Розділ «Луцій Анней Сенека Діалоги»

З поступовим пригасанням живого інтересу до моральної філософії, що була у такій шані в добу Відродження, послаблюється увага й до неостоїцизму; у покажчиках імен, що додаються до літературних та наукових творів, дедалі рідше зустрінемо ім’я найвідомішого мораліста — Сенеки. Та це не означає, що з інтелектуальної, духовної сфери було вилучено його творчий спадок: ідеї, образи, висловлювання автора «Моральних листів» продовжують живити думку багатьох діячів європейської, у тому числі й української культури; власне «живити» у прямому значенні слова: тепер це не безпосередні запозичення, не цитування, а найчастіше ремінісценції, які вже нелегко відмежувати від оригінальної думки того, хто пише (згадаймо: «Все, що гарно кимось сказане, — стає моїм»). Так, скажімо, тип нової людини-борця С. Руданський змальовує в образі могутнього дуба («Нехай гнеться лоза…»), навіяного аналогічним образом з «Енеїди» (IV, 445—446) — твору, в якому Вергілій віддав належне римському стоїцизмові:

І у силі, в добрі, як скала, затвердій

І, як Бог світовий, на сторожі ти стій.

Чи не відчуваємо у цих рядках поезії С. Руданського екзальтації автора «Моральних листів», який любив порівнювати стоїчного мудреця з богом — «всесвітнім розумом». Хіба, приміром, за знаменитими Франковими фразами «…в праці сконать», «Лиш боротись, значить жить» не вгадуємо сконденсованих Сенекою стоїчних настанов: In actu mori — «Умерти на полі діяльності» та Vivere est militare — «Жити — це наче у війську служити». А хіба в такій же характерній для Франкового завзяття строфі:

Проти рожна перти,

Проти хвиль плисти,

Сміло аж до смерти

Хрест важкий нести —

не присутні засади стоїків, зокрема, слова Сенеки, який ганить тих, кого «несе течією». А в тексті із первісної версії гимну України на слова П. Чубинського «А завзяття, праця щира свого ще докаже» — хіба не вчувається відлуння карбованої, із «Листів до Луцілія», фрази Сенеки: «Нічого немає такого, чого б не могла здобути завзята праця, напружене й пильне старання»?

Та й у народних приповідках чимало суголосного з настановами стоїчного зразка, скажімо: «Узявся за гуж — не кажи, що не дуж» («Відступати перед тягарем — ганебно» — у Сенеки). Втім, навіть саме ім’я Сенеки зустрічаємо у зібраних і виданих у Відні (1841 р.) Г. Ількевичем «Галицьких приповідках»: «Казав Сенека: стій собі здалека та потакуй» (ця приповідка існує в різних варіаціях).

Та не тільки гортаючи книжки, натрапимо на місця, які приведуть нас до Сенеки чи, як в останньому випадку, нагадають нам про нього. Сліди його проникливої думки у вигляді стислих написів — також на речах, які оточують людину. Таким є, для прикладу, напис, що його карбували на давніх механічних годинниках: Omnes vulnerant, ultima necat — «Усі (тобто години — А. С.) ранять, остання — вбиває». Тут мовби загострено (годинникова стрілка — меч) думку Сенеки: «Помираємо щоденно». На ренесансовому будинку, що під номером 28 Ринкової площі Львова, — вкарбований у камінь діалог, який вмістився у рамках одного рядка гекзаметра, — думка, яку постійно акцентує Сенека: Quis dives? Qui nil cupiat. Ouis pauper? Avarus — «Хто багач? Хто жагу подолав. Хто ж убогий? Захланник» (пізньолатинський поет Авзоній наводить ці слова як сентенцію одного з «семи мудреців» грецького філософа Біанта). Нині, на жаль, небагато людей відчитує ті майже згладжені часом слова, і вже геть мало хто в тих лаконічних відповідях упізнає й голос Сенеки: «Вбогий не той, хто мало має, а той, хто більшого прагне» (II, 6). Мало хто, бо послабився, а в роки тоталітаризму свідомо був перерваний такий жвавий у наших предків діалог з античністю.

Отож, дев’ятнадцяте століття не принесло Сенеці належного пошанування в Україні. Це пояснюється ще й зростанням впливу німецької філології, яка, на відміну від романомовного світу (передусім Іспанії[11] та Франції), не надто вділяла увагу представникові «нового стилю». Дедалі частіше акцентувалось на тому, що Сенека — письменник післякласичного (а не класичного, як Ціцерон) періоду римської літератури; згадувалась невідповідність його життя із стоїчними настановами, його «аморальність» тощо. Сенека не входив до числа авторів, що їх читали в класичній гімназії; його, врешті, й не перекладали. Дещо з «Листів до Луцілія», щоправда, переклав класичний філолог, педагог, довгорічний член головної управи Товариства «Просвіта» у Львові Іларіон Огоновський[12]. Одинока спроба І. Огоновського донести до українського читача нетрадиційну, багату асоціаціями і ремінісценціями прозу Сенеки лиш увиразнює прогалину в системі тодішньої гімназійної освіти, яка, пильно акцентуючи на знанні мов та реалій класичної давнини, нерідко залишала без належної уваги часто приховану за текстом, особливо поетичним, емоційну, душевну глибінь — те, що, власне, й споріднює людей віддалених епох, як гарно про це сказав хтось із давніх японських поетів:

Як то приємно, коли,

Навмання розгорнувши

Книжку прадавню,

В дивному плетиві слів

Душу відчуєш близьку!..

Ця «близька душа» — також у «Листах» Сенеки, мислителя, який чи не найглибше відчув, наскільки нелегко і водночас — наскільки це важливо йти дорогою до себе самого, бути осторонь життєвого виру, а водночас — бути людиною серед людей.

Сенека, людина, — й серед нас, сьогоднішніх людей. Римський стоїк не помилився, стверджуючи, що він працює для прийдешніх поколінь. Сенека — і в нашому дневі; він промовляє до нас, закликає до стійкості в боротьбі проти зла, застерігає від зневіри (Стійк., XIX): «І навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то однак відступати — ганебно: не здавай місця, яке тобі визначила природа. Запитаєш мене, що це за місце? Місце мужа […] Не будьте ворогами своєму ж таки добру, і поки змагаєте до правди, плекайте в душах надію на успіх. З любов’ю сприймайте корисні настанови, підсилюйте їх власними думками й молитвою. Мусить же бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна, — ось що конче потрібно для держави роду людського!». Ось що, уточнімо цю думку, — конче потрібно для України!..

Андрій Содомора