Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Ми бачили, що людина не втрачає саму себе у своєму предметі лише тоді, коли цей предмет стає для неї людськимпредметом, або опредмеченою людиною. Це можливо лише тоді, коли цей предмет стає для неї суспільнимпредметом, сама вона стає для себе суспільною істотою, а суспільство стає для неї сутністю в даному предметі.

Тому, з одного боку, в міру того як предметна дійсність всюди в суспільстві стає для людини дійсністю людських сутнісних сил, людською дійсністю, отже, дійсністю її власнихсутнісних сил, усі предметистають для неї опредмечуваннямсамої себе, утвердженням і здійсненням її індивідуальності, їїпредметами, а це значить, що предмет стає нею самою.Те, яквони стають для неї їїпредметами, залежить від природи предметаі від природи відповідної їй сутнісної сили;бо саме визначеністьцього відношення створює особливий, дійснийспосіб утвердження. Окомпредмет сприймається інакше, ніж вухом,і предмет ока – інший, ніж предмет вуха.Своєрідність кожної сутнісної сили – це саме її своєрідна сутність,отже й своєрідний спосіб її опредмечування, її предметно-дійсного,живого буття.Тому не тільки в мисленні, але й усімапочуттями людина утверджує себе в предметному світі.

З другого боку, з боку суб’єктивного: тільки музика пробуджує музикальне чуття людини; для немузикального вуха найпрекрасніша музика позбавленазмісту, вона для нього не є предметом, бо мій предмет може бути тільки утвердженням однієї з моїх сутнісних сил, тобто він може існувати для мене тільки так, як існує для себе моя сутнісна сила, будучи суб'єктивною здатністю, тому що смисл якого-небудь предмета для мене (він має смисл лише для відповідного йому почуття) сягає рівно настільки, наскільки сягає моєпочуття. Ось чому почуттясуспільної людини є іншіпочуття, ніж почуття несуспільної людини. Лише завдяки предметно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частково і вперше з’являється, багатство суб’єктивної людськоїчуттєвості: музикальне вухо, око, яке відчуває красу форми, – коротше кажучи, такі почуття,які здатні до людських насолод і які утверджують себе як людськісутнісні сили. Бо не тільки п’ять зовнішніх чуттів, але и так звані духовні почуття, практичні почуття (воля, любов і т.д.), – одним словом, людськепочуття, людяність почуттів, – виникають лише завдяки наявності відповідногопредмета, завдяки олюдиненійприроді. Виникненняп’яти зовнішніх чуттів – це робота всієї всесвітньої історії, що минула до цього часу. Почуття,яке перебуває в полоні у грубої практичної потреби, має лише обмеженийсмисл. Для зголоднілої людини не існує людської форми їжі, а існує тільки її абстрактне буття як їжі: вона могла б з таким же успіхом мати найгрубішу форму, і неможливо сказати, чим відрізняється це поглинання їжі від поглинання її твариною.Пригнічена турботами, нужденна людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища; торговець мінералами бачить лише меркантильну вартість, а не красу і не своєрідну природу мінерала; у нього нема мінералогічного почуття. Таким чином, необхідне опредмечення людської сутності – як у теоретичному, так і в практичному відношенні, – щоб, з одного боку, олюдинити почуттялюдини, а з другого боку, створити людське почуття,відповідне всьому багатству людської і природної сутності.

Подібно до того як завдяки рухові приватної власності,її багатства і злиднів – матеріального і духовного багатства і матеріальних і духовних злиднів – виникаюче суспільство знаходить перед собою весь матеріал для цього утворювального процесу,так виниклесуспільство виробляє, як свою постійну дійсність, людину з усім цим багатством її сутності, виробляє багату і всебічну, глибоку в усіх її почуттях і сприйняттяхлюдину.

Ми бачимо, що тільки в суспільному стані суб’єктивізм і об’єктивізм, спіритуалізм і матеріалізм, діяльність і страждання втрачають своє протиставлення одного одному, а тим самим і своє буття як такі протилежності; ми бачимо, що розв’язання теоретичнихпротилежностей саме виявляється можливим тільки практичнимшляхом, тільки за допомогою практичної енергії людей, і що тому їх розв'язання аж ніяк не є завданням тільки пізнання, а являє собою дійснежиттєве завдання, яке філософіяне могла розв’язати саме тому, що вона бачила в ній тількитеоретичне завдання.

Ми бачимо, що історія промисловостіі виникле предметнебуття промисловості є розгорнутоюкнигою людських сутнісних сил,чуттєво посталою перед нами людською психологією,яку досі розглядали не в її зв’язку з сутністюлюдини, а завжди лише під кутом зору якого-небудь зовнішнього відношення корисності, тому що, – рухаючись у рамках відчуження, – люди вбачали дійсність людських сутнісних сил і людську родову діяльністьлише у всезагальному бутті людини, в релігії, або ж в історії в її абстрактно-загальних формах політики, мистецтва, літератури і т.д. У звичайній, матеріальній промисловості(яку в такій же мірі можна розглядати як частину вищезгаданого всезагального руху, в якій сам цей рух можна розглядати як особливучастину промисловості, через те що вся людська діяльність була досі працею, тобто промисловістю, відчуженою від самої себе діяльністю) ми маємо перед собою під виглядом чуттєвих, чужих, корисних предметів,під виглядом відчуження, опредмечені сутнісні силилюдини. Така психологія,для якої ця книга, тобто саме чуттєво найбільш відчутна, найбільш приступна частина історії, закрита, не може стати дійсно змістовною і реальноюнаукою. Що взагалі думати про таку науку, яка зарозуміловідвертається від цієї величезної частини людської праці і не відчуває своєї власної неповноти, коли все це багатство людської діяльності їй не говорить нічого іншого крім того, що можна висловити одним терміном “потреба”, “звичайна потреба”?

Природничі наукирозгорнули колосальну діяльність і нагромадили безперервно зростаючий матеріал. Але філософія залишилася для них такою ж чужою, як і вони залишалися чужими філософії. Короткочасне об’єднання їх з філософією було лише фантастичною ілюзією.Існувала воля до об'єднання, а здатності не було. Навіть історіографія бере до уваги природознавство лише між іншим, як фактор освіти, корисності, окремих великих відкриттів. Але зате тим більше практичноприродознавство за допомогою промисловості ввірвалося у людське життя, перетворило його і підготувало людську емансипацію, хоч безпосередньо воно змушене було довершити перетворення людських відносин на нелюдські. Промисловістьє дійснимісторичним відношенням природи, а значить і природознавства, до людини. Тому коли її розглядати як екзотеричнерозкриття людських сутніснихсил, то зрозумілою стане і людськасутність природи, або природнасутність людини; в результаті цього природознавство втратить свій абстрактно матеріальний або, правильніше, ідеалістичний напрям і стане основою людськоїнауки, так само як воно вже тепер – хоч і в відчуженій формі – стало основою дійсно людського життя, а брати однуоснову для життя, іншу для науки– це значить з самого початку припускатися неправди. Становлена в людській історії – цьому акті виникнення людського суспільства — природа є дійсноюприродою людини; тому природа, якою вона становиться – хоч і в відчуженійформі – завдяки промисловості, є істинна антропологічнаприрода.

Чуттєвість(див. Фейєрбаха) повинна бути основою всієї науки. Наука є дійсноюнаукою лише тоді, коли вона виходить з чуттєвості в її двоякому вигляді: з чуттєвоїсвідомості і з чуттєвоїпотреби; отже, лише тоді, коли наука виходить з природи. Уся історія є підготовкою до того, щоб “людина”стала предметом чуттєвоїсвідомості і щоб потреба “людини як людини” стала [природною, чуттєвою] потребою. Сама історія є дійсноючастиною історії природи,становлення природи людиною. Згодом природознавство включить у себе науку про людину в такій же мірі, в якій наука про людину включить у себе природознавство: це буде однанаука.

Людинає безпосередній предмет природознавства; бо безпосередньою чуттєвою природоюдля людини безпосередньо є людська чуттєвість (це – тотожний вираз), безпосередньо як іншачуттєво сприймана нею людина; бо її власна чуттєвість існує для неї самої, як людська чуттєвість, тільки через іншулюдину. А природає безпосередній предмет науки про людину.Перший предмет людини – людина – є природа, чуттєвість; а особливі людські чуттєві сутнісні сили, що предметно втілюються тільки в предметах природи,можуть знайти своє самопізнання тільки в науці про природу взагалі. Навіть елемент самого мислення, елемент, у якому виявляється життя думки – мова,– має чуттєву природу. Суспільнадійсність природи і людськеприродознавство, або природознавча наука про людину,це – тотожні вирази.

Ми бачимо, як на місце політико-економічного багатстваі політико-економічної злиденностістає багата людинаі багата людськапотреба. Багаталюдина – це в той же час людина, яка терпить нуждув усій повноті людських проявів життя, людина, в якій її власне втілення виступає як внутрішня необхідність, як нужда.Не тільки багатстволюдини, але й бідністьїї набирає при соціалізмі в однаковій мірі людськогоі тому суспільного значення. Вона є пасивний зв’язок, який примушує людину відчувати потребу в тому величезному багатстві, яким є іншалюдина. Панування предметної сутності в мені, чуттєвий спалах моєї сутнісної діяльності є пристрасть,яка, таким чином, стає тут діяльністюмоєї істоти.

5) Яка-небудь істотає у своїх очах самостійною лише тоді, коли вона стоїть на своїх власних ногах, а на своїх власних ногах вона стоїть лише тоді, коли вона завдячує своїм існуваннямсамій собі. Людина, яка живе з ласки іншої, вважає себе залежною істотою. Але я живу цілком з ласки іншого, якщо я завдячую йому не тільки підтриманням мого життя, але, крім того, ще й тим, що він моє життя створив,що він – джереломого життя; а моє життя неодмінно має таку причину поза собою, якщо воно не є моїм власним витвором Ось чому витвірє таким уявленням, яке дуже важко витіснити з народної свідомості. Народній свідомості незрозумілечерез-себе-буття природи і людини, тому що це через-себе-буття суперечить усім відчутним фактампрактичного життя.

Уявлення про створення землізазнало нищівного удару з боку геогнозії,тобто науки, яка зображує утворення землі, становлення її як певний процес, як самопородження. Generatio aequivoca... є єдиним практичним спростуванням теорії створення.

Легко, звичайно, сказати окремому індивідові те, що говорив уже Арістотель: Ти народжений твоїм батьком і твоєю матір’ю; значить, у випадку з тобою з’єднання двох людських істот, тобто родовий акт людей породив людину. Отже, ти бачиш, що людина і фізично завдячує своїм буттям людині. Значить, ти повинен мати на увазі не тільки одинбік – нескінченнийпрогрес, внаслідок якого ти продовжуєш запитувати: хто породив мого батька? хто породив його діда? і т.д. Ти повинен мати на увазі також і той круговий рух,який чуттєво-наочно даний у цьому нескінченному прогресі, – круговий рух, завдяки якому людина в дітородінні повторює себе саму і, значить, суб'єктом завжди залишається людина.Однак ти відповіси: я визнаю цей круговий рух, то визнай же й ти вищезгаданий нескінченний прогрес, який жене мене все далі й далі, поки я не спитаю, хто ж породив першу людину і природу взагалі. На це я можу тобі відповісти тільки таке: саме твоє запитання є продукт абстракції. Запитай себе, як ти прийшов до цього запитання; запитай себе, чи не продиктоване твоє запитання такою точкою зору, на яку я не можу дати відповіді, тому що вона в корені неправильна. Запитай себе, чи існує для розумного мислення вищезгаданий нескінченний прогрес як такий. Ставлячи собі запитання про створення природи і людини, ти тим самим абстрагуєшся від людини і природи. Ти вважаєш їх неіснуючимиі все-таки хочеш, щоб я довів тобі їх існування.Я кажу тобі: відмовся від своєї абстракції, і ти відмовишся від свого запитання; якщо ж ти хочеш дотримуватися своєї абстракції, то будь послідовним, і коли ти мислиш людину і природу неіснуючими,тоді мисли неіснуючим і самого себе, тому що ти теж – і природа і людина. Не мисли, не питай мене, бо, тільки-но ти починаєш мислити і питати, твоє абстрагуваннявід буття природи і людини втрачає всякий смисл. Чи, може, ти такий егоїст, що вважаєш усе неіснуючим, а сам хочеш існувати?

Ти можеш мені заперечити: я зовсім не припускаю природу неіснуючою; я питаю тебе про акт її виникнення,як запитують анатома про утворення у зародка кісток і т.д.

Але тому що для соціалістичної людини вся так звана всесвітня історіяє не що інше, як породження людини людською працею, становлення природи для людини, то в неї є наочний, незаперечний доказ свого породженнясамою собою, процесусвого виникнення.Тому що для соціалістичної людини істотна реальністьлюдини і природи набула практичного, чуттєвого, наочного характеру, причому людина наочно стала для людини буттям природи, а природа наочно стала для неї буттям людини, то стало практично неможливим запитання про якусь чужуістоту, про істоту, яка стояла б над природою і людиною, – запитання, що містить у собі визнання неістотності природи і людини. Атеїзм,як заперечення цієї неістотності, не має більше ніякого смислу, тому що атеїзм є запереченням богаі утверджує буття людинисаме за допомогою цього заперечення; але соціалізм, як соціалізм, уже не потребує такого опосереднення: він починає з теоретично і практично чуттєвої свідомостілюдини і природи як сутності.Соціалізм є позитивна,уже не опосереднювана запереченням релігії самосвідомістьлюдини, подібно до того як дійсне життяє позитивна дійсність людини, вже не опосереднювана запереченням приватної власності, комунізмом.Комунізм є позитивне утвердження як заперечення заперечення, і тому він є дійсним,для найближчого етапу історичного розвитку необхідним моментом людської емансипації і зворотного відвоювання людини. Комунізмє доконечна форма і енергійний принцип найближчого майбутнього. Але комунізм як такий не є мета людського розвитку, не є форма людського суспільства...

Маркс К. Приватна власність і комунізм. Різні етапи розвитку комуністичних поглядів. Грубий, зрівняльний комунізм і комунізм як соціалізм, що збігається з гуманізмом // Економічно-філософські рукописи 1844 року. – К., Видавництво політичної літератури України, 1973. С. 544 – 556.

Вебер, Макс

(1864 – 1920)

Німецький соціолог, філософ, історик. Теоретична діяльність Вебера відзначена широким діапазоном наукових інтересів : філософія, історія, теорія економіки, права, політики, соціологія моралі, релігії, культурологія. Базову роль в історичній, соціально – філософській і соціологічній доктрині Вебера відіграють концепції “ідеального типу”, раціональності та цінностей. Філософія та соціологія політики Вебера, сформульовані ним положення про природу політичної влади, про взаємини політики й етики, запропонована типологія політичних діячів і зараз привертають увагу теоретиків і практиків політичного процесу.

ПРОТЕСТАНТСЬКА ЕТИКА І ДУХ КАПІТАЛІЗМУ.