РОЗДІЛ 6. ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ

Одним із перших (у 1931 р.) виник стерлінговий блок, який очолила Великобританія. Він охопив країни Британської імперії, за винятком Канади і Ньюфаундленду. У 1933 р. виник доларовий блок, до складу якого ввійшли США, Канада і країни Латинської Америки.

Для цих блоків характерною стала прив’язка валютних курсів країн-учасниць до валюти країни-гегемона і встановлення на її основі їх курсу стосовно до валюти третіх країн. Фунт стерлінгів у першому випадку і американський долар у другому виконували функції резервного і платіжного засобу у відповідних групах країн.

Дещо особливе місце займав валютний блок, який отримав назву »золотого блоку». Він виник у 1933 р. в складі Франції, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і приєднаних до них дещо пізніше Італії та Польщі. Особливістю цього блоку було те, що в його межах було зроблено спробу зберегти золотомонетний стандарт. Валютні відносини між цими країнами будувались на основі валютного паритету. Але в умовах, коли інші країни вже відмовились від золотого стандарту, »золотий блок» опинився у важкій ситуації, став зазнавати певних труднощів у валютних відносинах з третіми країнами і в 1936 р. розпався.

На базі цих блоків у кінці 1930-х pp. склались валютні зони. Найвідоміші і найстійкіші з них — це стерлінгова зона, зона долара і зона франка. Дещо меншу роль відігравали такі зони, як зона португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена.

Зони формувались як валютні союзи країн, які в минулому знаходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності від відповідної метрополії, але в ці союзи входили й інші країни. Ці союзи об’єднували значно більшу кількість країн, ніж аналогічні блоки, і відрізнялися ширшою й чіткішою системою регламентації валютних відносин між країнами-учасницями конкретної зони. Як правило, між усіма країнами-учасницями встановлювався твердий курс щодо валюти країни, яка очолювала зону. Між країнами-учасницями мав місце більший обмін валютою, а розрахунки між ними здійснювались через банки країни-гегемона, де, як правило, зберігалась і більша частина валютних резервів усієї зони.

Валютні зони, безсумнівно, давали певні переваги країні-гегемону. Прикладом може бути зона франка, яка ще в 30-ті pp. минулого століття, до отримання колоніями Франції незалежності, охоплювала Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та інші колоніальні території Франції. Остання, зосередивши у своєму банку валютні резерви цих країн, використовувала їх для своїх цілей. Курс франка стосовно до валюти цих територій установлювався метрополією і був завищеним, що давало можливість Франції отримувати підвищені прибутки від експорту капіталу і товарів у ці колонії.

Такі переваги були притаманні й іншим державам-гегемонам в інших валютних зонах. Це сприяло виникненню й постійному посиленню суперечностей між країнами, які входили до певної зони. Але головною причиною їх зникнення стало те, що валютні зони не вирішували проблеми організації міжнародних валютних відносин і тому на певному етапі свого розвитку вони себе вичерпали, оскільки вже не відповідали новому рівню економічних відносин, які склались між країнами. Ця низка причин і призвела врешті-решт до їх розпаду. Деяким винятком можна вважати зону франка, яка певною мірою зберегла своє значення. Колонії Франції в післявоєнний період отримали незалежність і почали створювати власні емісійні центри та грошові системи. Особливої трансформації зона франка зазнала з середини 1970-х pp., коли в Кінгстоні було підписано Ямайську валютну угоду (1976 p.). Це було викликано тим, що за цією угодою міжнародним платіжним і резервним засобом поряд з доларом визнавались валюти ще й інших високорозвинених країн. І сьогодні Франція продовжує використовувати зону франка у своїх інтересах.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну конференцію в американському містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир), 44 країни підписали »Заключний акт». Його підписанню передувала досить довга й гостра дискусія, яка була викликана, головним чином, зіткненням двох протилежних позицій. Одна була представлена американською стороною в особі начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США Г. Уайта, а друга англійською стороною в особі відомого економіста Дж. Кейнса.

Свою позицію Дж. Кейнс виклав у праці »План міжнародного клірингового Союзу» (1943 p.), в якій запропонував створити наднаціональний банк. Цей банк, який він пропонував назвати Міжнародним компенсаційним союзом, повинен був:

- випускати міжнародні гроші-банкори.

- забезпечувати багатосторонню компенсацію боргів і позик центральних банків.

Банкори мали стати міжнародними грошима, за допомогою яких здійснювались би безготівкові розрахунки. Вони мали бути виражені в золоті, але на золото не розмінюватись.

Ідею банкорів у 1944 р. не було реалізовано, і в цілому було прийнято американський план, хоч окремі положення плану Дж. Кейнса все ж таки використано.

Основні положення Бреттон-Вудської валютної угоди зводились до такого:

- долар і фунт стерлінгів визнавалися як міжнародний резервний і платіжний засіб;

- для валют установлювався їх курс стосовно до долара, і коливання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути більшим за ±1 %, а в Західній Європі — ±0,75 %;

- установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав фіксоване співвідношення долара і золота — 35 дол. за тройську унцію (31,1 г золота), а для центральних банків країн-учасниць — право вільного розміну доларів на золото США за цим фіксованим курсом.

- було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;

- створювався МВФ, покликаний забезпечити стійкість валютних курсів і сприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.

Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і відтоді зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Але з іншого боку, і це теж слід підкреслити, Бреттон-Вудська угода, яка ґрунтувалась на доларі, накладала на США й величезну відповідальність, з якою вони досить довгий час з успіхом справлялися. Це забезпечувалося тим, що США мали великі досягнення в розвитку економіки. Достатньо сказати, що, за даними статистики США, в 1947 р. вони виготовляли 50 % промислових товарів від вироблених в усьому світі, а частка продукції американської промисловості у світовому експорті дорівнювала 35 %. Разом з тим Сполучені Штати Америки зосередили у себе величезну кількість золота. У 1949 р. в США було зосереджено офіційний золотий запас — 21,9 тис. т золота, що становило 75 % усіх золотих запасів капіталістичного світу.