Розділ «Додому»

Це єдиний випадок за всі п'ять місяців, коли небезпечна для людини риба завдала нам шкоди. Баланс більше ніж скромний. А від подібної бухгалтерії недалеко і до перших висновків щодо діяльності наших трьох груп. Почнемо з спортсменів.

Яку користь дала праця Букера, Вайлаті, Цекки та Енци? Насамперед, — і це найголовніше! — твердо встановлено, що під водою можна вільно працювати, незважаючи на так званих небезпечних риб. (Випадок з Енною тільки виняток, який підтверджує правило). Більше того, переконливо доведено, що на цих риб можна полювати, не наражаючись на опір з їхнього боку, хоча вони разів у п'ять сильніші за людину.

Двадцять забитих акул різних видів, велетенський морський диявол, переможений Букером, трофеї Вайлаті та Цекки, загарпунені велетенські багатоколючники, барракуди та мурени — не просто спортивні досягнення під водою, а — що значно важливіше — безцінні експериментальні дані, які доводять, що людина може спокійно і впевнено працювати на Шостому континенті. Так звані морські потвори абсолютно безпечні в тій прибережній зоні, яка цікавить людину-амфібію в першу чергу. Ніяких перешкод в дійсності не існує.

Крім того, спортсмени зробили свій внесок в роботу наукової групи. Деякі унікальні екземпляри колекцій Баск'єрі ніколи не опинилися б у цинкових ваннах, якби не праця спортсменів Букера.

— А тепер куди, Бруно? — питаю я Вайлаті, який риється в десятках морських карт, відшукуючи місце наступної стоянки.

— Як тобі подобаються цей куточок? — І він показує мені на маленький острів, майже посередині Червоного моря, миль за п'ятдесят від того місця, де ми перебуваємо зараз. Це Зебергед, один з багатьох ненаселених островів цього тропічного моря. Вулканічний пік, схили якого майже перпендикулярно збігають у море на глибину вісімсот метрів. Так, там, мабуть, є на що подивитись.

ОСТРІВ АЛМАЗІВ

Вісімнадцяте травня, п'ята година ранку.

Гуде сирена. Підйом! «Форміка», залита рожевим ранковим світлом, лине по чорній воді. Спереду по курсу — Зебергед.

Похмурі скелі, урвища й кручі. Жодної травинки, тільки плями світла й тіні.

Шоста година. До берега причалюють два човни. В одному — Вайлаті, Букер, Енца, а в другому — Джорджо, я та накуда на веслах. Сонце вже високо, море сліпучо-зелене й прозоре. А вода холодна: пробую ногою — шпигає, наче голками.

Тепер острів видно краще. Можна побачити темні пащі печер, якими вишкірилися схили гір. Печери ведуть до алмазових рудників, покинутих після марних розшуків алмазів. Вітер здіймає хмари бурої куряви. На березі дві пірамідки з каміння — могили двох єгипетських солдат. Їх залишили тут на рік охороняти рудник, і вони загинули від голоду та спраги.

Дивимося на воду, під нами край бар'єра. Я стрибаю в море, і мене сковує холод… Тіло дубіє, мимоволі замружуються очі. Починаю розтирати груди, руки та ноги. Секунда, друга. Розплющую очі.

Незабутнє видовище! Вода прозора, наче повітря в горах, прозоріша навіть, ніж біля Понци або Сардінії. Ось вам цифри: радіус видимості на півдні коливається між одним та вісьма метрами, в Середземному морі від чотирьох до тридцяти, а сьогодні біля Зебергеду видно на відстані сорока п'яти — п'ятдесяти метрів.

Безконечний і прозорий, наче мур казкового замку, тягнеться мадрепоровий бар'єр. Загальна будова його від підніжжя до вершини (середня висота тридцять метрів) цілком інша, незнайома, ускладнена глибокими щілинами, виступами, зубцями та масивними вежами, які ростуть з піщаного дна.

Повз мене пролітає кілька десятків жовто-золотих риб, кожна не менше метра завдовжки, на голові в них стирчить щось схоже на ріг. Зграйка прямує до скель і розлітається хто куди між мадрепоровими колонами. Невідомі нам риби або, у всякому разі, не такі, яких ми зустрічали далі на південь. А от барракуд та «ангелів» зовсім не видно. Важко повірити, що кілька сот кілометрів так різко змінюють фауну… Стривайте! А акули?

Я вже настільки звик до акул, що трохи не забув-про них. Ось вони штук п'ять-шість зовсім близько, а трохи далі їх ще більше. Темні лискучі тіла, які і на півночі зберігають видовжену форму, чудово видно в «алмазній» воді. Так, Зебергед заслуговує називатись островом алмазів та смарагдів, завдяки своїм чистим алмазно-прозорим водам.

І справді, гранованим алмазом виблискує товща води, коли я дивлюсь угору з дна грота, куди щойно спустився. Цей грот, до якого мене підвів Букер, тягнеться по стіні бар'єра вертикальною щілиною.

Пливу в глибокій темряві, витягнувши вперед руки, щоб не налетіти головою, на яку-небудь перешкоду. З кожним метром прохід вужчає. Хоч я і намагаюся не думати про страховиська, які можуть зустріти мене з пітьмі (спадщина, що залишилася від захоплення пригодницькими романами в юнацькі роки), та серце все ж таки б'ється трохи частіше, ніж треба. Букер жде біля входу. Ми домовились, що він чекатиме, поки я спущуся аж на дно грота, а потім попливе до мене: тоді я зніму його. Нарешті торкаюсь рукою до скелі і обертаюся. Метрів за дванадцять од мене серед абсолютної темряви в'юниться блискуча смужка — вхід у грот. Вона така несподівана на суцільно чорному тлі і так яскраво вилискує, що мимоволі сприймаєш її, ніби дорогоцінний алмаз незвичайної форми, який лежить на чорній оксамитовій подушечці.

Яскраву смугу перетинає тінь. Це Букер. Срібні разки повітряних бульбашок вилітають з його респіратора. Він наближається, занурюючись у темряву. А згори ллється гостре проміння сонця і окреслює силует людини, обводячи його сяйвом.