Розділ «Шейх-Саїд»

Тільки-но я вистрілив, як за п'ять-шість метрів від мене блискавично майнула якась тінь… Те ж саме бачили і мої товариші. Це вперше з'явилися акули!

Згодом спостереження показали, що вони з'являються негайно, як тільки на гарпуні заб'ється поранена риба.

Джорджо та я сподіваємось ближче познайомитися з акулами і тому спускаємося на велику глибину за кілька сотень метрів від берега. Та все марно. Акули залишаються лише далекими тінями, обминаючи нас. Кожну хвилину можна чекати нападу з непрозорої каламутної води. Але все ж таки занурення на велику глибину дали свої результати. Ми мали можливість спостерігати і фотографувати життя риб за мадрепоровим бар'єром.

Великі зграї риб-арбалетів, чорних з жовтою стрічкою на хвості, пропливають повз нас. Величні рухи та забарвлення відрізняють їх од інших риб. Вони нагадують пихатих синьйорів, які прибули на карнавал у чорних фраках.

З'явилися бокси та смугасті умбрини. Вони завжди тримаються великими зграями. Умбрини (здебільшого жовті) некваплячись прогулюються біля скель. Їх так багато, що, здається, не буде кінця жовтуватому потоку.

Сині веретеноподібні сардини та інша дрібнота мелькають перед очима.

Урочисто пливуть сердиті червонувато-коричневі умбрини-велетні. Серед них трапляються екземпляри вагою близько п'ятдесяти кілограмів. До цих велетнів зовсім легко наблизитись на дуже коротку відстань. Умбрини-велетні плавають майже біля самого дна, а трохи вище над ними шугають в різні боки плескаті, сріблясті швидкі риби. Це трахіноти. Невдовзі, коли ми працюватимемо в дахлакських водах, ми користуватимемось ними наче дзвіночками, щоб викликати акул. І справді, їх легко підстрелити з рушниці, а поранені трахіноти більш, ніж будь-яка інша риба, приваблюють акул. Пояснюється це, мабуть, тим, що вони втрачають багато крові, а може (коли наші спостереження вірні), притягають хижаків моря відчайдушними криками.

Ще глибше, майже на самому піщаному дні, зустрічаються великі скати — найближчі родичі маленьких граціозних скатів, яких ми неодноразово бачили в коралових та мадрепорових колоніях.

У нас скати чорні, наче смола, а тут вони мають найрізноманітніші забарвлення: жовті в чорну цяточку, голубі, з фіолетовими плямами. Але найкрасивіші — це пантерові скати з хвостом, у п'ять чи шість разів довшим від тулуба.

ПАНТЕРОВІ СКАТИ РОБЛЯТЬ ХАРАКІРІ

Пантерові скати, як і багато їхніх родичів, мають на кінчику хвоста криву отруйну колючку, якою вони захищаються. Я хочу розповісти, як поводяться такі скати, коли їх ловить людина.

Такий випадок трапився вперше тут, біля Шейх-Саїду. Джіджі Стюарт підстрелив чудового ската і тягнув його на поверхню. Схожа на плескатий диск рибина тріпотіла на кінці списа. Раптом скат вдарив себе колючкою у бік і після короткочасних конвульсій здох. Джіджі звернув на це увагу і розповів усім. Ми вирішили, що це випадкове явище. Але Джіджі Стюарт та Джанні Рогі через місяць підстрелили біля Медекері іншого ската, що належав до тієї ж різновидності. Все повторилося з найменшими подробицями. А коли знов-таки Джіджі поранив третього ската, і він зробив те саме, що і його попередники, ми, звичайно, вже не могли не подумати про самогубство. І справді вкрай роздратований скат починає «молотити» своїм «дзьобом» куди попало і вбиває сам себе.

Скати, мадрепори, бокси, риби-папуги, чаплі, мангровії… Щодня острів та води поблизу нього приносять щось нове. Ми захоплено працюємо з ранку до вечора, набуваємо досвіду і з кожним днем почуваємо себе певніше в глибинах тропічного Червоного моря.

АРКІКО

Нам довелося зробити перерву в роботі, щоб поїхати в Аркіко. Ми всі, дванадцять чоловік, поїхали туди на старому розхитаному автомобілі, єдиному в Массауа таксі. Цей автомобіль Муссоліні подарував колись відомому ефіопському вельможі. Шофер, дотепний хлопець, возить з собою два чи три бруски льоду, щоб «не здохнути від спеки», і коли ми відчиняємо дверцята машини, нас обдає доброю порцією крижаної води.

Я умостився поруч з водієм, і мені люто заздрять мої товариші, бо це єдине місце, де є гарантія не віддати богу душу від спеки. За нами залишається на дорозі широка мокра стежка, наче проїхала автоцистерна з водою, а не звичайне таксі. Натерпівшись лиха, ми все-таки добралися до місця призначення.

Аркіко — типове африканське село, розташоване на південь від Массауа, на березі однойменної бухти.

На курному, спаленому сонцем березі з'являються раптом яскраво-зелені вікові пальми. В їх затінку розкинулося село. Перше, що ми побачили, — це старовинна турецька фортеця (і звідки тільки тут узялися турки?), потім пішли нужденні халупи, руїни, столики кафе, єдиними відвідувачами якого є мільйони мух, верблюди з дурними мордами, вони раз у раз пронизливо ревуть, аж мурашки бігають по спині. І, як завжди, незчисленні зграйки хлопчаків. Енца Букер купує барвисту подушечку. (В кожному селі вона купує барвисту подушечку. Я присягаюсь сам собі неодмінно завітати до неї в Неаполі, щоб подивитися, як вона розмістить їх у себе в хаті). Цікаво, що Аркіко — перший населений пункт, де Національну підводну експедицію не фотографували в традиційному вигляді: Вайлаті в центрі, Баск'єрі та Букер по боках. Завдяки цьому ми перебуваємо в чудовому настрої. Вайлаті зразу ж починає з головної мети нашої поїздки — з розшуків накуди. При цьому він безбожно хизується своїми глибокими знаннями арабської мови.

ЧИМ ЗАЙМАЮТЬСЯ НАКУДИ

Накуда — це досвідчений моряк, без якого неможливо плавати далеко від уторованих морських шляхів. Це людина, яка з самого дитинства, багато років водить самбуки на риболовлю і добре знає всі небезпечні місця в тутешніх водах.