Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Тут ми повинні зупинитися, щоб підбити попередній підсумок. Ми не хочемо ще давати ніякого логічного визначення душевному життю або загальної характеристики її області, що виходить за межі сказаного. Ми хочемо лише використати сказане, щоб за допомогою наведених вказівок звернути увагу на область душевного життя як цілісної реальності, як особливого світу.Можливо, сказаного досить, щоб можна було, говорячи словами Платона, обернутисяй дійсно побачитицей світ, або щоб можна було зайняти відносно цієї реальності позицію живого знання.

Зазвичай людська свідомість, як це й природно, занадто зайнята чуттєво-предметним світом навколишнього середовища, щоб помічати світ душевного життя як такого. Людина справи й практичного життя - а в більш широкому сенсі сюди підпадає й людина позитивного наукового знання - по більшій частині зважає на душевне життя - своє й тим більше чуже - приблизно так, як вершник або кучер зважають на настрій свого коня. Душевне життя є тут щось зовні незначне й непомітне в складі предметного світу, щось на шталт непотрібного придатка до нього, на який, однак (на жаль!) доводиться звертати увагу як на часту перешкоду й тертя у звичайному, розміряному ході механізму життя. Людина справи повинна зважати на такі "маленькі недоліки механізму", як несподівана туга й сльози дружини, що скаржиться на неуважність до неї й дорікає у відсутності любові, хоча чоловік, здавалося б, нічим не провинився перед нею, дурні витівки юнака-сина, що піддався якому-небудь небезпечному захопленню, прояву розбещеності й неслухняності в дитячій, несподівана несумлінність або брутальність прислуги або підлеглих, самодурство людини, від якого сам залежиш, дивні, непередбачені ускладнення в відносинах із товаришами й друзями й т.п.; і - що гірше всього - до всього цього часто приєднується те, що й в самій собі така людина справи часто помічає небезпечні й неприємні прояви тієї ж сили тертя: то вона - ні з того, ні з цього - розсвариться із дружиною або із другом, то її раптом потягне "напитися" і їй потім соромно пригадати, як вона поводилась в цьому стані, то раптом спалахне нове захоплення жінкою, небезпечне й таке що приносить одні лише страждання, але болісно сильне, то, нарешті, без усяких розумних підстав їй раптом огидне все її життя й вона в неробстві годинами тужить про подорож або взагалі про втечу від цього осоружного життя. Всюди - у собі та в інших - душевне життя для реалістично налаштованої людини є лише деяка службова сила, мов би вкладена в апарат зовнішнього життя й при нормальному своєму функціонуванні не помітна; а коли вона звертає на себе увага - саме при деякому розладі цього налагодженого апарата - її своєрідні прояви здаються чимсь ненормальним і винятковим. І лише в порівняно виняткових випадках, коли нормальний плин життя вже зовсім порушено - у випадку, коли захоплення зовсім заволоділо душею, або у випадках втрати або зради близької людини й т.п. - у людини раптом відкриваються очі й вона зі здивуванням зауважує, що те, що здавалося їй якимсь дріб'язком, якимсь придатком до життя, є, власне, саме головне, основне й глибоке, на чому тримається й чим рухається все життя. Такі події й перевороти, виявляючи людині внутрішню сторону життя, часто ведуть до її духовного переродження, до зміни всіх поглядів і оцінок, до відродження затихлого або лише механічно діяльного релігійного почуття й т.п. Точно так і при наближенні смерті, коли нам безпосередньо загрожує загибель нашого "я" або принаймні невідомий переворот у її долях, часто - та й то не завжди - вперше розкриваються очі на цей настільки близький і важливий нам, але раніше не помітний великий внутрішній світ, на цей всесвіт, у порівнянні з якою весь неосяжний чуттєво-предметний світ здається тоді незначним і примарним.

Щось цілком аналогічне цьому можливому діючому, практичномувідношенню до душевногожиття ми маємо й у науково-філософському, теоретичномувідношенні до нього. Насамперед, для природничодослідника у вузькому сенсі слова, чий розумовий погляд спрямований на фізичний світ, душевне життя є лише якесь дрібне, непотрібне, примарне прибавка до цього світу. Він або взагалі заперечує об'єктивне буття душевного життя (тому що під об'єктивним буттям він розуміє лише матеріальний предметний світ) і вважає явища цієї області чимось "тільки суб'єктивним", "примарним" (причому залишається незрозумілим – але про цьому й не ставиться питання – кому ж,власне, "здається" ця ілюзія або звідки вона взагалі береться) або ж, оскільки вже усвідомилося, що явища душевного життя суть все-таки реальні факти,хоча й не вміщуються в матеріально-предметний світ і заважають його стрункості, – він вважає ці явища побічними, похідними супутниками матеріальних явищ, цілком визначених механізмом останніх. Матеріалізм і навіть позитивізм, що знає тільки одиничні душевні процеси в зовнішній закономірності їхніх виявлень у предметному світі, психологічно пояснюваий лише цим непомічанням світу внутрішнього душевного життя. Здавалося б, на іншій точці зору повинен стояти психолог, завдання якого є вивчення саме цього внутрішнього світу. Однак відносно пануючої позиції психології це припущення не виправдується. Не говорячи вже про так званих психофізику й психофізіологію й зосереджуючись винятково на емпіричній психології, легко помітити, що основою, як би кістяком системи понять, у яку вкладаються її спостереження, є картина зовнішньо-предметного, тобто матеріального, світу. Говорячи про душевні явища людини, вона під "людиною"мислить насамперед конкретний просторовий образ, тобто людське тіло, у складі тілесного навколишнього середовища. І душевне життя представляється якимсь маленьким світом, заточеним десь всередині цього тіла. Декарт поміщав його в шишкоподібну залозу мозку, тепер прийнято його місцеперебування знаходити в більш широких сферах головного, а може бути й спинного мозку. І якщо душевне життя, таким чином, зле чи добре, просторово локалізоване, то воно тим більше локалізоване в часі. Явища душевного життя мисляться, як об'єктивні процеси,тобто як хронологічно визначима зміна реальних подій, і головне завдання психології є вивчення закономірності цієї зміни. Можна визначити їхню тривалість, їхній зв'язок з матеріальними процесами, порядок їх зміни й т.п. Це значить: їх можна присвячувати до визначених процесів тілесного світу (наприклад, до руху годинникової стрілки або до астрономічних процесів). Вся сукупна область цих процесів – психічне життя людства – є взагалі лише малий відрізок і похідна цілісної біологічної, а тим самим і космічної еволюції. Ми бачимо: як багато чого емпірична психологія не досягала б в описі складу й своєрідності душевного життя, весь підхід її до цієї області спирається на звичайну картину світу, що називають наївним реалізмомі яка – як це корисно відзначити в цьому зв'язку – є звичайно разом з тим наївний матеріалізм.У порівнянні із цією наївністю позаздриш і самим безпомічним сумнівам і ускладненням так званої теорії пізнання! Помітна при цьому та безневинна безтурботність, з якої психологи сполучать цю свою позицію з філософською освітою. Як сумісна ця картина світу, у якій душевні явища виступають як супутники або одиничні прояви в рамках матеріально-предметного буття, хоча б з тим загальновідомим фактом, що все це буття, з іншого боку, у якості "моїх уявлень" є змістом моєї свідомості? Це питання або взагалі не ставиться, або ж відхиляється зручним відомчим посиланням на необхідний поділ наукової праці (так начальник одного відомства байдуже терпить найбільші, перешкоджаючі його діяльності непорядки, як тільки відповідальність за них може бути покладена на інше, не підлегле йому відомство); або ж - що, мабуть, ще гірше - єдиним духом сповідаються дві прямо протилежні загальфілософські точки зору - одна для гносеології, інша для психології. Плутанина понять така велика, що знадобилася особлива проникливість ряду дослідників (Бергсона й деяких німецьких гносіологів), щоб усвідомити, здавалося б, очевидну з першого погляду несумісність цього розуміння душевного життя як маленької сфери явищ, присвячених певному місцю тілесного світу й підлеглої йому, - як з ідеалізмом, так і з реалізмом.

Цьому наївному натуралістичному розумінню явищ душевного життя ми протиставляємо тут, на даному щаблі нашого дослідження, не яку-небудь теорію, а лише іншу загальну позиціювідносно душевного життя. Ми повинні на деякий час забути про всякий предметний світ, про все взагалі об'єктивне змістове нашого знання й лише дослідно сприйняти душевне життя як таке. Досвідчено ж сприйняти значить тут як би ідеально поринутив цю неясну, загадкову стихію. Ми намагалися із цією метою нагадати стан напівдрімоти або афекту, коли ми фактично як би з головою занурені в цю стихію, і відзначили далі, що ця стихія присутня в нас і тоді, коли не вся наша свідомість зайнята нею. Якщо ми тепер, як би слідуючи заклику цих вказівок, постараємося подумки відтворити цю стихію й помітити її сутність, то нам стане очевидним, що в особі її як такій ми маємо справу не із якими-небудь окремими процесами або явищами предметного, реального світу, а з якоюсь безумовно новою областю, як би що зовсім випадає з меж предметного світу й утворюючий цілий особливий світ. У всякому знанні найважливіше – це просто помітити особливу реальність там, де ми раніше нічого не бачили. І це те зусилля що ми повинні тут зробити. Не будемо судити про душевні явища приблизно так, як психіатр судить про дивні переживання своїх пацієнтів, – тобто з боку, виходячи самі із зовсім іншого світу; не побоїмося усвідомлювати їх так, як сам душевнохворий усвідомить свої – незрозумілі для інших, але очевидні для нього самого – переживання, тобто з погляду самого суб'єкта, що переживає. Тоді не може бути й мови про те, що душевне життя є сукупність процесів, що об'єктивно відбуваються в часі, локалізованих у тілі, і через цю подвійну визначеність присвячених до визначених маленьких місць об'єктивно-предметного світу; навпроти, душевне життя постане нам тоді, як велика невимірна безодня, як особливий, у своєму роді нескінченний всесвіт, що перебуває в якімсь зовсім іншому вимірібуття, чим весь об'єктивний просторово-часовий світ. Та обставина, що при іншій, звичайній, зовнішньо-об'єктивній позиції свідомості душевне життя виступає в зовсім іншому вигляді, лише як деяка дрібна деталь тверезої, загальнообов'язкової, єдиної для всіх людей картини предметного світу, нітрохи не усуває цього її внутрішньої сутності і, так сказати, зовсім не конкурує з останнім, подібно тому, як зовнішній вигляд речі – наприклад, зовнішня картина будинку на тлі інших будинків або ландшафту – не конкурує з картиною внутрішньої життя, у ньому що відбувається й непомітно зовні. Душевне життя – користуючись ще раз щасливим вираженням Лотце – є саме те, за що вона видає себе в безпосереднім переживанні. Раз ми тільки уникнемо наївного ототожнення цілокупного буття із предметною дійсністю, то зовсім очевидно, що безформний світ наших мрій і мріянь, страстей і прагнень, захватів і розпачу з незаперечною необхідністю є саме те, що він є, тобто те, що ми в ньому переживаємо. Ми хочемо цим сказати не те, що він взагалі є факт в сенсі чогось реального з погляду самої ж предметної свідомості; ніхто, звичайно, не заперечує, що людина є істота одушевлена, тобто що до складу об'єктивних процесів, що створюють її реальність, входять і душевні переживання. Ні, крім того, цей своєрідний світ є в тому самому сенсі й є саме те,у якому й що він є для самого себе.Він є саме цілком самобутній і у відомому змісті самодостатній світ, що має власні умови життя, безглузді й неможливі в іншому плані буття, але єдино природні й реальні в ньому самому. Про нього не можна сказати, ні девін знаходиться, ні колиі як довговідбуваються процеси його життя, тому що він – скрізь і ніде, завжди й ніколи, у тому розумінні, що ці мірки взагалі до нього не застосовні. Ці твердження суть не вигадка й не гіпотеза, а чистий досвід,у самому строгому й точному сенсі цього слова. І раз зафіксувавши цей досвід, ми вже можемо зіставити його зміст із змістом іншого, зовнішньо-предметного досвіду, без того, щоб перше від цього втратило своєю реальність на своєму місці або у своєму вимірі буття. Ми не скажемо вже, що "об'єктивно" чи в "дійсності" душевне життя людини є лише сукупність процесів, що відбуваються в визначеному відрізку об'єктивного часу й присвячених до тілесного організму. Навпроти, цей предметний психофізичний вигляд людини буде для нас відтепер лише проступаючою зовні маленькою вершиною, за якоюми знаємо буття що все шириться вглиб до невимірної безодні. Людина у своєму зовнішньому прояві в предметному світі носить як би скромну личину маленької частки всесвіту й на перший погляд її сутність вичерпується цією зовнішньою її природою; у дійсності ж те, що називається людиною, саме в собі й для себе є щось невимірно більше і якісно зовсім інше, чим клаптик світу: це є зовні-закований у скромні рамки схований світ великих, потенційно нескінченних хаотичних сил; і її підземна глибина так само мало походить на її зовнішній вигляд, як мала внутрішність величезної, що приховує і багатство, і страждання темної шахти схожої на маленький отвір спуску, що з'єднує її зі світлим, звичним світом земної поверхні.

Для з'ясування, хоча лише попередньої, сутності цього підземного світу, для відмежування його від всіх інших областей буття, ми намагалися досі насамперед відмежувати його від усього, на чому лежить печатка свідомості й усвідомленості; або, вірніше, цим шляхом ми намагалися просто навести думку читача на цей світ. Може бути, нам хоч певною мірою вдалося це останнє завдання; нам вдалося, можливо, пояснити, про що, власне, йде мова, коли ми говорили про наше "душевне життя". Ця область безпосередньо намічається через відмежування її від предметного світу, а так як предметний світ нам даний як "зміст нашої свідомості", то розмежувальна лінія проходить через область нашої свідомості. Все, що є в нашій свідомості власне-свідомого або "розумного", виражає відношення нашої свідомості до предметного світу або ж до яких-небудь інших, теж об'єктивних сторін буття, але не є душевним життям як таким; останнє ми знаходимо лише там, де ми помічаємо в собі своєрідний комплекс явищ зовсім іншого, позарозумного й необ'єктивного порядку, де ми натрапляємо на конфронтуючу й протиборчу об'єктивному світу й розуму стихію сліпого, хаотично безформного внутрішнього буття - таємничий і настільки знайомий нам світ мрій, страстей, афектів і всіх взагалі безпосередньо пережитих станів нашого "я", непояснених "розумно", тобто з категорій і понять об'єктивного світу, а перейнятих зовсім іншими началами.

Ці вказівки, звичайно, ще не дають шуканого нами точноговідмежування області душевного життя. Відмінність "сліпих" переживань від світу, що розкривається предметній свідомості, від усього розумного і осмисленого не тільки залишається поки саме невизначеним, але здатне викликати серйозні сумніви по суті. Чи може взагалі душевне життя бути чимось протилежним "свідомості?"Чи не є, навпаки, "свідомість", як це показав ще Декарт і як це ясно, очевидно, з будь-якого самоспостереження, основна, конститутивна ознака саме всього "душевного", на відміну від тілесного, "неодушевленого"? Тому, щоб відповісти на ці міркування, нам потрібно усвідомити поняття свідомості й точно визначити її відношення до області "душевного життя".

Франк С.Л. Душа человека./ Предмет знания. Душа человека. «Харвест» . – М.: «АСТ», 2000. – С.

Юркевич, Памфіл Данилович

(1826 – 1874)

Українській філософ, педагог. Філософський світогляд Юркевича сформувався у межах духовно – академічної традиції філософування з її опертям на засади християнського теїзму, на розуміння абсолюту як “живого” Бога, творця і промислителя, свободної і свідомої особистості.

Юркевич закладає підвалини “онтологічної гносеології”, що згодом стає однією з характерних ознак релігійної метафізики. Пафос діяльного моральнісного духу, яким проникнуті філософські переконання , зумовлює його тяжіння до сфери практичної філософії, перевагу в його творчості етичної, педагогічної та психологічної проблематики. Юркевич – один із теоретиків філософії серця (кордоцентризму).

СЕРЦЕ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ У ДУХОВНОМУ

ЖИТТІ ЛЮДИНИ, ЗГІДНО З УЧЕННЯМ СЛОВА БОЖОГО.

Хто читає з належною увагою слово Боже, той легко може помітити, що в усіх священних книгах і в усіх богонатхненних авторів серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками. Передовсім ми зберемо деякі місця із священного Писання, з яких буде видно, що ці погляди священних авторів на сутність і значення людського серця в усіх царинах людського життя відрізняються визначеністю, ясністю й усіма ознаками свідомого переконання, а відтак зіставимо це біблійне вчення з поглядами на цей предмет, які панують у сучасній нам науці.

Серце є хранитель і носій усіх тілесних сил людини. Так, Давид виражає виснаження тілесних сил від тяжких страждань словами: серце моє зомліло(Пс. 40, 13); серце моє розколотилось, сила мене полишила(Пс. 38,11). Стомлений прочанин наснажує своє серце шматком хліба(Суд. 19, 5), й узагалі вино, що серце людське звеселяє, і хліб, що скріплює серце людське(Пс. 104, 15). Тому серце висихає, коли людина забуває їсти хліб мій(Пс. 102, 5). Непомірні обтяжують серцясвої обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами(Лк. 21, 34), серця свої вигодовують, немов би на день заколення(Як. 5, 5). Милосердний Бог сповнював харчами їжею й радощами серця ваші(Дії. 14, 17).

Серце є осереддя душевного й духовного життя людини. Так, у серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; у ньому виникають різноманітні наміри й бажання; воно є містище волі та її жадань. Ці дії намірів, бажання й рішучості позначаються виразами: віддався я всім серцем(Екл.1,13); Даниїл постановив у своєму серці(Дан. 1, 8); і було на серці мого батька Давида(1 Цар. 8, 17). Таке саме говорять вирази: серцем віруємо для праведности(Рим. 10, 10), як серце йому призволяє(2 Кор. 9, 7), щоб серцем рішучим трималися Бога(Дії. 11, 23). Стародавній Ізраїль повинен був приносити дари на побудову скинії, кожен за щедрим серцемсвоїм (2 М. 35, 5), і приходили кожен чоловік, кого вело серце його(2 М. 35, 21). Хто висловлював свої бажання, той казав, що було на серці його(1 Цар. 10, 2). Коли ми робимо що-небудь охоче, то наш учинок походить від серця(Рим. 6, 17). Кого ми любимо, тому віддаємо наше серце, й навпаки, того маємо у нашому серці: дай мені, сину мій, своє серце(Пр. 23, 26); ви в серцях наших(2 Кор. 7, 3); я маю вас у серці(Фил. 1, 7).

Серце є містище всіх пізнавальних дій душі. Міркування є заміри серця(Пр. 16, 1), порада серця: а моє серце дало мені раду(Неем. 5, 7). Пізнати серцем значить збагнути (5 М. 8, 5); знати всім своїм серцем− збагнути цілковито (Єг. 23, 14). Хто не має серця, щоб пізнати,той не має очей, щоб бачити, і вух, щоб слухати(5 М. 29, 3). Коли серце грубшає, то людина втрачає здатність помічати й розуміти найочевидніші явлення Божого промислу: і тяжкими зроби його уші, а очі йому позаклеюй(Іс. 6, 10). Узагалі ввесь нахил думки серця її− тільки зло повсякденно(1 М. 6, 5). Людина недобра має серце, що плекає злочинні думки(Пр. 6, 18). Брехливі пророки пророкують нікчемність і оману свого серця(Єр. 14, 14), висловлюють привиди серця свого, а не слово з уст Господніх(Єр. 23, 16). Думки є задуми сердець(1 Кор. 4, 5). Слово Боже спосібне судити думки та наміри серця(Євр. 4, 12). Що ми добре пам’ятаємо, закарбовуємо в душі й засвоюємо, те вкладаємо, покладаємо, складаємо й записуємо у серці своєму: і покладете ви ці слова Мої на свої серця(5 М. 11, 18); поклади ти мене, як печатку на серце своє(Пісн. 8,6); а Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм(Лк. 2, 19); напиши їх(заповіді премудрості) на таблиці серця свого(Пр. З, 3). Все, про що ми думаємо або що згадуємо, сходить на серці.У царстві слави подвижників, що страждали за правду й віру, не згадаються речі колишні, і не прийдуть на серце(Іс. 65, 17); і що на серці людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його(1 Кор. 2, 9).

Позаяк слово є явлення або вираження думки, то й воно виходить із серця: і з серця свойого слова подадуть(Йов. 8, 10); бо чим серце наповнене, те говорять уста(Мт. 12, 34). Й позаяк мислення є розмова душі з собою, то той, хто мислить, веде цю внутрішню розмову в серцісвоєму: говорив я був з серцем своїм(Екл. 1, 16); сказав був я в серці своєму(Екл. 2, 1); той злий раб скаже у серці своїм(Мт. 24, 48).

Серце є осереддя багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей. Серцеві притаманні всі ступені радощів, од радости серця свого(Іс. 65, 14) до того, що моє серце та тіло моє линуть до Бога Живого(Пс. 83, 3), поживу приймають із радістю та в сердечній простоті(Дії. 2, 46); всі ступені скорбот, від сумного настрою, коли серце засмучене(Пр. 25.20), до щонайглибшого горя, коли людина кричатиме від сердечного болю(Іс. 65, 14) й коли вона відчуває, що від цього тремтитьїї серце і зрушилось з місця свого(Йов. 37, 1); всі ступені ворожості, від ревнощів і гіркої заздрості(Пр. 23, 17; Як. З, 14) до гніву у серцях своїх,коли люди скреготали зубами на нього(Дії. 7, 54) й коли серце розпалиться помстою (5 М. 19, 6); всі ступені незадоволення, від неспокою, коли туга на серці людини чавить її(Пр. 12, 25), до відчаю, коли серце приходить у розпач(Екл. 2, 20); нарешті, всі види страху від побожного тремтіння (Єр. 32, 40) до божевілля, сліпоти й тупоумства (5 М. 28, 28), до того, що омліває мій дух у мені, кам’яніє в нутрі моїм серце(Пс. 143, 4). Серце мліє й тріпоче від тоски (Єг. 5, 1; Єр. 4, 19); за різницею у стражданнях воно робиться, немов віск(Пс. 22, 15) або висохлим (Пс. 102, 5), розпалюється і в нутрі моїм коле(Пс. 39,4; Пс. 73,21), робиться зламаносердим або розривається(Єр. 23, 9; Пс. 147, 3). У тузі людина робиться лякливою та м’якосердою(5 М. 20, 8). Від жалю серце перевертається(Ос. 11, 8). Благодійне слово Боже діє на серце, як огонь той палючий(Єр. 20, 9); серце палаєй горить, коли на нього падає промінь божественного слова (Лк. 24, 32).

Нарешті, серце є осереддя моральнісного життя людини. У серці поєднуються всі моральнісні стани людини, від щонайвищої таємничої любові до Бога, яка волає: Бог− скеля серця мого й моя доля навіки(Пс. 73, 26), до тієї зарозумілості, яка, обожнюючи себе, ставить своє серце нарівні з серцем Божимі каже: Я Бог(Єз. 28, 2). З огляду на різні моральнісні недуги серце робиться запаморочливим(Рим. 1, 21), затужавілим(Іс. 6, 10), твердим(Іс. 63, 17), камінним(Єз. 11, 19), нелюдським, звіриним(Дан. 4, 13). Є серце люте(Єр. 16, 12), серце суєтне (Пс. 5, 10), серце нерозумне(Рим. 1,21). Серце є вихідне місце всього доброго та злого у словах, думках і вчинках людини, є добрий чи злий скарб людини: добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе(Лк. 6, 45). Серце є таблиця, на якій написаний природний моральнісний закон; тому погани виявляють діло Закону, написане в серцях своїх(Рим. 2, 15). На цій самій таблиці пишеться й закон благодійний: “Слухай же ти. Мій народе,− волає Господь,− бо буду ось Я говорити Ізраїлеві, і буду свідчити на тебе: Бог, Бог твій Я”(Пс. 50, 7), і на їхньому серці його напишу(закон благодійний) (Єр. 31, 33). Тому слово Боже посіяне в серці(Mт .13, 19); сумління має своє опертя в серці(Євр. 10, 23); Христос через віру замешкав унаших серцях(Ес. З, 17); також назнаменував нас, і в наші серця дав завдаток Духа(2 Кор. 1, 22). І нехай мир Божий панує у ваших серцях(Кол. З, 15); бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам(Рим. 5, 5). Благодійне світло Бога у серцях нашихзасяяло (2 Кор. 4, 6). Проте з іншого боку грішникові диявол укинув у серцелихі наміри (Ів. 13, 2), сатанайого серце наповнивлихими задумами (Дії. 5, 3), До неуважних слухачів слова Божого зараз приходить сатана, і забирає слово, посіянев серцях їх (Мр. 4, 15).