Розділ «Експедиція в повному складі»

Після нашого повернення до Рима тільки й розмов, що про майбутнє занурення. Але багато часу відбирає інтенсивна підготовка до від'їзду, і організувати справу так, щоб вона викликала належну реакцію, зовсім не легко.

Минає цілий місяць клопоту та біганини, потім ще тиждень, потім ще один. Нарешті Вайлаті заявляє, що все гаразд. Букер відповідає, що він теж готовий.

Ідемо до Неаполя. Сіре сумне небо віщує зиму. Зайняті напруженою підготовкою до експедиції, ми не помічаємо, як летять дні, ніби час зовсім для нас не існує.

Першого листопада ранком військовий буксир «Теначе» бере курс на острів Капрі, обриси якого то з'являються на обрії, то пропадають за горами води. На морі велика хвиля. Час для встановлення світового рекорду явно невідповідний, але відкладати далі не можна: запрошені журналісти почали виявляти ознаки нетерплячки після першої ж відстрочки на двадцять чотири години.

Журналістів на борту багато, і Вайлаті спішить заволодіти їхньою увагою раніше, ніж їх звалить морська хвороба. Він розмовляє з ними про майбутній рекорд та про експедицію в Червоне море, якою він керуватиме. Цекка і я допомагаємо Фалько та Новелі (два учні Букера, які брали участь у минулому змаганні) прив'язати до сталевого сорокашестиметрового тросу коркові поплавці через кожний метр. Цей трос піде від поверхні до дна. На дні його триматиме якір, а на поверхні корковий буй. Букер пірне вздовж тросу й зірве найнижчий поплавець, якого він досягне. По палубі, заставленій точними приладами (на борту присутні радіохронометражисти), походжає Дуіліо Мерканте, уповноважений представник Італійської Федерації спортивного рибальства. Він спуститься під воду разом з Букером.

Через дві з половиною години, коли ми обходимо східний край острова, значну частину присутніх нудить — холод і качка зробили своє.

ЛЮДИНА НА ГЛИБИНІ 39 МЕТРІВ

— А що роситимете ви? — питає мене огрядний журналіст.

— Маю намір спуститися під воду і зняти спробу Букера…

— А що таке он там?

— Респіратори для мене, для пана уповноваженого та для Вайлаті, який страхуватиме Букера.

Запитання сиплються з усіх боків. Журналісти цікавляться моїм ставленням до листа, якого вчора одержав Букер від одного німецького лікаря. Німець не радить занурюватися глибше ніж на тридцять метрів, тому що тиск на великій глибині може серйозно зашкодити людині. Найменше, чого слід чекати, — кровотеча з легенів. Але я вважаю, що після рекорду офіціальна наука змушена буде визнати, що рубіж, який вважали абсолютним, можна подолати. Я сам не раз був свідком, як Букер полював на глибині більшій ніж тридцять метрів і завжди повертався на поверхню веселий і здоровий.

— П'ять атмосфер тиску… Це все одно що вага в сорок тонн, розподілена по усій поверхні тіла… Божевілля! — вигукує інший журналіст.

Удар хвилі жене усіх до фальшборту, але наступна водяна гора повертає журналістів знов до мене, і допит триває:

— А як вуха?

— Тиск компенсується. Спортсмен послаблює його, затискаючи носа. Через євстахієві труби, які з'єднують носову порожнину з вухами, повітря тисне зсередини на барабанні перетинки. Разом з підвищенням зовнішнього тиску зростає внутрішній тиск, і барабанні перетинки залишаються непошкодженими. Все це, звичайно, не так просто: необхідна лікарська допомога та спеціальна підготовка.

— З чого складається спорядження? — перебиває мене чоловік, який щойно підійшов до нас.

— З ластів, маски, затискача для носа, рукавичок з перетинками між пальцями та рушниці. Це звичайне спорядження підводного мисливця.

— І все?

— І все… Хоча по сьогоднішній погоді не завадило б узяти з собою парасольку.