Розділ «Епілог ПАМ’ЯТЬ»

Проте важливішим за брак пам’ятників є брак поінформованості суспільства і усвідомлення громадськістю. Часом здається, що величезні почуття і пристрасті дискусій горбачовської епохи просто зникли разом з Радянським Союзом. Так само раптово зникли розмови про справедливість до жертв. Хоча про це багато говорилося в кінці 1980-х років, російський уряд ніколи не притягував до суду навіть тих, хто дійсно відповідав за катування і масові вбивства. На початку 1990-х років один учасник масового вбивства польських офіцерів у Катині ще був живий. Перед його смертю у КГБ провели з ним бесіду, його просили пояснити, яким чином — технічно — проводилися ці вбивства. В рамках жесту доброї волі плівку із записом цієї розмови було передано аташе з питань культури посольства Польщі. Ніхто ніколи навіть не говорив, що того чоловіка потрібно було б судити — в Москві, Варшаві чи в якомусь іншому місці.

Звісно, суди не завжди є найкращим шляхом, яким можна прийти до примирення з минулим. Після Другої світової війни у Західній Німеччині до суду було притягнуто 85 тисяч нацистів, проте засуджено з них було менш як сім тисяч. У цих трибуналах процвітала корупція, дуже великий вплив на них мали особиста неприязнь і сварки. Сам Нюрнберзький процес був прикладом «справедливості переможця», заплямованої сумнівною законністю і неоднозначними рішеннями; не в останню чергу причиною цього були радянські судді, які краще за будь-кого іншого знали про відповідальність своєї сторони за масові вбивства.

Але крім судів існують і інші методи віддати належне злочинам минулого. Можна, наприклад, створити «комісії встановлення істини», як це було зроблено у Південній Африці, які давали змогу жертвам офіційно і прилюдно розповісти про пережите, зробити злочини минулого предметом громадського обговорення. Існують офіційні розслідування — у Великобританії таке розслідування 2002 року проводилося парламентом з приводу обставин масового вбивства «кривавої неділі» у Північній Ірландії, що відбулося 30 роками раніше. Існують урядові розслідування, урядові комісії, публічні вибачення — але російський уряд ніколи не розглядав жодного з цих варіантів. Крім короткого безрезультатного «суду» над Комуністичною партією, в Росії не було жодних заходів, що мали б на меті відкриття правди про минуле, жодних парламентських слухань, жодних офіційних розслідувань масових вбивств чи таборів в СРСР.

Результат: через півстоліття після закінчення війни німці все ще регулярно обговорюють питання компенсацій жертвам, вшанування пам’яті і нових інтерпретацій історії періоду нацизму, та навіть питання, чи мають німці, що належать до молодших поколінь, нести на собі провину за злочини нацистів. Через півстоліття після смерті Сталіна в Росії немає жодних подібних суперечок, тому що пам’ять про минуле не стала живою частиною суспільної свідомості.

У 1990-х роках тривав процес дуже повільної реабілітації. На кінець 2001 року у Росії було реабілітовано близько 4,5 мільйона політичних в’язнів, а державна реабілітаційна комісія повідомляла, що має розглянути ще півмільйона справ. Ті жертви — ще сотні тисяч, а можливо, й мільйони людей, які не поставали перед судом, звичайно, будуть з цього процесу виключені[2013]. Але хоча сама комісія є серйозною і має добрі наміри, хоча до її складу входять поряд з чиновниками також і уцілілі табірники, ніхто з нею пов’язаний насправді не вважає, що політики, які її створили, насправді керуються прагненням до «істини і примирення», за словами англійського історика Кетрін Меррідейл. Вона, швидше, була покликана покласти край дискусіям щодо минулого, заспокоїти жертви, давши їм трохи додаткових рублів і безкоштовний проїзд у транспорті, та уникнути глибшого розгляду проблем сталінізму та його спадщини.

Для такого громадського мовчання існують і добрі, принаймні пробачні, пояснення. Більшість росіян справді увесь свій час займаються цілковитим перетворенням своєї економіки і суспільства. Епоха Сталіна давно минула, і з того часу багато що сталося. Посткомуністична Росія — це не післявоєнна Німеччина, у якій про найжахливіші звірства суспільство добре пам’ятало. На початку XXI століття для більшості населення події середини XX видаються давньою історією.

Важливіше, можливо, те, що багато росіян вважають, що про минуле вже багато говорилося раніше, і з цього майже нічого не вийшло. Принаймні коли запитуєш росіян старшого віку, чому тепер так мало згадують про ГУЛАГ, вони відмахуються: «1990 року про це тільки й говорили, більше нам не потрібно». Ще більше ускладнює становище те, що тема ГУЛАГу та сталінських репресій у свідомості багатьох людей змішується з «демократами-реформаторами», які ініціювали дискусію про минуле Радянського Союзу. Оскільки тепер вважається, що політичні лідери цього покоління зазнали краху — їхнє правління пов’язується з корупцією і хаосом, — на всі розмови про ГУЛАГ кидає тінь саме ця асоціація.

Питання пам’яті і вшанування жертв політичних репресій також ускладнюється — про що вже йшлося у вступі — наявністю дуже й дуже багатьох жертв інших трагедій радянської доби. «Справа ще більше ускладнюється тим, — пише Кетрін Меррідейл, — що дуже багато людей зазнавали постійних страждань; вони можуть однаково справедливо сказати, що вони і ветерани війни, і жертви репресій, і діти репресованих, і жертви голоду»[2014]. Існує багато пам’ятників жертвам війни, і, здається, деякі росіяни гадають: хіба цього не досить?

Але є й інші, менш пробачні причини цієї глибокої мовчанки. Багато росіян пережили розпад Радянського Союзу як глибоку образу особистої гідності. Можливо, стара система була погана, думають вони тепер, — та вона принаймні була могутньою. А тепер, коли ми втратили ту могутність, ми не хочемо чути, що та держава була погана. Це надто болісно — як погано говорити про померлих.

Дехто все ще відчуває страх перед тим, що може відкритися в минулому, якщо шукати надто наполегливо. 1998 року російсько-американська журналістка Маша Гессен розповідала, що вона відчула, коли дізналася, що її бабуся, добра старенька єврейська пані, служила цензором — вона правила матеріали зарубіжних кореспондентів, що працювали у Москві. А ще вона дізналася, що інша її бабуся, ще одна добра єврейська пані, колись хотіла влаштуватися на роботу в таємну поліцію. Обидві робили це від безвиході, а не через свої переконання. Тепер, пише вона, вона знає, чому її покоління утримується від надто суворого засудження покоління своїх дідів і бабусь: «Ми їх не викриваємо, не судимо і не засуджуємо… просто, ставлячи такі питання, кожен з нас ризикує зробити боляче дорогій нам людині»[2015].

Голова російської реабілітаційної комісії ставить питання ще різкіше: «Суспільство байдуже до злочинів минулого, — сказав він мені, — тому що в них брало участь дуже багато людей»[2016]. Радянська система втягнула мільйони і мільйони людей у різні форми співробітництва і поступок. Багато людей на це йшли охоче, однак робити жахливі речі примушували і гідних в іншому людей. Вони самі, їхні діти й онуки не завжди хочуть зараз про це згадувати.

Але найзначніша причина браку громадської дискусії полягає не в страхах молодшого покоління і не в комплексі меншовартості й почутті провини їхніх батьків. Найважливіша проблема радше полягає у владі і престижі тих, хто сьогодні править не лише в Росії, а й у більшості країн колишньої Радянського Союзу і країн — його сателітів. У грудні 2001 року, рівно через десять років після розпаду СРСР, у 13 з 15 колишніх радянських республік при владі були комуністи; так само багато їх у колишніх країнах Радянського блоку, включно з Польщею — країною, що віддала багато сотень тисяч своїх громадян до радянських таборів і на заслання. Навіть у тих країнах, де влада належить не прямим ідеологічним спадкоємцям комуністичної партії, колишні комуністи та їхні діти чи симпатики займають значне місце серед інтелектуальної, медійної та бізнесової еліт. Президент Росії Володимир Путін є колишнім співробітником КГБ, що з гордістю називає себе «чекістом». На своїй попередній посаді прем’єр-міністра він зробив симптоматичний крок, відвідавши штаб-квартиру КГБ на Лубянці у річницю заснування ЧК і відкривши меморіальну дошку Юрію Андропову[2017].

Панування колишніх комуністів і брак громадської дискусії щодо минулого посткомуністичного світу — це не просто збіг. Говорячи прямо, колишні комуністи безпосередньо зацікавлені у приховуванні минулого: воно плямує їх, підриває їх, шкодить їхнім претензіям на «реформаторство» — навіть коли вони особисто не мають нічого спільного зі злочинами минулого. В Угорщині колишня комуністична партія, яка тепер називається соціалістичною, чинила запеклий опір відкриттю музею, присвяченого терору і його жертвам. Коли колишня комуністична партія, що зветься тепер соціал-демократичною, шляхом парламентських виборів прийшла до влади у Польщі, вона негайно скоротила фінансування Польського інституту національної пам’яті, створеного її попередниками-правоцентристами. Є дуже і дуже багато пояснень того, чому державний пам’ятник мільйонам жертв так і не поставили в Росії, але той самий Олександр Яковлєв дав мені найкоротше пояснення: «Пам’ятник побудують, — сказав він, — коли ми, старше покоління, всі помремо».

І це важливо: невизнання, нерозкаяння і брак обговорення історії комуністичного минулого каменем лежить на багатьох країнах посткомуністичної Європи. Чутки про зміст «секретних папок» продовжують дестабілізувати поточну політику: вони позначилися, щонайменше, на кар’єрах одного польського й одного угорського прем’єр-міністрів. Давні стосунки між братерськими комуністичними партіями мають свої наслідки і сьогодні. У багатьох місцях апарат таємної поліції — кадри, обладнання, приміщення — залишився фактично незмінним. Випадкове виявлення кісток жертв може несподівано привести до суперечок і роздратування[2018].

Найбільше минуле тяжіє над Росією. Росії дісталися залишки радянської могутності — а також і потужний державний апарат Радянського Союзу, його військо й імперські цілі. У результаті наслідки браку пам’яті у Росії є набагато згубнішими, ніж в інших колишніх комуністичних країнах. Діючи від імені Радянської Батьківщини, Сталін депортував чеченський народ у казахські степи, де половина з них померла, а решта мала зникнути разом зі своєю мовою і культурою. Через п’ятдесят років, повторюючи дії минулого, Російська Федерація в ході двох війн зруйнувала чеченську столицю місто Грозний і вбила десятки тисяч цивільних чеченців. Якби російський народ і російська еліта пам’ятали — на внутрішньому рівні, рівні почуттів, — що зробив з чеченцями Сталін, то вони б у 1990-ті роки не вторгалися в Чечню — ні вперше, ні вдруге. Вчинити так з моральної точки зору було б тим самим, що післявоєнній Німеччині вторгнутися в Західну Польщу. Дуже мало росіян дивляться на це подібним чином — і це є свідченням того, як мало вони знають про власну історію.

Є також наслідки і для формування в Росії громадянського суспільства та розвитку верховенства права. Говорячи прямо, якщо негідники старого режиму залишаються непокараними, то перемоги добра над злом бути не може. Це може видаватися похмурим, проте воно має значення для політики. Для того, щоб більшість людей поважала громадський порядок, поліції не потрібно постійно ловити усіх злодіїв, але значну їх частину — потрібно. Ніщо так не заохочує беззаконня, як злодії, що залишаються безкарними, живуть зі своїх злочинів і сміються в обличчя суспільству. У співробітників таємної поліції залишаються квартири, дачі і великі пенсії. Їхні жертви залишаються бідними й упослідженими. Для більшості росіян тепер здається, що чим більше ви колись співробітничали з владою, тим мудріші були. За аналогією: чим більше ви дурите і брешете тепер, тим ви тепер мудріші.

На дуже глибинному рівні дещо з ідеології ГУЛАГу живе в установках і світогляді нової російської еліти. Одного разу мені довелося бути слухачкою класичної нічної російської розмови на кухні, яка відбувалася у квартирі моїх московських друзів. Якось, дуже пізно ввечері, двоє учасників розмови — успішні підприємці — почали говорити: «Які ж то дурні, які легковірні росіяни! І наскільки ж то ми розумніші!» Старий сталінський поділ людей на категорії — могутню еліту і нікчемних "ворогів" — живе у невіглаському презирстві нової російської еліти до своїх співвітчизників. Якщо ця еліта невдовзі не визнає цінності й важливості усіх громадян Росії, не поважатиме їхні громадянські та людські права, Росія зрештою приречена стати сьогоднішнім Північним Заїром, краєм, який населяють жебраки-селяни і мільярдери-політики, котрі тримають свої статки у швейцарських банках, а свої реактивні літаки на злітних смугах із постійно запущеними двигунами.

Трагедія полягає ще й у тому, що брак зацікавленості Росії своїм минулим призводить не тільки до позірної відсутності жертв, а й до справжньої відсутності героїв. Імена тих, хто чинив опір Сталіну — студентів, таких, як Сусанна Печуро, Віктор Булгаков і Анатолій Жигулін, організаторів табірних повстань і бунтів, дисидентів від Сахарова до Буковського і Орлова, — мають бути в Росії так само широко відомі, як у Німеччині імена учасників змови проти Гітлера. Неймовірно багату літературну спадщину табірників — історії людей, чия людяність перемогла жахливі умови радянських концентраційних таборів, — слід краще читати, краще знати, частіше цитувати. Якби діти краще знали цих героїв і їхні історії, вони б могли знайти предмети гордості навіть у російському радянському минулому, а не тільки в її імперській історії і військових перемогах.

Та брак пам’яті має також і більш матеріальні, практичні наслідки. Можна, наприклад, твердити, що неналежне ставлення до минулого також пояснює і нечутливість до певних різновидів цензури і до постійної всюдисущості таємної поліції, яка зараз називається «Федеральная служба безопасности» — ФСБ. Більшість росіян не дуже переймаються можливістю того, що ФСБ читає їхню пошту, слухає телефони і заходить до приватних помешкань без належного судового рішення. Не дуже вони переймаються і, наприклад, тривалим переслідуванням з боку ФСБ еколога Олександра Нікітіна, котрий писав про шкоду, якої завдає Балтійському морю російський Північний флот[2019].

Байдужістю до минулого також почасти пояснюються і відсутність реформ у судовій і пенітенціарній системах. 1998 року я побувала у центральній тюрмі міста Архангельська. Колись Архангельськ був однією зі «столиць» ГУЛАГу, через нього проходили шляхи до Соловецьких островів, Котласа, Каргопольлагу та інших північних табірних комплексів. Міська тюрма, збудована ще до Сталіна, з тих часів, здається, змінилася мало. Я побувала там у супроводі Галини Дудіної, жінки, яка займається дуже рідкісною для пострадянського світу справою: вона — захисник прав в’язнів. Коли ми йшли у супроводі мовчазного наглядача коридорами цієї кам’яної будівлі, здавалося, що ми йдемо у минуле.