Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Таким чином, дух − це самопідтримна абсолютна реальна сутність. Усі дотеперішні форми свідомості − це абстракції духу; вони конституйовані тим, що він аналізує себе, диференціює свої моменти й перебуває при кожному одиничному моменті. Така ізоляція цих моментів має за передумовусам цей дух і потребує його для свого існування;іншими словами, ця ізоляція існує тільки в духові, що є існуванням. Отак ізольовані, ці моменти створюють ілюзію, ніби вони були бтакими, якими є, проте їхній відступ і повернення до своєї основи та сутності засвідчує, що вони тільки моменти, або зникущі величини, й саме ця сутність становить рух і розпад тих моментів. Тут, де вже утверджений дух, або відображення тих моментів у собі, наша рефлексія може коротко згадати про них у цьому аспекті: тими моментами були свідомість, самоусвідомлення і розум. Отже, дух − це свідомістьузагалі, що містить у собі чуттєву вірогідність, сприйняття і тяму, і то тією мірою, якою він, аналізуючи себе, дотримується моменту, що він у своїх очах є об’єктивною сутньоюреальністю, і абстрагується від того, що ця реальність − його власне буття-для-себе. А якщо навпаки, дух дотримується іншого моменту, набутого при аналізі, тобто вважає, що його об’єкт − це його буття-для-себе,тоді він є самоусвідомленням. Проте як безпосереднє усвідомлення буття-в-собі-і-для-себе,як єдність свідомості й самоусвідомлення, дух − це свідомість, що має розум,свідомість, що, як і свідчить дієслово “мати”,має об’єкт як раціонально визначений у собі,або як категоризований, але так, що для усвідомлення об’єкта цей об’єкт ще не має вартості категорії. Дух − це свідомість, від розгляду якої ми щойно відступили. І, нарешті, той розум, що його маєдух, він розглядає як такий, що існує,або як розум, що реальний у духові і є його світом, тож дух досягає своєї істини; тепер це дух, реальна моральнасутність.

Дух − це моральне життя народутією мірою, якою дух є безпосередньою істиною;це індивід, що є світом. Дух повинен іти до усвідомлення того, чим він є безпосередньо, повинен скасувати прекрасне моральне життя і через низку форм дійти до знання про себе. Ці форми відрізняються від попередніх форм тим, що вони є реальними духами, власне реальностями і, замість бути лише формами свідомості, є формами світу.

Живий моральнийсвіт − це дух у своїй істині; оскільки дух доходить передусім до абстрактного знанняпро свою сутність, моральність гине у формальній універсальності права. Дух, відтепер поділений у собі, змальовує у своєму об’єктивному елементі як у несхитній реальності один зі своїх світів − царство культури,і, протиставлячи цьому світові, описує в елементі мислення світ віри, царство сутності.Проте обидва світи, схоплені духом, що з цієї втрати самого себе перейшов до себе, схоплені поняттям,збаламучуються й революціонізуються під впливом розуміннята його поширення, під впливом Просвітництва,і царство, поділене й розширене на цьогобічністьі потойбічність,повертається в самоусвідомлення, яке тепер, уже як моральність,осягає себе як суть, а сутність − як реальне Я, вже більше не ставить свій світі основуцього світу зовні від себе, а всьому дає згаснути в собі і як сумлінняє духом, упевненим у собі.

Отже, моральний світ, світ, розірваний на цьогобічністьі потойбічність,і моральний світогляд − це форми духу, їхні рух і повернення у просте для-себе-сутнє Я духу розвиватимуться, і з них як їхня мета і результат постане реальне самоусвідомлення абсолютного духу.

А. Істинний дух. Моральність

Дух у своїй простій істині є свідомістю і роз’єднує свої моменти. Діяльністьподіляє дух на субстанцію і усвідомлення цієї субстанції, а також поділяє і субстанцію, і свідомість, що усвідомлює. Субстанція як універсальна сутністьі метапротиставлена собі як сингуляризованійреальності; безмежна середня ланка між цими термінами − це самоусвідомлення, яке, будучи в собієдністю себе і тієї субстанції, стає тепер для себе,об’єднує універсальну сутність і свою сингуляризовану [одиничну] реальність, підносить цю реальність до рівня універсальної сутності й діє морально, а також понижує цю сутність до рівня одиничної реальності і здійснює мету, цю суто помислену субстанцію; самоусвідомлення продукує єдність себе і субстанції як свій витвір,а отже, і як реальність.

У розпаді свідомості проста субстанція, з одного боку, зберігає свою протилежність самоусвідомленню, а з другого − репрезентує таким чином у собі природу свідомості, яка полягає в тому, щоб диференціюватись у собі, немов якийсь світ, почленований у своїх сферах. Субстанція, таким чином, розпадається за диференційовану моральну сутність, на людський закон і на божественний закон. Водночас і протиставлене їй самоусвідомлення приписує себе, відповідно до своєї сутності, одній із цих сил, а як знання розпадається на незнання того, що воно робить, і на знання про те, що воно робить, − знання, яке через те є оманливим. Отже, у своїй дії воно відразу дізнається про суперечність тих сил,на які роздвоюється субстанція, та їхнє взаємознищення, а водночас і про суперечність між знанням про моральність своєї діяльності і тим, що є моральним у собі і для себе, і знаходить свою власнузагибель. Але фактично завдяки цьому рухові моральна субстанція стала реальним самоусвідомленням,або ж цеЯ стало Я, що існує в собі і для себе,проте саме внаслідок цього моральність гине.

Гегель Г.В.Ф. Феноменологія духу / З нім. пер. П. Таращук; Наук. ред. пер. Ю. Кушаков. − К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. − С. 20-305

Маркс, Карл

(1818 – 1883)

Німецький мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Маркс розробив власний метод – матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення – матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип – вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин.

ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ І КОМУНІЗМ.

РІЗНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ

КОМУНІСТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ.

ГРУБИЙ, ЗРІВНЯЛЬНИЙ КОМУНІЗМ

І КОМУНІЗМ ЯК СОЦІАЛІЗМ, ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ГУМАНІЗМОМ.

...Але протилежність між відсутністю власностіі власністює ще індиферентною протилежністю; вона ще не береться в її діяльному співвідношенні,в її внутрішньомувзаємовідношенні і ще не мислиться як суперечність,аж поки її не розуміють як протилежність між працеюі капіталом. Ця протилежність може виражатися в першійформі і без наявності розвиненого руху приватної власності (у Стародавньому Римі, в Туреччині і т.д.). У такому вигляді ця протилежність ще не виявляєсебе як зумовлена самою приватною власністю. Але праця, суб’єктивна сутність приватної власності, як щось таке, що виключає власність, і капітал, об’єктивована праця, як щось таке, що виключає працю, – така приватна власністьяк розвинена до ступеня суперечності форма відзначеної протилежності, а тому як енергійна, напружена форма, що спонукає до розв’язання цієї суперечності.

...Ліквідація самовідчуження проходить той самий шлях, що й самовідчуження. Спочатку приватна власністьрозглядається тільки зі свого об’єктивного боку, – але праця все-таки мислиться як її сутність. її формою існування є через те капітал,що підлягає знищенню “як такий” (Прудон). Або ж особливий характерпраці – праця нівельована, роздроблена і через те невільна – мислиться як джерело згубностіприватної власності і її відчуженого від людини існування – Фур’є,який, подібно до фізіократів, знову-таки вважає землеробську працюпринаймні найкращимвидом праці, тоді які за Сен-Сімоном,навпаки, суть справи полягає в промисловій праціяк такій, і він відповідно до цього домагається неподільногопанування промисловців і поліпшення становища робітників. І, нарешті, комунізмє позитивневираження, ліквідації приватної власності; на перших порах він виступає як всезагальнаприватна власність. Беручи відношення приватної власності в його всезагальності,комунізм

1) у його першій формі є лише узагальненнямі завершеннямвідношення приватної власності. Як це завершення він має двоякий вигляд: по-перше, панування речовоївласності над ним таке велике, що він прагне знищити всете, чим, на началах приватної власності,не можуть володіти всі; він хоче насильноабстрагуватися від таланту і т. д. Безпосереднє фізичне володінняуявляється йому єдиною метою життя й існування; категорія робітникане ліквідується, а поширюється на всіх людей; відношення приватної власності залишається відношенням усього суспільства до світу речей; нарешті, цей рух, що прагне протипоставити приватній власності всезагальну приватну власність, виявляється у зовсім тваринній формі, коли він протиставляє шлюбові(який, справді, є певною формою виключної приватної власності) спільність дружин,де, виходить, жінка стає суспільноюі всезагальноювласністю. Можна сказати, що ця ідея спільності дружинрозкриває таємницюцього ще зовсім грубого і непродуманого комунізму. Подібно до того як жінка переходить тут від шлюбу до загальної проституції так і весь світ багатства, тобто предметної сутності людини, переходить від виключного шлюбу з приватним власником до універсальної проституції з усім суспільством. Цей комунізм, який скрізь заперечує особистістьлюдини, є лише послідовне вираження приватної власності, яка є цим запереченням. Загальна і конституйована як влада заздрістьявляє собою ту приховану форму, якої набуває користолюбствоі в якій воно себе лише іншимспособом задовольняє. Всяка приватна власність як така відчуває – принаймніпо відношенню до багатшоїприватної власності – заздрість і жадобу нівелювання, так що ці останні становлять навіть сутність конкуренції. Грубий комунізм є лише завершенням цієї заздрості і цього нівелювання, яке виходить з уявленняпро певний мінімум. У нього – певна обмеженаміра. Що така ліквідація приватної власності аж ніяк не є справжнім освоєнням її, видно саме з абстрактного заперечення всього світу культури і цивілізації, з повернення до неприродноїпростоти бідноїлюдини, яка не має потреб і яка не тільки не піднеслася над рівнем приватної власності, але навіть і не доросла ще до неї.

Для такого роду комунізму спільність є лише спільність праціі рівність заробітної плати,яка виплачується общинним капіталом, общиноюяк всезагальним капіталістом. Обидві сторони взаємовідношення піднесені на ступінь уявлюваноївсезагальності: праця– як призначення кожного, а капітал– як визнана всезагальність і сила всього суспільства. У відношенні до жінки,як до здобичі і служниці суспільного любострастя, виражена та нескінченна деградація, в якій, людина перебуває у відношенні до самої себе, бо таємниця цього відношення знаходить своє недвозначне,рішуче, відкрите,явне вираження у відношенні чоловікадо жінкиі в тому, як мислиться безпосереднє, природнеродове відношення. Безпосереднім, природним, необхідним відношенням людини до дини є відношення чоловіка до жінки.У цьому природномуродовому відношенні відношення людини до природи є безпосередньо її відношення до людини, а її відношення до людини є безпосередньо її відношення до природи, її власне природнепризначення. Таким чином, у цьому відношенні виявляєтьсяв чуттєвомувигляді, у вигляді наочного фактуте, наскільки стала для людини природою людська сутність, або наскільки природа стала людською сутністю людини. На підставі цього відношення можна, виходить, судити про ступінь загально культури людини. З характеру цього відношення видно, якою мірою людинастала для себе родовою істотою,стала для себе людиноюі мислить себе такою. Відношення чоловіка до жінки є найприроднішевідношення людини до людини. Тому в ньому виявляється, в якій мірі природнаповедінка людини людською,або в якій мірі людськасутність стала для неї природноюсутністю, в якій мірі її людська природастала для неї природою.З характеру цього відношення видно також в якій мірі потребалюдини стала людськоюпотребою, тобто в якій мірі іншалюдина як людина стала для неї потребою, в якій мірі сама вона, у своєму найіндивідуальнішому бутті є разом з тим суспільною істотою.