Розділ «Примари Губбету»

айже в кожному оповіданні або щоденнику про Африку ви зустрінете приблизно такі слова: «Легкий вітерець ущух, над головою, мов великий кавун, повис червоний місяць. Йoro проміння освітлює безкрайню пустелю». Сьогодні те ж саме можемо сказати і ми. Губбет Мус Нефіт (широку затоку в архіпелазі Дахлак) з трьох боків оточує плоска, майже врівень з водою, піщана долина.

Затока з'єднується з морем двома рукавами — одним широким, другим трохи вужчим. «Форміка» пройшла широким і кинула якір майже посеред затоки. В Червоному морі різниця між верхнім та нижнім рівнем води дуже велика, тому й припливи та відпливи тут надзвичайно бурхливі. Приплив або відплив народжує бурхливий, стрімкий потік води, який несеться чотири рази на добу по рукавах, що з'єднують затоку з морем, туди й назад. Не так-то легко пройти в затоку. «Форміка» довго змушена чекати слушного моменту. Коли під час відпливу плаваєш в рукаві, почуваєш себе так, ніби тебе несе стрімка гірська річка: зовсім не рухаючи ластами, летиш на повній швидкості серед зграйок маленьких та великих риб (вони, навпаки, з усієї сили махають хвостами для того, щоб утриматися на місці), поруч пливуть довгі водорості.

АКУЛА В НІЧНІЙ ІМЛІ

Отже, африканська ніч та місяць. У місячному сяйві ліниво погойдується на якорі «Форміка». Дехто з нас намагається не слухати простуджене виття електромашини, яка дає струм для цілої низки ламп, занурених у воду. Дехто, навпаки, перегнувшись через фальшборт, дивиться на риб, що випливають на поверхню, приваблені яскравим світлом, слідкує за планктонною сіткою, якою так вправно орудують досвідчені руки наших вчених.

Наукова група бере проби. Вони надзвичайно цікаві. Ось планктонна сітка витягла малесеньких риб. Їхній кістяк та нутрощі наче загорнуті в нейлоновий дощовик, настільки прозоре в них тіло. Ми бачимо темних та світлих рачків і, нарешті, майже мікроскопічні живі організми, щось на зразок мальків та інфузорій. Цікаві знахідки Баск'єрі одразу розміщує в банках, наклеює ярлики, на котрих записано, де, коли, на якій глибині було взято пробу.

Раптом мирний спокій вечора порушує несподіване видіння: до світлого конусу стрілою летить акула. Ми вже звикли до них, бачили їх сотнями, але зараз крик подиву мимоволі вихоплюється з грудей — настільки ця акула велика та енергійна. Сьогоднішній випадок згодом, коли ми почнемо робити підсумки своїм спостереженням над акулами, дасть немало для обгрунтування наших теорій.

ГРІЗНІ ОСТАНКИ

Вранці, пливучи в каламутній воді на великій глибині недалеко від «Форміки», я раз у раз уважно придивляюся до кожної тіні і перевіряю, чи не відстав човен з Мазіно та Джорджо.

Вчорашня акула кожної хвилини примарою встає перед очима. Крім того, велика глибина та погана видимість не сприяють спокійному настрою.

Я шукаю останки буксирного пароплава, який ось уже близько дванадцяти років лежить тут під водою. Дуже цікаво подивитися на нього, зробити кілька фотографій, а може, й «накрутити» якусь сценку… Але ніяк не можна відшукати мертве судно. Мазіно, спираючись на розповідь накуди, намагається якнайточніше визначити місце, де затонув буксир. Та здається, що обчислення і вимірювання він робить лише для годиться.

Через півгодини ми, нарешті, знайшли те, що шукали. В мутній воді видно чорну масу, яка тягнеться вгору. Це, мабуть, димова труба. Джорджо також пірнає у воду, і ми спускаємося на дно. Світло поступово зникає, і відчуття тривоги посилюється. Пливемо вздовж борту судна, схожого на темний мур, дивимося вгору; проти світла на кормі маячить щось схоже на палубні надбудови. Проте це нічого не пояснює і не заспокоює нас, ми ніяк не можемо позбутися почуття небезпеки. Під кормою, яка пофарбована в біле, — напис «Панарія». Поки Джорджо робить ще один знімок, я обминаю гвинт, і швидше на поверхню! Море сьогодні таке, що від нього можна чекати чого завгодно. Краще повернутися на сушу та докладніше розпитати накуду про останки кораблів, похованих на дні Губбет Мус Нефіту.

Останки… Їх чимало спочивало в цій затоці. В кожного корабля, уламки якого лежать на морському дні, був свій драматичний день, схожий на той, який видався тут дванадцять років тому.

МЕРТВІ СУДНА ТА ІСТОРІЯ ЇХ ЗАГИБЕЛІ

1941 рік. Сьоме квітня. Посеред Губбет Мус Нефіту йдуть на дно судна, понівечені вибухами та ненажерливим полум'ям сотень тисяч тонн нафти. Закінчується одна з останніх сторінок трагічної історії італійських кораблів у Червоному морі. Коли спалахнула війна, вони опинилися в пастці. Вночі тишу над затокою порушило гудіння бомбардувальників, і зразу ж після цього пролунав оглушливий вибух на смертельно пораненому

«Мадзіні», в трюмі якого були міни. Ще одна влучна бомба, і, мов смолоскип, запалав «Прометей». На протязі двох днів клекоче полум'я, освітлюючи загибель інших кораблів, пущених на дно своїми ж командами. Поволі занурюються в пучину «Уранія», «Боттечо», «Сауро», «Тріполітанія» та багато морських буксирів (серед них і «Панарія», яку ми щойно відвідали).

Накуді добре відомі всі подробиці трагічної події, бо він в той час був на службі в італійського морського командування в Ерітреї. Він продовжує свою розповідь і показує на дві білі щогли «Сауро», верхівки яких стирчать з води, та на поточений іржею корпус «Уранії». Це все, що залишилось на поверхні від флотилії, яка лежить тепер на дні Губбету.

Нас непереможно тягне познайомитися з мертвими кораблями Червоного моря, побувати на одному з них, щоб подивитися на нього востаннє. Палубні надбудови «Уранії» та «Сауро» наче закликають нас скористатися слушним випадком.

Нарешті планктонна хмара зникає з вод Губбету, і ми перетинаємо бухту.