Розділ «Арістос»

77 Профілактиці злочинності і належному поводженню зі злочинцями серйозно шкодить те, що ми розглядаємо «гріх» і «злочин» емоційно. Звичайно, перше — це спадщина християнства, друге — античного права. Обидва поняття добряче застаріли і вельми шкідливі.

78 Від них походить поширений міф: ніби за поганий вчинок можна розплатитись. В першому випадку — єпітимією і покаянням, в другому — прийняттям покарання. Каяття створює приємну мазохістську ілюзію, що людина — хоч на позір вона й погана — в основі своїй добра. Єпітимія (penance) і кара (punishment) (які етимогологічно походять з одного кореня), коли вони завершуються, виявляється, просто визначають справжню приналежність злочину, і дуже часто — в чому його вигода. Твердження «Я розплатився за свій будинок» і «Я розплатився за свій злочин», на жаль, подібні за своїм значенням.

79 Гріх огортає аурою недозволеності багато насолод. Іншими словами, він робить їх чарівнішими і гострішими, оскільки заборона чи відмова від будь-якої насолоди значно збільшує її здатність приносити задоволення — як фізично, так і психологічно. Найзапекліших в історії балакунів, які виступали проти «гріха», можна зарахувати до провідних підтримувачів його від протилежного. «Злочин» — у значенні вільної волі, яке право закріпило за цим словом, — просто юридичний відповідник релігійному терміну.

80 Це можна застосувати і до розгляду винності з позиції екзистенціаліста. Екзистенціаліст каже: мої добрі вчинки, так само, як і колишні мої погані вчинки — це я, і я не можу від них відмовитись; якщо я іґнорую, що вони були, то я боягуз, дитина; я можу їх тільки визнати. Виходячи з цього, деякі сучасні письменники стали стверджувати: умисно скоюючи злочин і умисно, без каяття, визнаючи, що я скоїв злочин, я можу найкраще продемонструвати власне існування як існування неповторного індивіда і своє неприйняття світу інших, тобто лицемірно організованого суспільства. Але це — романтичне збочення екзистенціалізму. Я доводжу, що існую, не позбавленими смислу рішеннями чи скоєнням умисних злочинів для того, щоб вони були «визнані» і відтак стали доказом «справжньості» і неповторності мого існування, тому що такими діями я не доводжу нічого, крім мого власного особливого відчуття неадекватності перед зовнішньою суспільною реальністю; проте я доводжу, що я існую, приймаючи своє минуле і свої погані вчинки як джерело сили для того, щоб мої майбутні вчинки чи мої позиції в цій реальності стали кращими.

81 Одне слово, екзистенціалізм твердить, що коли я чиню зло, то мушу з ним жити до кінця своїх днів, і що я можу жити з ним тільки прийнявши, що воно весь час присутнє в мені. Ніщо — ні каяття, ні покарання — не може його стерти, тому кожне вчинене мною нове зло — не повтор, не заміщення, а доповнення. Це ніби грифельна дошка, з якої ніщо не стирається — вона може стати тільки бруднішою.

82 Такий погляд на злочин важко переоцінити, бо він заохочує свободу волі; він дозволяє злочинцеві повірити, що той може вибирати, може по-новому сформувати і збалансувати своє життя, може спробувати бути господарем своєї долі. Разом з тією допомогою, яку може надати психіатрія, він дає злочинцеві, що виходить на волю, чудовий шанс ніколи не вернутись через тюремні ворота назад. Треба вигнати з в’язниць жахливих людожерів кримінального права і покаянної релігії; треба розглядати період відразу після звільнення так само, як ми розглядаємо аналогічний період після перебування в лікарні. Це період одужання, і жодному звільненому в’язневі не слід очікувати, що він одразу виявиться здатним до нормального життя в суспільстві. Він потребуватиме економічної і психологічної підтримки.

83 Будь-який чинний закон — це, зрештою, закон військового стану; справедливість же завжди вища, ніж закон.

Зрілість

84 Ще один сумний наслідок тиску на наші освітні системи економічних потреб — нагальне припинення освіти в надто юному віці. В багатьох частинах світу переважна більшість людей, досягти статевої зрілості, назавжди залишає школу. Коли в світі нарешті настане епоха дозвілля, ми з певністю можемо сподіватися, що це безглуздя закінчиться.

85 Істотний чинник еволюційного виживання — саморозуміння. Найістинніша і найцінніша винагорода, яку індивід може знайти в своєму бутті як у бутті індивідуальному (існуванні), та ж: саморозуміння.

86 До тридцятирічного віку важко набути будь-якого справжнього саморозуміння. Задоволення від твоєї юності частково полягає в тому, що ти перебуваєш на шляху до самопізнання, якого ще не досяг. Однак ми вважаємо, що навіть найкраща загальна освіта повинна закінчуватись у віці двадцять один рік.

87 Поблажливість до самого себе має три стадії: дитинство, юність і молодість (період від вісімнадцяти до тридцяти). Наше виховання виводить дитину за рамки її міфів та одноманітного еґоцентризму, однак ми дедалі менше насмілюємось поправляти юнаків, і ніхто вже не насмілюється поправляти молодь.

88 Наше надмірно поштиве ставлення до молоді — це почасти пережиток тих часів, коли фізична енергія і сила молодих багато важила для виживання, коли мало значення вміння вбивати і тікати; почасти це симптом нашого сильного прагнення не старіти.

89 Кожний вік має власну зрілість. В своєму власному світі дитина може бути дорослою. Але зараз більш розвинуті суспільства вчать молодих бути зрілими тоді, коли ті ще юні. Підлітки майстерно імітують дорослих, і тому багато літніх людей насправді є вічними юнаками, що імітують дорослих. Тиск суспільства затримує їх на стадії псевдо-зрілості і нав’язує їм маску, яку вони спочатку надівають для того, щоб виглядати дорослими, а потім уже ніколи не скидають.

90 Зрілість — це не вік, а рівень пізнання самого себе.

Адам і Єва

91 Чоловіче і жіноче — два наймогутніші біологічні начала, їхня злагоджена взаємодія в суспільстві — одна з головних ознак його здоров’я. В цьому відношенні наш світ — незважаючи на нинішню загальну політичну емансипацію жінок — серйозно хворий, і породжується таке захворювання передусім егоїстичною тиранією чоловічого.

92 Міф про спокушування Адама я витлумачую так. Адам — це ворожість до змін і марна ностальгія за невинністю тварин. Змій — це уява, здатність порівнювати, самосвідомість. Єва — це прийняття на себе людської відповідальності, потреби в проґресі і потреби керувати прогресом. Сад Едема — недосяжна мрія. Гріхопадіння — невідворотний processus еволюції. Бог із Книги буття — персоніфікація Адамового обурення.

93 Адам — це стазис, або консерватизм; Єва — це кінезис, або прогрес. В Адамових суспільствах чоловіки і батьки — божества чоловічого роду — вимагають неухильної покори встановленим інститутам і нормам поведінки, що характерно для більшості історичних періодів упродовж нашої ери. Типовий період — Вікторіанська епоха. В Євиних суспільствах жінки і матері — божества жіночого роду — заохочують новації та експерименти, свіжі визначення, цілі, способи відчуттів. Типові періоди — Відродження і наш власний.

94 Є, звичайно, жінки-Адами і чоловіки-Єви; серед великих проґресивних митців і мислителів світу мало хто не належав до останньої категорії.