Розділ 3. ОПЕРАЦІЯ «КРИМНАШ»

Далі російський президент перейшов до історичних паралелей, щоправда, у своєму специфічному розумінні. Ними він спробував виправдати астрономічні результати «загальнокримського референдуму» й пояснити, чому Росія вирішила «приєднати» Крим: «16 березня в Криму відбувся референдум, він пройшов у повній відповідності до демократичних процедур і міжнародно-правових норм. У голосуванні взяли участь більше 82% виборців. Більше 96% висловилися за возз’єднання з Росією. Цифри гранично переконливі. Щоби зрозуміти, чому був зроблений саме такий вибір, досить знати історію Криму, знати, що значила й значить Росія для Криму й Крим для Росії. У Криму буквально все пронизане нашою спільною історією й гордістю. Тут древній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир. Його духовний подвиг — навернення до православ’я — визначив загальну культурну, ціннісну, цивілізаційну основу, яка об’єднує народи Росії, України та Білорусії. У Криму — могили російських солдатів, мужністю яких Крим у 1783 році був узятий під Російську державу. Крим — це Севастополь, місто-легенда, місто великої долі, місто-фортеця й батьківщина російського чорноморського військового флоту. Крим — це Балаклава й Керч, Малахів курган і Сапун-гора. Кожне з цих місць святе для нас, це символи російської військової слави й небаченої доблесті».

Путін далі вирішив порівняти Крим із Росією, розповівши, що оскільки півострів є унікальним сплавом культур і традицій різних народів, то «він так схожий на велику Росію, де протягом століть не зник чи не розчинився жоден етнос». Щоправда, перейшовши до цих самих етносів, глава Кремля грубо перекрутив кількість населення відповідно до національної приналежності. Так, Путін відверто збрехав, коли сказав, що з 2,2 мільйона жителів Кримського півострова — «майже півтора мільйона росіян, 350 тисяч українців, які переважно вважають російську мову своєю рідною мовою, і приблизно 290 — 300 тисяч кримських татар, значна частина яких, як показав референдум, також орієнтуються на Росію».

Уже тут зроблено навмисну фальсифікацію. Згідно з останнім переписом населення України у 2001 році на території АР Крим та міста Севастополя росіянами за національністю назвали себе 1 млн 450 тис. 394 осіб, українцями 576 тис. 647. Питання: якщо кількість росіян у підрахунку Владіміра Путіна тільки зросла, куди ж поділися аж 226 тисяч українців?! Проте відповідь на нього розкриється трохи згодом, у жовтні 2014 року, коли російська окупаційна влада проводитиме так званий «перепис у Кримському федеральному окрузі та місті федерального значення Севастополь». Тоді росіянами назвуть себе вже 1 млн 492 тис. 078 жителів, а українців стане лише 344 тис. 515. У процентному співвідношенні в період 2001–2014 років кількість тих, хто назвав себе українцями, зменшилася просто катастрофічно — з 24,01% до 15,08! Чи не тому це сталося, що Путін заздалегідь спустив згори дозволену кількість українців? Пасаж щодо кримських татар, які «орієнтуються на Росію», можна навіть не коментувати.

Зрештою, перекручування Путіним статистичних даних щодо кількості етнічних українців у Криму стане зрозумілим з огляду на його чергове співання мантри про «єдиний народ». У промові він навмисне наголосив на тому, що росіяни й українці не просто близькі сусіди, але «фактично один народ. <…> Стародавня Русь — це наш спільний витік, ми все одно не зможемо одні без одних».

У промові Путін апелював до більшовиків, які приєднали свого часу до УРСР «значні території історичного півдня Росії, і сьогодні це сучасний південний схід України». Ось це покликання на український «юго-восток» стане остаточно зрозумілим геть незабаром, коли російські спецслужби запустять план дестабілізації сходу України.

А коли справа дійшла до передачі Криму Україні Хрущовим, Путін поскаржився, що «це рішення було прийнято з очевидними порушеннями чинних у той час конституційних норм. Питання ухвалили кулуарно».

Путін розповідав «російську історію», але опис подій дуже нагадував сьогодення. Він звертався до абсолютно нереальних історичних подій, наголошуючи, що в 1954 році керівництво СРСР здійснило нібито незаконний акт щодо Кримської області, яку передало зі складу РРФСР до УРСР. Або вдавався до відверто дивних рефлексій — здається, не без психіатричного підкладу: «Сьогодні, через уже багато років, я чув, як кримчани, геть недавно, говорять, що тоді, у 1991 році, їх передали з рук у руки, просто як мішок картоплі». Хотів того Путін чи ні, але тим самим визнав, що відібрати цей «мішок» Росія намагалася вже понад двадцять років, постійно педалюючи право Криму на самовизначення.

Зовсім сміховинною видається апеляція Путіна до почуття жалю: «Важко з цим не погодитися. Російська держава, що ж вона? Ну що, Росія? Опустила голову й змирилася, проковтнула цю образу. Наша країна перебувала тоді в такому важкому стані, що просто не могла реально захистити свої інтереси. Але люди не могли змиритися з кричущою історичною несправедливістю». Мовляв, у 1991 році сильні й заможні колишні республіки СРСР розбіглися, обікравши знедолену РРФСР. Так, ніби не вона мала в Союзі всіх державотворчих преференцій.

Чи не тому Путін усіляко намагався зробити вигляд, що йому нічого невідомо про підписаний і ратифікований Верховною Радою України та Державною думою Росії так званий Великий договір 1997 року, яким Росія остаточно визнала територіальні кордони України, а також узяла на себе зобов’язання стосовно делімітації та демаркації кордону. Путін використовував ідіотські, як для випускника Ленінградського юрфаку, формулювання, що Росія начебто «визнала» Крим частиною України, хоча насправді Великий договір у 1997 році не залишив жодної двозначності, чітко закріпивши статус Автономної Республіки Крим та міста Севастополь як невід’ємних частин України.

Путін про переговори з Леонідом Кучмою: «Сьогодні можна відверто говорити, я хочу з вами поділитися деталями переговорів, що проходили на початку 2000-х років. Тоді президент України Кучма попросив мене прискорити процес делімітації російсько-українського кордону. До тих пір цей процес практично не рухався. Росія начебто визнала Крим частиною України, але переговори про делімітацію кордону не проводилися. Розуміючи всі складнощі цього процесу, проте я відразу дав указівку російським відомствам активізувати цю роботу — роботу з оформлення кордону, щоби було зрозуміло всім: погоджуючись на делімітацію, ми фактично та юридично визнавали Крим українською територією, тим самим остаточно закривали це питання».

Усі ці дивні, як для юриста пасажі, наводили на думку: «Чому ж через п’ятнадцять років Путін передумав?» — «[Ми] розраховували, що Україна буде нашим добрим сусідом, що росіяни й російськомовні громадяни в Україні, особливо на її південному сході та в Криму, житимуть в умовах дружньої, демократичної, цивілізованої держави, що їхні законні інтереси будуть забезпечені відповідно до норм міжнародного права. Однак ситуація стала розвиватися по-іншому. <…> За роки „самостійності“, незалежності, влада, що називається, їх „дістала“, остогидла просто. Мінялися президенти, прем’єри, депутати Ради, але не мінялося їхнє ставлення до своєї країни й до свого народу. <…> Ті, хто стояв за останніми подіями в Україні, переслідували інші цілі: вони готували державний переворот черговий, планували захопити владу, не зупиняючись ні перед чим. У хід були пущені й терор, і вбивства, і погроми. Головними виконавцями перевороту стали націоналісти, неонацисти, русофоби та антисеміти. Саме вони багато в чому визначають і сьогодні ще досі життя в Україні. <…> Легітимної виконавчої влади в Україні досі немає, розмовляти ні з ким. <…> Потрапити на прийом до деяких міністрів нинішнього уряду можна тільки з дозволу бойовиків Майдану. <…> Тим, хто чинив опір путчу, відразу почали загрожувати репресіями та каральними операціями. І першим на черзі був, звичайно, Крим, російськомовний Крим. У зв’язку з цим жителі Криму й Севастополя звернулися до Росії із закликом захистити їхні права й саме життя, не допустити того, що відбувалося, та й зараз ще відбувається й у Києві, і в Донецьку, у Харкові, у деяких інших містах України. Зрозуміло, ми не могли не відгукнутися на це прохання, не могли залишити Крим і його жителів у біді, інакше це було б просто зрадою».

Путін також розповів, нібито ще не скористався своїм правом «застосувати російську армію в Україні» та вкотре повторив мантру «нас там не було»: «Збройні сили Росії не входили до Криму, вони там уже і так були відповідно до міжнародного договору. Так, ми посилили наше угруповання, але при цьому — хочу це підкреслити, щоб усі знали й чули, — ми навіть не перевищили граничної штатної чисельності наших збройних сил у Криму, а вона передбачена в обсязі 25 тисяч осіб, у цьому просто не було необхідності».

Аналізує події Арсеній Яценюк: «Росія на початку незаконної анексії Криму умисно не порушувала жодного з пунктів про перебування Чорноморського флоту у Криму. Там була максимальна наявність угрупування, здається, 25 тисяч. І вони дійшли до 23. Це означає, що Путін усе прорахував, він знає, що таке військові злочини, тому вони не перевищили цієї граничної межі. Це неможливо було б приховати, і тоді їх би притягнули до відповідальності за скоєння військового злочину. А там, де вони захоплювали території, реально блокували, там були начебто не російські військові, а так звані „зелені чоловічки“. Тільки це не врятує Путіна від трибуналу».

Президент РФ скористався результатами закликів української влади до своїх військових не застосовувати зброю та заявив, що ніхто не стріляв, бо «не було окупації». Причому, як кожен агресор, Путін не втримався від того, щоби не повторити звинувачення на свою ж адресу: «Нам кажуть про якусь російську інтервенцію в Криму, про агресію. Дивно це чути. Щось не пригадую з історії жодного випадку, щоб інтервенція проходила без одного-єдиного пострілу й без людських жертв».

Жодне з цих тверджень Путіна не відповідало дійсності. По-перше, людські жертви на території Криму в цей момент вже були — це і 39-річний кримський татарин Решат Аметов, викрадений «самообороною» й закатований; і 36-річний етнічний росіянин український прапорщик Сергій Кокурін, уродженець Сімферополя, якого саме в цей день, 18 березня, убито двома пострілами в серце під час штурму фотограмметричного центру в/ч А3684.

Так само не відповідало дійсності твердження Путіна, що інтервенція не відбулася, бо не було жодного пострілу. Насправді такі аналогії в історії вже були. На цю небезпечну й страшну подібність вказували вже російські й міжнародні експерти — саме в такий спосіб нацисти спочатку анексували територію Австрії, а згодом Чехословаччину.

Не обійшлося в промові Путіна й без критики США, щоправда, склалося враження, що він говорив саме про сучасну Росію: «Наші західні партнери на чолі зі Сполученими Штатами Америки воліють у своїй практичній політиці керуватися не міжнародним правом, а правом сильного. Вони повірили у свою обраність і винятковість, у те, що їм дозволено вирішувати долі світу, що праві можуть бути завжди тільки вони. Вони діють так, як їм заманеться: то тут, то там застосовують силу проти суверенних держав, вибудовують коаліції за принципом „хто не з нами, той проти нас“».

Використав Путін і низку інших маніпулятивних тверджень, зокрема говорячи, що до влади в Україні, унаслідок повалення режиму Януковича, прийшли націоналістичні, антисемітські та бандерівські сили. Він учергове підтримав власну пропаганду, лякаючи всіх міфічними бандерівцями в Криму: «Але він ніколи не буде бандерівським! Крим — це наше спільне надбання й найважливіший фактор стабільності в регіоні. І ця стратегічна територія повинна перебувати під сильним, стійким суверенітетом, який за фактом може бути тільки російським сьогодні. Інакше, дорогі друзі (звертаюся і до України, і до Росії), ми з вами — і росіяни і українці — можемо взагалі втратити Крим, причому в недалекій історичній перспективі».

Традиційно лякав Путін кримчан і «агресивним блоком НАТО»: «Нагадаю також, що в Києві вже пролунали заяви про якнайшвидший вступ України в НАТО. Що означала б ця перспектива для Криму й Севастополя? Те, що в місті російської військової слави з’явився б натовський флот, що виникла б загроза для всього півдня Росії — не якась ефемерна, абсолютно конкретна. Усе, що реально могло б статися, це все те, що реально могло б статися, якби не вибір кримчан. Спасибі їм за це. <…> Ви знаєте, я просто не можу собі уявити, що ми будемо їздити в Севастополь у гості до натовських моряків».

Путін також зробив традиційний для себе в останні роки різкий випад на адресу США та їхніх союзників, зазначивши, що «у випадку з Україною наші західні партнери перейшли межу, поводилися грубо, безвідповідально й непрофесійно», не замислюючись про наслідки. У результаті, за словами Путіна, «Росія опинилася на межі, від якої не могла вже відступити».