Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну конференцію в американському містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир), 44 країни підписали »Заключний акт». Його підписанню передувала досить довга й гостра дискусія, яка була викликана, головним чином, зіткненням двох протилежних позицій. Одна була представлена американською стороною в особі начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США Г. Уайта, а друга англійською стороною в особі відомого економіста Дж. Кейнса.
Свою позицію Дж. Кейнс виклав у праці »План міжнародного клірингового Союзу» (1943 p.), в якій запропонував створити наднаціональний банк. Цей банк, який він пропонував назвати Міжнародним компенсаційним союзом, повинен був:
- випускати міжнародні гроші-банкори.
- забезпечувати багатосторонню компенсацію боргів і позик центральних банків.
Банкори мали стати міжнародними грошима, за допомогою яких здійснювались би безготівкові розрахунки. Вони мали бути виражені в золоті, але на золото не розмінюватись.
Ідею банкорів у 1944 р. не було реалізовано, і в цілому було прийнято американський план, хоч окремі положення плану Дж. Кейнса все ж таки використано.
Основні положення Бреттон-Вудської валютної угоди зводились до такого:
- долар і фунт стерлінгів визнавалися як міжнародний резервний і платіжний засіб;
- для валют установлювався їх курс стосовно до долара, і коливання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути більшим за ±1 %, а в Західній Європі — ±0,75 %;
- установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав фіксоване співвідношення долара і золота — 35 дол. за тройську унцію (31,1 г золота), а для центральних банків країн-учасниць — право вільного розміну доларів на золото США за цим фіксованим курсом.
- було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;
- створювався МВФ, покликаний забезпечити стійкість валютних курсів і сприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.
Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і відтоді зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Але з іншого боку, і це теж слід підкреслити, Бреттон-Вудська угода, яка ґрунтувалась на доларі, накладала на США й величезну відповідальність, з якою вони досить довгий час з успіхом справлялися. Це забезпечувалося тим, що США мали великі досягнення в розвитку економіки. Достатньо сказати, що, за даними статистики США, в 1947 р. вони виготовляли 50 % промислових товарів від вироблених в усьому світі, а частка продукції американської промисловості у світовому експорті дорівнювала 35 %. Разом з тим Сполучені Штати Америки зосередили у себе величезну кількість золота. У 1949 р. в США було зосереджено офіційний золотий запас — 21,9 тис. т золота, що становило 75 % усіх золотих запасів капіталістичного світу.
Одним з визначальних моментів Бреттон-Вудської системи була фіксація валютних курсів. Вона діяла так. Якщо, скажімо, встановлювався базовий курс франка до долара, наприклад, на рівні 5 франків = 1 дол., то відхилення ринкового курсу від цього базового курсу могло бути в межах 1 дол. = 4,95 франка, або 1 дол. = 5,05 франка. Якщо, наприклад, попит на долар збільшився і курс вийшов за 1 дол. = 5,05 франка, тоді повинен втрутитися банк Франції, який мусить скуповувати франки за долари, щоб стабілізувати курс. Якщо цього недостатньо, то Франція вдається до зовнішніх запозичень з метою запропонувати більше доларів і тим самим підвищити курс франка до встановленої межі коливань. Окрім цього, за Бреттон-Вудською угодою для стабілізації свого курсу країна могла використати частину свого золотовалютного резерву на валютному ринку, а також до 10 % змінити (девальвувати) масштаб цін своєї валюти. Девальвація національної валюти понад 10 % могла бути здійснена тільки з дозволу МВФ.
Можливість для країн-учасниць обмінювати свою національну валюту на долари за фіксованим курсом і накопичувати резерви в доларах, які центральний банк мав можливість вільно обміняти на золото США, була вигідною країнам-учасникам. Це дозволило центральним банкам значну частину своїх авуарів зберігати в банках США або Європи і отримувати на них певний дохід.
Слід зауважити, що досить жорсткі межі коливання валютних курсів теж давали країнам-учасницям можливість для певного маневру. Відхилення вільного обмінного банківського курсу фіксувалося стосовно до офіційно заявленого країною паритету. При цьому уряд міг за певних економічних умов коректувати саму основу обмінного курсу, встановлюючи новий паритетний курс і навіть на деякий час вводити »плаваючий курс» щодо інших валют. Такі »плаваючі курси» вводили декілька країн. Канада, наприклад, вводила їх на кілька років, але засновники Бреттон-Вудської системи розглядали введення »плаваючого» курсу як відхилення від суті самої угоди.
Міжнародна валютна система, яка склалась на основі названої угоди, перебувала під загрозою негативного впливу на неї знецінення національних валют усіх країн-учасниць, включаючи і США. Зі збільшенням маси євродоларів і зміною співвідношення сил між країнами, довіра до долара поступово почала падати. Це стало помітно особливо з початку 1960-х pp. Центральні банки європейських країн усе частіше продавали золото на вільному ринку за ринковими цінами і обмінювали виручені долари на золото США за фіксованою ціною 35 дол. за тройську унцію.
Для захисту своїх золотих запасів США в 1961 р. створили »золотий пул», до якого ввійшли США, Франція, Італія, Великобританія, Швейцарія, Бельгія, Німеччина і Нідерланди. Метою пулу було утримання ціни на золото, яке продавалось на Лондонському ринку в межах 34,9—35,2 дол. за тройську унцію. Механізм підтримки такої ціни полягав у тому, що центральні банки країн пулу надавали Англійському банку золото для продажу і водночас брали на себе зобов’язання не обмінювати свої доларові авуари на золото США.
Ця спроба не змогла зупинити процес знецінення долара. У період з 1960 до 1970 рр. він відбувався досить помітними темпами. Достатньо сказати, що за цей період маса євродоларів збільшилася втричі й практично досягла позначки в 50 млрд дол. У той же час золоті запаси США зменшилися з 17,8 млрд дол. в 1960 р. до 11,1 млрд дол. в 1970 р. з розрахунку фіксованої ціни золота в 35 дол. за тройську унцію.
У 1965 р. Франція зняла з себе зобов’язання, і уряд генерала Де Голля здійснив масовий обмін доларових резервів свого центрального банку на золото США. У 1967 р. Франція відмовилась від основних операцій за »золотим пулом», що означало її фактичний вихід з цієї організації. У 1968 р. »золотий пул» припинив своє існування.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гроші та кредит» автора Круш П.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Міжнародні валютні системи. Поняття та історія становлення“ на сторінці 2. Приємного читання.
