існування було видано близько 300 законів.

Деякі попередні законодавчі акти Гетьманом були скасовані як такі, що суперечили соціально-політичним і економічним засадам Української держави. Така доля спіткала, наприклад, досить суперечливий за своєю сутністю Закон Центральної Ради про національно-персональну автономію (скасований 9 липня 1918 р.).

Разом з тим, гетьманська адміністрація вибірково застосовувала правові акти із законодавчої спадщини як Центральної Ради, так і Російської імперії. Наприклад, у циркулярі Міністерства праці від 16 травня зазначалося, що всі попередні акти у сфері трудового законодавства зберігають свою чинність, «якщо вони не скасовані Урядом Української Держави».

У міру того як затверджувалися відповідні закони Української держави, скасовувались попередні законодавчі акти, про що, як правило, вказувалося в тексті даного закону. Показовим у цьому відношенні є Закон про українське громадянство від 1 липня, остання стаття якого скасувала Закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою у березні 1918 р. На відміну від Закону Центральної Ради, цей Закон базувався на «нульовому варіанті»: усі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визнавалися громадянами України.

Законодавство Української держави в цілому спрямовувалося на захист права приватної власності. Було запроваджено українську грошову систему, засновано банки. Особливе значення мало законодавче врегулювання земельного питання. Скасувавши закон Центральної Ради про соціалізацію землі, гетьманат уживав заходів щодо унормування становища селян і поміщиків. Для підготовки нового земельного закону було створено повітові та губернські земельні комісії, а також Вищу земельну комісію на чолі з Гетьманом. Однак за затвердженим у листопаді під тиском Українського національного союзу на чолі з В. Винниченком проектом земельної реформи усі великі землеволодіння мали бути примусово викуплені державою й розподілені між селянами не більше як по 25 десятин. Допускалося існування господарств у розмірі до 200 десятин, якщо ці господарства мали культурне значення. Фактично це було повернення до скасованого Закону «Про соціалізацію землі» з деякою модернізацією. Зрозуміло, що такий законопроект викликав різко негативне ставлення великих землевласників.