Розділ «Епілог ПАМ’ЯТЬ»

Коридори вузькі й темні, стіни мокрі та слизькі. Коли наглядач прочинив двері до чоловічої камери, я спіймала на собі погляди голих вкритих татуюваннями людей, які лежали на нарах. Побачивши, що чоловіки роздягнені, наглядач швидко зачинив двері, даючи їм можливість одягнутися. Він відчинив двері знову. Я зайшла до камери і побачила там близько 20 чоловіків, вишикуваних у шеренгу, яким зовсім не подобалося таке вторгнення у їхні справи. Вони бурмотіли щось односкладове у відповідь на запитання, які ставила їм Галина, переважно втупившись у бетонну підлогу. Здається, до того, як ми прийшли, вони грали в карти; наглядач швидко нас звідти вивів.

У жіночій камері ми пробули довше. У кутку був туалет. За винятком цього, все інше начебто зійшло зі сторінок спогадів 1930-х років. На шворці під стелею сушилася нижня білизна; у камері було дуже гаряче і задушливо від поту, поганої їжі, вологи і виділень. Жінки, теж напіводягнені, сиділи на нарах, розміщених під стінами, і лаялися з наглядачем, вигукуючи вимоги і скарги. Виглядало все так, начебто я зайшла до камери, у яку Ольга Адамова-Сліозберг потрапила 1938 року. Я ще раз повторю її опис: «…склепінні стіни у патьоках, по обидва боки вузького проходу суцільні нари, забиті тілами; на мотузках сушилися якісь ганчірки. Все затягнуто махорковим димом. Було шумно, хтось сварився і кричав, хтось уголос плакав»[2020].

У сусідній камері для малолітніх було менше в’язнів, та обличчя їхні були сумніші. Галина дала носовичка 15-річній дівчині в сльозах, яку звинувачували у крадіжці рубльового еквівалента десяти доларів. «Ти, — сказала Галина, — тут працюй над алгеброю, скоро ти звідси вийдеш». Чи принаймні вона на це сподівалася: Галина зустрічалася з багатьма людьми, які місяцями сиділи в тюрмі без суду, а ця дівчина пробула тут лише якийсь тиждень.

Після цього ми розмовляли з начальником тюрми, який тільки знизував плечима, коли ми запитували про дівчину з камери для малолітніх, про в’язня, який уже багато років сидів у камері смертників, але стверджував, що не винний, про погане повітря і відсутність каналізації. «Все зводиться до грошей», — казав він. Просто немає достатньо грошей. Наглядачам погано платять. Рахунки за електрику накопичуються, тому й у коридорах темно. Немає грошей на ремонт, на оплату прокурорам і суддям, немає грошей на суди. В’язням потрібно чекати своєї черги, поки прийдуть гроші.

Мене це не переконало. Гроші це проблема, та річ не тільки в них. Якщо російські тюрми виглядають так, як у спогадах Адамової-Сліозберг, якщо суди і кримінальне слідство в Росії ведуться лише для видимості, то це почасти тому, що радянська спадщина не тяжіє неспокійною совістю над тими, хто керує системою кримінального судочинства в Росії. Минуле не переслідує російську таємну поліцію, російських суддів, російських політиків і російську бізнесову еліту.

Але поки що дуже мало людей у сучасній Росії відчувають минуле як тягар чи як обов’язок. Минуле — це поганий сон, який слід забути, чутка, на яку не слід звертати увагу. Як великий зачинений ящик Пандори, минуле чекає прийдешніх поколінь.

Наше західне нерозуміння масштабів і значення того, що відбувалося у Радянському Союзі і Центральній Європі, звичайно, не має для нас таких самих значних наслідків, як для мешканців тих країн. Терпимість до ексцентриків, що «заперечують» ГУЛАГ у наших університетах, не знищить морального ладу нашого суспільства. Все ж таки холодна війна закінчилася, і комуністичні партії на Заході не мають жодної інтелектуальної чи політичної сили.

Та незважаючи на це, якщо ми не намагатимемося краще пам’ятати, наслідки будуть і для нас. По-перше, наше розуміння подій, що зараз відбуваються у країнах колишнього Радянського Союзу, і далі буде спотворюватися неправильним розумінням нами історії. Знову ж таки, якби ми справді знали, що Сталін зробив з чеченцями, і якби ми вважали це жахливим злочином проти чеченського народу, то не тільки Володимир Путін не здатен був би так само чинити зараз, а й ми не змогли б сидіти і байдуже на це дивитися. Падіння Радянського Союзу не привело до тієї самої мобілізації сил Заходу, яка мала місце після Другої світової війни. Коли впала нацистська Німеччина, решта Заходу створила НАТО і Європейське співтовариство — почасти для того, щоб Німеччина більше не змогла знову вийти за межі цивілізованих стандартів. На відміну від цього лише після 11 вересня 2001 року західні держави почали серйозно переглядати свою політику безпеки, що склалася після холодної війни, та й тут причини були сильнішими за потребу повернути Росію до західної цивілізації.

Але, зрештою, зовнішньополітичні наслідки не є найважливішими. Бо якщо ми забудемо ГУЛАГ, то рано чи пізно для нас буде тяжко зрозуміти нашу власну історію. То навіщо ж тоді була та холодна війна? Чи тому, що божевільні праві політики у змові з військово-промисловим комплексом і ЦРУ все це придумали і присилували два покоління американців і західних європейців на неї погоджуватися? Чи було таки щось важливіше? Суперечок чимало і досі. 2002 року в статті у британському консервативному журналі «Spectator» було висловлено думку, що холодна війна була «одним з найнепотрібніших і найвипадковіших конфліктів за всю історію»[2021]. Американський письменник Гор Відал теж вважає, що холодна війна — це «сорок років безглуздих війн, які привели до боргу в п’ять трильйонів доларів»[2022].

Ми вже забуваємо, що нас мобілізувало, що нас надихало, що так довго об’єднувало «західну цивілізацію»: ми забуваємо, проти чого саме ми боролися. Якщо ми не будемо краще пам’ятати історію іншої частини європейського континенту, історію іншого тоталітарного режиму XX століття, то це ми, зрештою, будемо тими, хто не розумітиме свого минулого, тими, хто не дізнається, як наш світ став таким, яким він є.

І це стосується не тільки нашого власного минулого. Бо якщо ми й далі забуватимемо половину європейської історії, то викривиться і наше знання про саме людство. Кожна з великих трагедій XX століття була унікальною: ГУЛАГ, Голокост, знищеня вірменів, масове убивство в Нанкіні, культурна революція, революція в Камбоджі, боснійські війни та ще багато інших. Кожна з цих подій має власні, відмінні від інших, історичні, філософські й культурні корені, кожна відбувалася на тлі власних обставин, які більше ніколи не повторяться. Тільки наша здатність принижувати, нищити і дегуманізувати таких самих людей, як ми, повторювалася — і повторюватиметься — знову і знову: перетворення нами своїх сусідів на «ворогів», зведення нами опонентів до вошей, паразитів чи шкідливих бур’янів, чергове відкриття нами думки, що наші жертви — це нижчі, менші чи злі істоти, варті лише ув’язнення, вигнання або смерті.

Чим краще ми розуміємо те, як різні суспільства перетворювали своїх сусідів і співгромадян з людей на неживі предмети, чим більше ми знаємо про конкретні обставини, які призводили до кожного випадку масових страждань і масових вбивств, тим краще ми розумітимемо темний бік нашої людської природи. Ця книжка написана не для того, щоб, за відомим штампом, «це не повторилося знову». Ця книжка написана тому, що майже напевно це повториться знову. Тоталітарні ідеології мали і мають для багатьох мільйонів людей потужну притягальну силу. Знищення, за словами Ганни Арендт, «об’єктивного ворога» залишається фундаментальною метою багатьох диктатур. Нам потрібно знати, чому — і кожна історія, кожні спогади, кожен документ в історії ГУЛАГу становить шматочок мозаїки, веде до пояснення. Без них ми, прокинувшись одного ранку, зрозуміємо, що не знаємо, хто ми є.