Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Передмова до другого видання

…В кожній з колишніх соціалістичних республік цей перехідний етап тривав різний час і привів до різних результатів. Одні країни, такі як Угорщина та Чехія, перейшли до ліберальної демократії відносно швидко і вже стали членами Європейського Союзу. Інші – на зразок Туркменістану та Узбекистану - перетворилися на авторитарні держави. Хоча траєкторія руху України до ліберальної демократії й була ближча до країн Східної Європи, ніж до Середньої Азії, її успіхи на політичному та економічному фронтах виявилися куди більш незначними.

Той факт, що різні країни приходять до таких різних результатів, я пояснюю особливостями культури, соціальних засад і традицій… Будь-яке суспільство спирається на формальні закони та інститути, які кодифіковані в законодавчих актах. Але найбільш проникливі спостерігачі розвитку сучасної демократії вказують на те, що формальні інститути рідко самі по собі є гарантією політичної стабільності, економічного зростання і соціальної справедливості в суспільстві. Вони повинні бути підкріплені відповідними неформальними нормами й традиціями.

Токвіль, зокрема, стверджував, що однією з характерних особливостей американців є їх схильність створювати добровільні організації та інші структури громадянського суспільства, й саме вони є могутнім опертям для американської демократії. Він вказував на те, що довіра і соціальне партнерство міцні саме в США – факт, який разюче відрізняв Новий Світ від його рідної Франції, де, як він говорив, неможливо знайти десять французів, які б могли займатися спільною справою.

Проникливі спостереження Токвіля з того часу були не раз підтверджені незліченними емпіричними дослідженнями, в яких американське суспільство порівнювалося з іншими. Майже всі дослідники відзначали, що рівень соціальної довіри в США набагато вищий, ніж в інших країнах, як і схильність вступати в різні організації та групи – від спортивних клубів і релігійних громад до політичних партій та трудових спілок.

Сучасні соціологи назвали «мистецтво співтовариства» Токвіля «соціальним капіталом». Якщо вважати здатність спільно працювати на загальний результат формою капіталу, неможливо не визнати довіруцінним економічним активом, тобто потенційним джерелом добробуту і стабільності влади.

Окремі індивіди, які працюють самі по собі, слабкі. Їх могутність примножується, тільки якщо вони здатні об’єднатися у великі групи. Соціальний капітал – загальновизнані традиції та норми, які сприяють кооперації, – критично важливий, тому що він різко знижує «транзакційні витрати», які підвищують ціну формальної співпраці.

…Моє визначення таке: соціальний капітал – це загальноприйняті норми та цінності, що практикуються певною групою людей і дозволяють їм співробітничати. Насправді довіравторинна по відношенню до вже існуючої здатності людей взаємодіяти на основі загальних цінностей. Вона автоматично з’являється, коли для тісної кооперації в суспільстві вже існує необхідне підґрунтя.

Я написав «Довіру», щоб знайти відповідь на наступне питання: якщо люди по всьому світу намагаються створити життєздатні демократії та ринкові економіки, то які соціальні та культурні передумови забезпечать успіх цій справі? Досі було досить легко назвати й створити формальні інститути сучасного суспільства – куди складніше визначити його ментальні особливості, від яких залежить їх успішне функціонування. Очевидно, що довіраі соціальний капітал є основними складовими цього рівняння.

Довіраособлива важлива для таких посткомуністичних суспільств, як Україна. Марксизм-ленінізм створив централізовану ієрархічну партію-державу, мета якої полягала в тому, щоб цілком підпорядкувати собі громадянське суспільство – від ринку, ЗМІ та релігії до інших приватних форм самоорганізації. І хоча в комуністичних країнах були профспілки, газети, церкви, спілки письменників тощо – всі вони були всього лише еманаціями правлячої комуністичної партії. Цілеспрямовано руйнувалися горизонтальні зв’язки довіриміж індивідуумами в суспільстві та підмінялися вертикальними зв’язками партії-держави. Цей процес торкнувся навіть сімейних цінностей: культ Павлика Морозова вчив людей, що відданість державі вища за найміцніші сімейні узи.

Не дивно, що коли марксизм-ленінізм втратив роль провідної ідеології на просторі колишнього СРСР та в Східній Європі, у всіх пострадянських суспільствах виникла величезна проблема недовіри…

На жаль, говорити про існуючу проблему браку довірита про низький рівень соціального капіталу куди легше, ніж запропонувати конкретну стратегію їх заповнення. Соціальний капітал, будучи неформальною практикою розуму, виникає з найрізноманітніших джерел. Це може бути загальноприйнята в даній країні релігія, пережитий історичний досвід, здобута освіта або навіть пам’ять про спільну травму – війну або економічну кризу. Такі формальні інститути, як конституція або виборна система можуть бути введені майже негайно – набагато складніше створити прийнятні для більшості рамкові форми довіри. Довіру можна породити на мікрорівні – на рівні окремої приватної організації. Спонукати людей довіряти один одному на всіх рівнях суспільства вкрай складно…

Розділ 1. Про ситуацію людини в кінці історії

Мірою наближення до XXI століття глобальна конвергенція політичних і економічних інститутів стає все очевиднішою. Навпаки, більша частина сторіччя, що відходить, була часом глибокого ідеологічного розмежування суспільних систем. Монархія, фашизм, ліберальна демократія та комунізм люто билися за першість в політичній сфері, а в економіці держави вступали на шляхи протекціонізму, корпоративізму, вільного ринку і централізованого планування, що розходилися. І тим не менше сьогодні практично всі розвинені суспільства або вже мають ліберально-демократичні інститути, або намагаються їх заснувати, а в господарському плані більшість розвертається до ринку і орієнтується на участь в глобальному капіталістичному розподілі праці…

При цьому в умовах наростаючої складності та інформаційної насиченості сучасного життя будь-яке централізоване планування стає надзвичайно складним. Високий рівень добробуту, що забезпечується технологічно орієнтованим капіталізмом, у свою чергу служить живильним середовищем для ліберального режиму загального рівноправ’я, у встановленні якого боротьба за людську гідність досягає своєї кульмінації…

Сучасний процес конвергенції державних інститутів до моделі демократичного капіталізму зовсім не обіцяє зникнення соціальних проблем у майбутньому. В межах цієї самої моделі можуть існувати країни більш чи менш багаті, клімат суспільного і духовного життя в них може бути більш чи менш сприятливим. Як би там не було, одним із наслідків конвергенції, що відбувається в «кінці історії», стало широке визнання того факту, що в постіндустріальному суспільстві подальше вдосконалення не може бути досягнуте шляхом втілення в життя яких-небудь амбітних соціальних «проектів» – надії на те, що нам вдасться побудувати «велике суспільство» завдяки набору урядових програм, залишилися у минулому…

У епоху, коли ніхто вже не згадує про амбітні соціальні проекти, практично усі серйозні спостерігачі розуміють, що для існування ліберальних політичних й економічних встановлень життєво важливим є громадянське суспільство, яке здорове та динамічно розвивається. В свою чергу, «громадянське суспільство» – складне переплетення різних інститутів «середньої ланки», в число яких входять економічні підприємства, добровільні асоціації, освітні установи, клуби, спілки, ЗМІ, добродійні організації, церкви, – надбудовується над сім’єю як над первинним інструментом соціалізації. Саме у сім’ї людина знаходить культуру та навички, які дозволяють їй нормально існувати в суспільстві та через які цінності й досвід цього суспільства передаються від покоління до покоління.

Міцні та стійкі сімейні й суспільні інститути не можуть бути засновані урядовим декретом подібно до центрального банку або армії. Громадянське суспільство, що існує в реальних умовах, завжди спирається на людські звички, традиції та моральні засади – все те, на що політичні заходи здатні вплинути лише побічно і що найчастіше вимагає старанного виплекання, з підвищеною увагою і пошаною до культури.

Але справа не тільки в тій або іншій конкретній нації. Все більше значення культура має й в світовому масштабі, а саме – в світовій економіці та в системі міжнародних відносин. За іронією, одним з наслідків уніфікації державних інститутів, що намітилася після кінця «холодної війни», стало все глибше усвідомлення людьми свого культурного розмаїття…

Важливість культурних відмінностей надалі дійсно буде тільки зростати, і будь-якій країні дійсно доведеться надавати все більше уваги таким проблемам, причому не тільки у внутрішніх, але і в зовнішніх справах, – в цьому Гантінгтон безумовно має рацію. Проте набагато менш переконливим виглядає його твердження, що культурні відмінності обов’язково повинні призвести до конфлікту. Навпаки, культурне суперництво цілком здатне приводити не до конфлікту, а до творчого переродження, і прикладів такої крос-культурної стимуляції не так вже мало… Незалежно від того, веде протистояння культур до конфлікту або до прогресу і подальшої адаптації, сьогодні стало життєво важливим виробити глибше розуміння відносно того, що робить різні культури різними і що складає основу їх функціонування, – бо проблеми глобальної конкуренції, як політичної, так і економічної, все частіше формулюватимуться саме в термінах культури.